Курсовая работа: Романтизм як стильова течія української літератури першої половини 19 століття

На противагу романтичному захопленню старовиною харків’ян, що не дуже придивлялися до майбутнього та не бачили в ньому нічого, крім неясного українсько-слов’янського «відродження», для киян якраз майбутнє стає основним мотивом світогляду.

Природним було утворення організації з цією платформою – «Кирило-Мефодіївського братства», – ідея належить, мабуть, Гулакові. Товариство – романтично-християнське з таємничими обрядами, абеткою, іконами, обручками, проіснувало недовго. Вже на початку 1847 р. членів його заарештовано. Але короткий період його існування приніс чималі літературні та ідеологічні плоди.

Київська романтика ще прожевріла ціле десятиліття. Центром її до 1850 р. був професор теорії літератури М. Костир, а в 1850 – 1854 його наступник, А. Метлинський, що перейшов сюди з Харкова. Але їх слухачі, що групувались навіть у гуртки коло Костиря, нічим себе на полі української літератури не виявили.

Ідеологічну програму кирило-мефодіївців подав твір, якого автором був Костомаров: «Книги битія українського народу». «Книги» написані в біблійному стилі, як писалися подібні історіософські твори на Заході та в слов’ян. «Книги» подають спершу картину світової історії як накресленого Богом шляху до спасіння. Слов’яни зображуються в другій половині «Книг» як спадкоємці «царства Божого»; але й вони не виправдали себе, сварячись між собою та переймаючи все з Заходу. Ширше змальована історія України та її поневолення. Вихід у тому, що «істий слав’янин» (в іншому місці «істий українець») «не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятає одного Бога – Іісуса Христа». «Книги»закінчує романтична картина «відродження», або «повстання з мертвих»України: «Лежить в могилі Україна», «І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх...»[2, 169].

Не лише ідеологічно, а й літературно цей твір кладе підвалини для якогось нового майбутнього. Він продовжує традицію харківських романтиків, щодо української мови: «Книги» розраховані, безумовно, і на читача «з народу», але замість «простацької» мови Квітчиних листів, будуються на «високому» біблійному стилі.

Але українська мова нового типу вже існувала і поза харківською романтикою. І власне поетичні твори чимало сприяли як не виробленню світогляду братчиків, то його укріпленню, сприяли і їх вірі в майбутнє України. Це була поезія геніального поета – Тараса Шевченка. Куліш писав пізніше: «На Шевченка взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правдивий...» «Муза Шевченка розривала завісу народного життя» – пише Костомаров: «І страшно, і солодко, і болісно і чарівно було заглянути туди!.. Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями»[14, 57]. Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву почасти зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією. Бо він не просто переспівує народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні.

Схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні. Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в класицистичному дусі, не «салонізованих» – цілком у напрямі устремлінь романтики. Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баладу та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії жанрів класицизму. Балада, оповідання про якусь, здебільшого трагічну подію, найчастіше фантастичного та історичного характеру, поєднує в собі епічні, ліричні та драматичні (розмови) елементи, руйнує суворий поділ жанрів у поетиці класицизму. В українській поезії балади Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші балади («Причинна», «Тополя», «Лілея», «Русалка», «Чого ти ходиш на могилу»). При цьому, Шевченко від звичайного типу балади-оповідання переходить до оригінально збудованих балад, де головна дійова особа розповідає про свою долю («Лілея», «Русалка»), а поруч із цим утворює чудові коротенькі балади, що помітно наближаються до народної пісні.

Тематика поезій Шевченка наскрізь романтична, і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільшого степ, у якому віє вітер та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч, пожежа. Пейзаж здебільшого рухливий, «динамічний»; вітер – знову романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист – улюблена тема українських романтиків; філософія поезії розвинена Шевченком детально в його віршах до поетів – Котляревського, Гребінки, Гоголя. Далі – козак як борець за волю; селянин, у якому живе в потенції той самий козак; дівчина; мати, що сумує над долею своїх дітей; гнобитель люду (часто чужинець), – це все теми, узяті з народної поезії або власного життєвого досвіду Шевченка, але вони набули в нього символічного характеру, є образами України, і ця символічна двозначність усіх постатей теж типово романтична. Шевченко знає й загально-романтичні теми – фантастику (русалки, жінку, що обертається на рослину), божевілля («Відьма», «Сова» і т. д.). Власне, в своїх поемах Шевченко має виключно романтичну тематику «романтики жаху»; шлях його героїв – шлях до загибелі: самогубство («Катерина»), божевілля («Відьма», «Сова», «Марина»), розбійництво («Варнак»), Сибір («Варнак», «Петрусь»), дітозгубство («Титарівна»), отруєння чоловіка («Петрусь»), зґвалтування дочки («Княжна»), самотність («Сотник», «Москалева криниця»), катування, пожежі, вбивство власних дітей, страта («Гайдамаки», «Єретик») і т. д.

«Слава», що може ще ожити, – про неї мріяли й інші українські романтики. Але в Шевченка «Слава»зв’язана з тією вічною «Правдою»(або «правдою і волею»), що „для нього в кожному разі лежить у майбутньому” [21, 345]. Бо й про українське минуле ніхто з романтиків не відважився сказати стільки гірких слів, як Шевченко. А в сучасності: «Скрізь неправда, де не гляну»; «Розбійники людоїди правду побороли»; Шевченко сам «карається»«за правду на світі». І його поривання ніяк не до минулого, і вже ніяк не до сучасності, а лише до майбутнього.

Найглибший слід поруч із Шевченком залишив українській духовній історії першої половини XIX ст. Панько (Пантелеймон) Куліш (1819 – 1897). Але в київські часи його постать як письменника ще не виступала ясно. Пізніше Куліш справляв на своїх сучасників враження людини, що постійно змінює свої переконання, погляди, заняття, пристрасті. Проте вже в творчості його молодших років лежать основи його пізнішого розвитку, в якому з погляду нашого часу більше сталості, ніж змін. Доля Куліша – доля типової романтичної людини. Його «мінливість» є лише виявом романтичного прагнення «повноти», всебічності, він є представником того романтичного тину, який прагне досягнути ідеалу всебічності шляхом постійного руху, постійних змін [8, 243]. Цей шлях веде часто до катастроф, трагедій. Але Куліш вийшов з усіх змін тим самим невтомним працівником, ентузіастичним провідником своїх ідей, якого, правда, часто ніхто не хотів слухати, пророком, за яким ніхто не йшов. Але ані працювати, ані проповідувати, ані писати Куліш ніколи не переставав.

Справді визначний твір молодих років Куліша – це його історичний роман «Чорна Рада» (вийшов повністю 1857 р.). Він збудований на поважних історичних студіях та за допомогою мистецьких засобів, з якими Куліш зазнайомився в творах основоположника історичного роману Вальтера Скотта. Роман – великою мірою спроба «скоригувати» ідеалізований образ козацтва з «Тараса Бульби» Гоголя, козацтва як одностайної маси, що живе єдиним ідеалом національної та релігійної боротьби. Куліш робить спробу замінити величні, але неіндивідуальні образи Гоголя, у якого живіше змальовано як людину, може, лише романтичного Андрія, конкретними. А власне завдання Куліша те саме, яке виконав своєю поезією Шевченко: замість ідилічної, невиразної постаті України дати, може, не такий мальовничо-солодкий, принадний, але живіший, повнокровніший образ. Як у сучасному, так і в минулому, Україна зовсім не є єдиним цілим. Різноманітна, почасти й негативна дійсність, яку змальовує Куліш, є повновартісною. Куліш хоче дати не величний монумент, а образ безпосередньої життєвої повноти: були і в минулому різні українські характери, різні класи, з різними інтересами, пориваннями, ідеалами. Змалювати такий образ, передусім «живий», було те, здається, свідоме національне завдання, яке поставив собі Куліш.

Роман має чимало романтичних сторінок – двобій, викрадання панночки, нічне переслідування, ефектні масові сцени, в’язниця. Але все це змальоване дуже природно, так що читач зовсім не помічає їх традиційного характеру. В плані мови твору ми маємо те саме прагнення, що спільне для всіх романтиків – витворити мову для «повної літератури». «Чорна Рада» – найвизначніший поруч із віршами Шевченка крок романтики до такої мови [12, 67]. Лише сфера релігійних міркувань залишається почасти поза межами української мовної сфери, – без церковнослов’янських текстів з біблії дійові особи Куліша не можуть обійтися.

Специфічне в ідеології Куліша не дуже ще ясно виступає для нас у його ранній період. Але два мотиви помітимо зразу: перший – для всіх романтиків характерний та в Куліша, без сумніву, ще підсилений Шевченком – прагнення зрозуміти українське сучасне й минуле як життя широке, всеохоплююче, всебічне. Не чутливо-солоденький або велично-монументальний образ України хоче мати Куліш, а сповнений життя образ суцільного організму. До романтичного захоплення приєднується (теж романтичне) прагнення глибини, що бачить єдність не в речах, а за ними.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало лише короткий час. Зустріч у ньому Куліша, Костомарова та Шевченка з іншими «братчиками» може здаватись лише випадковою. Проте «київська романтика» має свої виразні риси, що сполучують у єдність і геніальні пророцтва Шевченка, і «Книги битія», і перші літературні спроби Куліша. Це романтична ідеологія, забарвлена в цьому колі виразно соціально та політично, та – відповідно до духу романтичного світогляду – «месіаністично». На місце програми, оберненої до ідеалізованого минулого «Історії Русів»та народного побуту, стає помалу програма, звернена цілком до української сучасності та українського майбутнього. Ця програма великою мірою овіяна духом соціального християнства та політичного слов’янофільства. Але головна його риса – уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли. Замість ідилічного образу перед киянами стає постать України як цілісного організму з реальними потребами, прагненнями, інтересами – та навіть – у минулому та в сучасності – протиріччями інтересів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7