Курсовая работа: Історія Почаївської Лаври

Після тривалих приготувань святкові урочистості були призначені на час з 8 до 15 вересня 17173р. Лише священнослужителів прибуло до Почаєва понад тисячу осіб. Ще більше було запрошено поважних світських гостей з усіх кінців тогочасної Польщі та з-поза її меж. Як свідчать деякі історичні описи, разом з простим людом у коронаційних церемоніях брали участь понад сто тисяч віруючих [1.ст.105]. Ще більщої привабливості обряду додала обставина, що Папа Климент ХІV спеціальною буллою дозволив монастиреві робити в цей восьмиденний термін підпусти гріхів усім прибулим до Почаєва.

У 1772р. Микола Потоцький помер і був похований згідно з заповітом без особливих пишнот у мурованому склепі ще недобудованого Успенського собору. Разом зі смертю Потоцького монастир втратив не лише щедре джерело фінансування будівництва, але й відчутну підтримку магната у стосунках із зовнішнім світом. Масштабні задуми могутнього фундатора зрештою були втілені у величних монастирських спорудах які й стали найкращим йому пам’ятником.

2.2.      Формування головних фундацій монастиря.

З документальних першоджерел випливає незаперечний факт: ще задовго до монастирських фундацій Анни Гойської на території сучасної Лаври існувала невеличка церква в ім’я Успіння Присвятої Богородиці.

Храм Успіння, як зазначалось у вже згадуваній грамоті польського короля Сигізмунда ІІ від 1557р., був мурований. І хоча він не вирізнявся своїми розмірами, та використання для його будівництва більш довговічних і дорогих конструктивних матеріалів замість поширених тоді дерев’яних зрубних конструкцій свідчить на користь неординарності споруди.

Успенська церква розташовувалась на південному схилі Почаївської гори, приблизно на середній її позиції. З цього боку гора плавно переходила в рівнинну місцевість, тому навіть такий невеликий храм ще здалеку добре проглядався з південних доріг, що вели від Вишнівця, Заложців та Підкаменя. Це була хоч і скромна, але досить помітна рукотворна прикраса мальовничих відрогів Крем’янецької височини. Зрозуміло, що відразу після фундації монастиря постало питання нового будівництва. Про його особливості немає відомостей, окрім припущень, що Гойська вибудувала для ченців “малий дерев’яний монастир” [11.ст.123]. Враховуючи виняткову живучість у часі юридично оформлених кордонів, можна додати, що ареал монастирської території склався і залишався практично незмінним протягом усього ХVІІст., якщо не брати до уваги “пригородка”, про який йтиметься нижче.

Оскільки більшість будівель була зведена з дерева, то над Почаївським монастирем постійно висіла небезпека пожеж. І одна з найбільших трапилася- таки 1626р. Як писав ігумен Іов, від вогню тоді загинули “краса церковна, священні шати, Євангеліє, хрести й інші церковні окраси”. [5.ст.42]. За поширеною в той час звичкою, ігумену нічого не залишалося, як звернутися за допомогою до московського царя Михайла Федоровича, який щедро допомагав багатьом православним церквам і монастирям на українських теренах тогочасної Речі Посполитої. Очевидно, допомога була отримана і монастир досить швидко відбудувався, а головною монастирською церквою, як і раніше, залишався давній храм Успіння Пресвятої Богородиці.

Найдавніша Успенська церква і практично всі монастирські споруди ХVІІст. Були втрачені у наступному столітті. Тому сьогодні можемо лише в загальних рисах охарактеризувати їх архітектурне обличчя, спираючись передусім на наявні іконографічні перешоджерела. Головним з них, безумовно, є високовартісний твір відомого українського гравера доби бароко Никодима Зубрицького – мідьорит “Облога Почаївського монастиря 1675р.”. На сьогодні ця гравюра залишається по суті єдиним автентичним відтворенням архітектурного обличчя Почаївського монастиря довасиліанської доби. Вона дає змогу досить повно уявити просторову локацію та композицію практично всього архітектурного комплексу і водночас зробити певні аналітичні висновки стосовно кожної споруди. Особлива цінність гравюри змушує детальніше зупинитись і на особистості автора, і на обставинах появи цього твору.

Никодим Зубрицький, безумовно, був непересічним майстром в історії української барокової графіки. Початок його творчої біографії пов’язаний з Крехівським монастирем та Львовом (1691-1702рр.). Згодом він нетривалий час працював у Почаєві (1704р.) та Києві (1705р.), а майже весь останок років провів у Чернігові, де й помер у 1724р.

Короткотривале перебування Н. Зубрицького в Почаєві пов’язане з ігуменом Йосипом Саєвичом, одним з останніх (можливо, останнім) православних настоятелів монастиря. Завдяки своїм дружнім стосункам із впливовими ієрархами Києва та Москви, Й. Саєвич досить рішуче протистояв перманентним спробам перевести монастир на унію і в 1700р. навіть сподобився дістати від короля Августа ІІ спеціальну грамоту на захист православного статусу монастиря.

Однак ситуація залишалася хиткою, тому популяризація чудесних подій, пов’язаних з Почаївською обителлю, могла бути додатковим аргументом у протистоянні унійним настроям. Отже, можна гадати, що саме Йосип Саєвич був ініціатором та замовником гравюри, яка мала б уперше наочно показати сцену чудесного спасіння православного Почаївського монастиря під час турецько-татарської облоги 1675р. Коли Н. Зубрицький розпочав роботу над гравюрою, з моменту події минуло майже 30 років – час цілком поважний, щоб, з одного боку, вже трохи призабулися реальні обставини цієї баталії, а з другого, щоб вималювалася й усталилася певна сценографія міфілогізованого бачення поразки бусурманського війська крізь призму вирішального втручання небесних сил.

У мистецтвознавчій історіографії можна зустріти посилання на свідчення А. Ровинського про те, що ця подія нібито була відразу зафіксована іконописцем Анатолієм, тодішнім вікарієм Волинської єпархії, а Н. Зубрицькому залишилося лише перевести згодом наявний малюнок у гравійоване зображення. [2.ст.281-282]. Одначе ця версія є наслідком прикрої фактологічної помилки і спростована у працях лаврського історіографа А. Хойнацького. [18.ст.61].

На користь повноправного авторства Н. Зубрицького свідчить і напис у лівому куті гравюри “in Monasterio Poczayowiensi invenit et sculpt Nicodemy Zubrzucki A. 1704”, тобто “в монастирі Почаївському витворив та виритував Никодим Зубрицький року 1704”. Саме “витворив”, а потім “виритував”, тобто спочатку опрацював загальну композицію та деталі зображення, а вже після цього перевів малюнок на мідну дошку для подальшого друку. Отже, можна одночасно стверджувати, що саме Н. Зубрицькому належить створення просторової сценографії чудесного спасіння Почаївського монастиря і пріоритет мистецького унаочнення цієї дивовижної сторінки його церковного життєпису.

На гравюрі Н. Зубрицького головні події під час облоги розгортаються на широкому тлі монастирського комплексу та прилеглої місцевості. Монастирські споруди відтворено з висоти пташиного польоту з найвигіднішого для сприйняття південного боку. І хоча в напису на гравюрі зазначено, що "діялося року 1675", але не викає жодного сумніву, що зовнішній вигляд монастиря відтворено станом на час виконання гравюри, тобто на 1704р.

Характеризуючи найдавніший монастирський храм Успіння Богородиці, можна скористатися його зображенням на гравюрі Н. Зубрицького, зробивши певні зауваження.

Західний фрагмент – невисокий притвор трисхилим дахом і у вигляді високого ґанку зі сходами, орієнтувався на захід, а головна вісь храму, відповідно до традиції, проходила з заходу на схід, де завершувалася вівтарною апсидою. Лише західний притвор (бабинець) виконаний в одному рівні, а сама нава і вівтар, окрім поземного рівня, мають ще два поверхи. Другий ярус позначено як церкву Воскресіння Господнього, а на центральному куполі третього ярусу стоїть позначка церкви св. Федора Мученика. Ця церква, за припущенням І. Огієнка, була поставлена на честь одного з монастирських ктиторів Федора Домашевського. [11.ст.256].

На основі гравюри Н. Зубрицького можна дійти висновку, що давня мурована Успенська церква протягом ХVІІ ст. у процесі розбудови монастиря неодноразово трансформувалася шляхом перебудов та надбудов і на початок ХVІІ ст. від неї в первісному вигляді лишилися бабинець, бічні стіни головної нави та вівтарної частини. Надбудовані другий і третій яруси отримали власні престоли – відповідно Воскресіння Господнього та Федора Мученика. Таке просторове поєднання декількох церков у різних рівнях, але в межах однієї храмової споруди не є чимось винятковим і спорадично трапляється як у давньому, так і в сучасному церковному будівництві. У даному разі таке рішення, ймовірно, було зумовлене головне особливостями рельєфу, крутий підйом якого в північному напрямку давав можливість організувати вхід до церкви Воскресіння Господнього безпосередньо з монастирської території. Зрозуміло, що в процесі надбудов треба було обов’язково врівноважити у південному напрямку можливі бічні зусилля з півночі. І такі конструктивні заходи (цілком очевидно, більш пізнього походження) зображено на гравюрі у вигляді трьох потужних контрфорсів.

Окремою позицією в напису до гравюри позначено “печеру, в якій вівтар св. Миколая”. Вона розташована дещо на схід від Успенської церкви і приблизно в одному з нею поземному рівні. Ця печера мала окремий вхід, розміщений просто неба. Її можна вважати однією з тих, де з давніх-давен мешкали монахи-пустельники. Важко з упевненістю ідентифікувати цю печеру з тією, в якій мешкав Іов Залізо, але не можна, напевне, й відкидати таку можливість.

На гравюрі Н. Зубрицького зображено й головний монастирський храм Св. Трійці, завершений будівництвом на кошт Домашевських у 1649р. За своїми розмірами він значно перевершував стару Успенську церкву (навіть з надбудовами) і розташовувався поблизу неї з північного боку, але помітно вище по рельєфу. Новий храм мав споріднену тридільну об’ємно-просторову композицію і так само був зорієнтований вівтарем на схід.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7