Дипломная работа: Рифтові системи Землі
За хребтом
Ломоносова розташована смуга ложа океану з дуже складним рельєфом. До
материкового схилу Землі Гранта примикає плато Північ, з мінімальними глибинами
1500 м, з численними короткими гребенями, розділеними западинами й окремими
конусоподібними вершинами (підводна гора Остенсо й ін.). Східним продовженням
цієї морфоструктури служить плато Альфа, що має також брилове розчленовування.
Південно-західний край плато Альфа піднімається по глибокому розломі й утворює
бриловий хребет Менделєєва. Одним закінченням цей хребет приєднується до
середнього відрізка хребта Ломоносова, а іншим ‑ до Чукотського
аван-шельфу.
2.2
Континентальні рифтові зони.
2.2.1
Східно-Африкансько-Аравійський рифтовий пояс
Древній континент
Африки починаючи з олігоцену піддавався сильному дробленню і деформаціям з
утворенням величезних рифтових западин і зводових піднять. Це обумовило
розвиток молодого вулканізму в більших масштабах, ніж на інших континентах. На
сході Африки сформувався Східно-африкансько-аравійський рифтовий пояс, де
молодий вулканізм проявився в максимальних масштабах і виникла так звана Висока
вулканічна Африка. На території Сахари ‑ процеси активізації древньої
платформи виразилися переважним розвитком великих і малих підвищень,
ускладнених горстами і грабенами. Такі зводи Дарфур, Тібесті, Ахаггар і ін. З
ними також був пов'язаний сильний розвиток молодого вулканізму, утворення
величезних вулканів [9].
Прояви молодого
вулканізму в кожному з районів мали свої особливості. Однак для всієї Африки
було характерно головним чином розвиток базальтів як толеітової, так і лужної
магми.
Варто також
підкреслити контрастне чергування базальтів з кислими лавами (до ліпаритів
включно) з утворенням великих ігнімбритових покривів.
Так, самі великі
відомі континентальні вулкани розташовані в Африці. приурочені до області
Великого Африканського грабена, що простягається на тисячі кілометрів до
великих озер, які розкинулися в рифтових долинах. Це озера Альберт, Ківу,
Танганьїка і Ньяса. Уздовж рифтових долин витягнуті гірські гряди, висота яких
місцями перевищує 5000 м. Найвища гора ‑ Кіліманджаро (5895 м) являє собою вулкан, про недавню діяльність якого свідчать розташовані на ньому фумароли.
Найбільш відомі активні вулкани Н’ямлагіра (3052 м) і Нірагонго (3470 м). Особливу популярність ці вулкани придбали завдяки тому, що в їхніх
кратерах довгі роки зберігалися лавові озера. Лавове озеро Н’ямлагіри зникло
під час великого виверження цього вулкана в 1938-1940 р. На вулкані Нірагонго
лавове озеро продовжує існувати. Небагато діючих вулканів відомо в районі
Червоного моря. У дуже недалекому минулому вулкани діяли на Аравійському
півострові. [Мархинин]
Система осадових
басейнів рифтових грабенів Східної Африки відрізняється переважно малими
потужностями осадових товщ. Однак, усупереч широко розповсюдженій думці про
неотектонічну природу цих грабенів, у тих, де проведені географічні зйомки і
буравлення, виявляються ознаки значно більш древнього закладення. Особливо
показовий у цьому аспекті грабен Суецької затоки, що при довжині 300 км і ширині 70 км має осадову товщу до 6 км, яка складена трьома поверхами: теригенними товщами
(700-800 м), карбонатно-теригенними відкладеннями (2000 м) і міоцен-пліоценових товщ (до 4000 м і більше). Характерно, що в цьому грабені встановлена
нафтогазоносність усіх трьох поверхів.
У зональності
розміщення й особливостях розрізів басейнів Африки чітко виявлений її поділ на
велику північну сублавразійську і меншу південну гондванську частини. Загальні
обсяги седиментосфери Африки відносно невеликі. У її межах виділяється лише
одна Північно-африкансько-Середземноморська велика область седиментації площею
об’ємом 10 млн км3.
Звичайно
вважають, що грабен Суданської зони занурень закладений в крейдовому періоді і
по них здійснювався зв'язок Середземного моря з Гвінейською затокою. Однак у
грабенах Гао і Чад відзначена присутність юрських лагунових відкладень.
Верхньоюрські відкладення, що включають вапняки з морською фауною потужністю
близько 500 м, установлені на крайньому північному сході синеклізи Конго.
Представляється дуже ймовірним розвиток юрських відкладень і в осьових частинах
грабенів Верхньонільської синеклізи. У такому випадку морські
верхньоюрсько-крейдові відкладення грабенів Судансько-Нігерійської зони
прогинань резонно розглядати як продовження в глиб Африки Сомалійського
морського палеобасейна.
Таким чином,
широтна рифтова система мезозойського віку, що розвивалася в смузі між 5 і 15° пн.
ш. роздробила Дагомейський, Камерунський і Центральноафриканський щити, є до
олігоценовим специфічним прирозломним спорудженням уздовж південних рубежів
седиментаційних областей, що тяжіють до лавразидів. Лише більш південні райони
Африки протягом усього фанерозою безсумнівно належали Гондвані. Седиментаційні
процеси в смузі між Суданською зоною прогинань і Середземномор'ям відрізнялися
своєрідним розвитком. У періоди загально-тектонічних занурень і євстатичних
підвищень рівня моря тут переважали морські відкладення лавразійсько-тетичного
типу, принесені трансгресіями від окраїн у глиб континенту, а в теократичні і
льодовикові періоди тут домінували умови седиментогенеза, подібні з внутрішніми
районами Гондвани.
Східно-Африкансько-аравійський
рифтовий пояс підрозділяється на чотири панрегіональні рифтові системи-гілки
[1]: 1) західну, чи Ньяса-Танганьїкську, 2) східну, чи Кенійсько-Ефіопську, 3)
північну, чи Червономорсько ‑ Йорданську, 4) Аденської затоки. Кожна з
цих систем відрізняється своєрідністю новітнього вулканізму, але для усіх
характерний яскраво виражений лужний вулканізм, властивий областям
постплатформенної активізації континентальної земної кори.
Ньяса-Танганьїкська
рифтова гілка
простягається від берегів Мозамбікської протоки на півдні, до р. Білий Ніл на
півночі і має довжину біля 2500 км. За даними Е.Е. Мілановського [], велика
частина цієї рифтової гілки розташована в межах Убендійської
ранньопротерозойської і накладеної на неї Карагве-Анколійської середньорифейської
складчастих систем.
Ньяса-Танганьїкська
гілка була ареною розвитку вулканізму наприкінці тріасу і початку юри, у ранній
крейді, у неогені й антропогені. Вулканізм був пов'язаний з формуванням
грабенів, вулканічна гілка в даний час складається з багатьох великих і дрібних
грабенів. Найбільш великі: Ширва, Ньяса, Руква, Танганьїка, Ківу,
Едуард-Джордж, Семлікі й Альберт, Альберт-Ніл. Одні частини цих грабенів
зайняті великими озерами, інші ‑ могутніми новітніми, у тому числі і
вулканогенного типу.
Грабени
відносяться до щілиноподібного типу і не супроводжуються широкими підняттями
краєвих напівзводів, що спостерігається в Кенійсько-Ефіопській рифтовій гілці.
Лише в середній частині гілки, в Руанда-Бурунді є широке зводове підняття, яке
росте з палеогена. Саме до цього зводу і приурочені найбільш інтенсивні прояви
новітнього вулканізму.
Новітній
вулканізм проявився в Ньяса-Танганьїкській рифтовій гілці в декількох
роз'єднаних територіях у вулканічному районіні Рунгве, оз. Ківу, горсту
Рувензорі.
Кенійська рифтова гілка простягається на 2000 км від східного берега озера Ньяса у вигляді положистої дуги, опуклої на північний схід, проходить до Червоного
моря. Підрозділяється на двоє: Кенійську, чи рифт Грегорі, і Ефіопську. У межах
рифта Грегорі можна виділити кілька великих структур [Милановский, 1974]. Від
східного берега оз. Ньяса на північний схід простягається рифтово-горстова
структура долин Рухуху і Кіломберо. Східніше ‑ Масайське підвищення з
рифтом долини Пангані (Руву). Далі на північ розташована складна система вузлів
перетинання рифтів Еясі-Натрон і Балангіда-Маньяра. Східніше неї знаходиться
поперечна рифтова структура Мір-Кіліманджаро, за якою простягається
меридіональна рифтова система Магаді-Наіваша-Барінго і поперечна до неї широтна
рифтова структура Кавірондо-Кенія. Ще північніше ‑ рифт оз. Рудольф, а за
ним Ефіопський рифт.
На
відміну від західної Ньяса-Танганьїкської рифтової гілки в рифті Грегорі й
Ефіопському рифті сформувалися великі новітні підвищення. Їхнє утворення
супроводжувалося могутнім вулканізмом з кінця олігоцену. Рифти тут менш глибокі
і більш широкі, ніж у Ньяса-Танганьїкській гілці.
У
межах рифта Грегорі новітній вулканізм пройшов шість стадій розвитку. У
ранньому і середньому міоцені відбулось тектонічне опускання і відокремлення
цього рифта від Ефіопського, масові тріщинні виливи базальтів, що утворили
могутні лавові покриви потужністю від 400 до 1000 м. Сформувалися великі (до 40 км у дм.) щити, складені лужними лавами - фонолітами і
нефелінітами. В даний час ці вулкани збереглися погано.
Для
району перетинання рифтів Еясі-Натрон і Баландіна Ман’яра характерна складна
тектонічна структура, сильне дроблення докембрійського фундаменту, що обумовило
інтенсивний розвиток вулканізму. Він розвивався з раннього пліоцену.
Максимальний розвиток одержав у пізньому пліоцені. Південна ділянка розвитку
вулканізма ‑ рифт Балангіда-Ман’яра, де є трохи великих вулкагів: Хананг,
Квараха й ін.
Приблизно
на 3° пд.ш., між Кенійським і Масайським підняттями, простягається поперечна
зона прогинів і грабенів Міру -Кіліманджаро. Для зони характерний могутній
розвиток новітнього вулканізму. Сформувалися великі вулканічні масиви Міру і
Кіліманджаро. Це найбільший в Африці вулканічний масив. Його дм. 100 і 80 км, а обсяг вулканогенних товщ становить більше 3000 км3. Являє собою три вулкани, що
тісно злилися: Мавензі, Шира, Кібо.
На
перетині рифтів Еясі-Натрон, Балангіда - Маньяра і поперечної зони Кіліманджаро
‑ Меру розташоване велике щитовидне підняття – Кратерне нагір’я. Воно
складене пізньопліоценовими і ранньоплестоценовми породами базальтової серії. Нижній
горизонт серії складають базальти, трахібазальт, трахіандезити, фоноліти.
Обидва ці горизонти сформувались в результаті діяльності низки крупних щитових
вулканів (Ембагаі, Нгоронгоро) і стратовулканів (Лемангрутрут, Олдеані, Лул - Маласін-Олширва).
В плейстоцені Кратерне нагір’я було нарощене по північно-східному краю
стратовулканами Кірімасі і Ол – Доіньйо-Ленгаі.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 |