Курсовая работа: Селянські податки на Україні в ХІХ – поч. ХХ століття

В багатьох волостях бюджет, за ухвалами сходів, складався з сум, одержаних з кожного двору (розкладка на двори). З цих коштів одержувала платню волосна адміністрація. Характерно, що писарі одержували значно більшу плату, ніж старшини, яким вони були підпорядковані. Оклади службових осіб волосних установ дедалі збільшувались.

Як волосні, так і сільські видатки поділялися на обов'язкові і необов'язкові. До обов'язкових належали: утримання службовців сільського і волосного правлінь, витрати на роз'їзди, ремонт та наймання приміщень, канцелярські видатки, утримання земської пошти, етапів, приміщень для арештованих, наймання квартир для урядників і стражників, догляд за інвалідами, стариками і видатки на висилку «порочних» осіб. До числа необов'язкових належали видатки на народну освіту, організацію і утримання поштових відділень, бібліотек, купівлю і утримання племінних биків і інших тварин, ремонт церков і т. ін.

Характерно, що такі важливі для селян заходи як народна освіта, організація бібліотек, видатки, зв'язані з поліпшенням господарства селян, відносились до необов'язкових [13; 107].

Отже, і тут при складанні волосних бюджетів політика царського уряду була спрямована проти інтересів народних мас.

З відомості видно, що значна частина коштів витрачалась на обов'язкові видатки: утримання сільського і волосного апарату (30%), наймання сажотрусів, сторожів і пастухів, (22,7%), утримання земської пошти (13,2%), ремонт і утримання приміщень волосного правління й інших будинків (5,5%). З необов'язкових видатків значними були видатки, зв'язані з релігійним культом (13,5%), зовсім незначними були видатки на культурні і освітні потреби (5,5%), і жодної копійки не дозволяли витрачати земські начальники і мирові посередники на потреби медицини. Видатки волостей дедалі збільшувались. Так, по тій же Малинській волості з 1904 до 1910 р. вони зросли більше ніж у два рази, а порівняно з 1863 р. – у п'ять разів. У 1863 р. вони становили 2088 крб. 39 коп., у 1904–4437 крб. 24 коп., у 1908 р. – 7544 крб. 91 коп., у 1910 р. – 11037 крб. 70 коп.

Значні кошти на утримання волосного і сільського апарату витрачались і в інших волостях України. Так, селяни волостей Вінницького повіту в 1901 р. сплатили понад 100 000 крб.

Отже, лише на оплату службовців волосного і сільського апарату, соцьких і десяцьких витрачалось 29,5% бюджету волостей [14; 123].

По трьох губерніях Правобережної України у 1900 р. з 4053,4 тис. крб. на утримання волосного і сільського апарату витрачалося 27,98%, на будівництво, ремонт і наймання приміщень – 12,74% і на утримання земської пошти – 17,25%. Якщо до цього додати видатки на квартири для урядників, шляхово-етапну повинність, наймання приміщень для військ – тобто видатки, не пов'язані з потребами селян, то їх сума становитиме 62,01% всього бюджету [15,136].

Мирські збори з селян за дуже незначний час (1891–1895 р.) збільшились на 41%, а в таких губерніях, як Катеринославська, Херсонська, Харківська і Чернігівська, – на 53–57%, проте це збільшення йшло не на поліпшення економічного становища селян.

Утримання волосних управлінь за рахунок селянства цілком влаштовувало дворянство і буржуазію, тому вони вважали, що «тягар видатків на утримання волосної адміністрації перекладати на інші стани не слід».

Всі ці податки, збори і грошові повинності посилювали економічне гноблення селян, зумовлювали їх дальше зубожіння.

Висновки

Таким чином в 1862 році російським урядом була проведена фінансова реформа, яка привела до змін в податковій політиці країни. Це стосувалося й системи селянських податків на Україні.

Працюючи над темо курсової роботи ми побачили що, в ХІХ ст. на Україні існувала велика кількість різновидів селянських податків. Це були податки натурального характеру, кілька видів робіт та грошові податки. Ця податкова система, що поширювалась на українських селян не тільки створювала тяжкі умови життя на селі, але й гальмувала процес втілення капіталістичних відносин в аграрний сектор України з одного боку, а з іншого – саме збідніле селянство було основою пролетаріату що формувався.

З розвитком капіталізму в сільському господарстві швидко відбувалась диференціація селянства. Розвиток капіталізму руйнував ідеалізовану народниками сільську общину з її натуральним господарством, перетворюючи селянина у товаровиробника, підпорядкованого ринку. Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин більшість сільського населення розорялась, незначна меншість окуркулювалась, багатіла і перетворювалась у сільську буржуазію.

Найбільшим тягарем для українського селянства були податки що йшли на утримання волосної адміністрації. Російський уряд розподілив податки так, що бюджет волостей формувався в основному за рахунок селян.

Крім податків і зборів, селяни України, як і Росії, відбували надто тяжкі натуральні повинності, які лягали не меншим тягарем на їх плечі, ніж податки. З усіх станів царської Росії одні лише селяни зобов'язані були ремонтувати шляхи і мости, гасити пожежі в державних і поміщицьких лісах, супроводжувати арештованих, відкопувати на залізницях занесені снігом поїзди, надавати допомогу при поводі, охороняти церкви, забезпечувати підводами для роз'їздів чиновників, поліцію тощо.

Література

1.     История России (ІХ – ХХ) / Под ред. А. Дворниченко, В. Измозика. – М., 2003. – 530 с.

2.     История России (ІХ – ХХ в.) / Я. Перехов. – М., 2002. – 623 с.

3.     История СССР (19 – начало 20 в.) / Под ред. И. Федосова. – М.: Высшая школа, 1981. – 462 с.

4.     Платонов С. Учебник русской истории. В 2-х томах. – М.: Прогресс, 1992. – 400 с.

5.     Витте Ю. Воспоминания. – М.: Сдово, 1923. – 688 с.

6.     Озеров И. Основы финансовой политики. – Рига, 1923. – 112 с.

7.     Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ ст.: навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.

8.     Дорошенко Д. І. Нарис історії України: в 2 т. Т. 2. – К.: Глобус, 1992. – 271 с

9.     История СССР, 1861–1917 г./ В. Тюковкин, В. Корнилов, А. Ушаков. – М.: Просвещение, 1989. – 463 с.

10.  Дорошенко Д. Нарис історії України. – Лівів: Світ, 1991. – 576 с.

11.  Єфименко А.Я. Історія українського народа. – К.: Либідь, 1990. – 512 с.

12.  Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.: навчальний посібник. – Х.: ООО «Одисей», 2001. – 480 с.

13.  Казарезов В. О Петре Аркадиевиче Столыпине. – М.: Аргопромиздат, 1991. – 96 с.

14.  Мельник Л.Г., Гуржій О.І. Історія України: курс лекцій. Від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. К.: Либідь, 1991. – 576 с.

15.  Рубльов О.С., Реєнт О.П. Україна крізь віки. Т. 9. – К.: Видавничиі дім «Альтернатива», 1999.