Курсовая работа: Селянські податки на Україні в ХІХ – поч. ХХ століття

Природно, що малоземельні господарства не мали змоги не тільки поліпшувати своє господарство, купувати реманент тощо, а дуже часто не були спроможні навіть сплатити податки.

Особливо важко було малоземельним і середнім господарствам у неврожайні роки. Для сплати податків селяни змушені були за безцінок продавати частину свого майна, в тому числі і тяглову силу. Тому після неврожайного року багато селян не могли поставити на ноги своє занепале господарство, обробити землю і мусили здавати її в оренду місцевим багатіям за безцінок з тим, щоб тільки сплатити податки.

Зубожіння селянства приводило до того, що переважна більшість селян не могла своєчасно сплачувати податки і збори, внаслідок чого недоїмки рік у рік збільшувались і досягали великих розмірів. Так, лише по трьох видах податків Куп'янського повіту, Харківської губернії, вони становили 319 776 крб., з них 103 118 крб. губернського і повітового земського збору, 164 658 крб. викупних платежів і 51910 крб. боргу продовольчого капіталу. Продовольчі капітали складались з коштів, які сплачувало селянство замість зсипки зерна в магазини для запасів хліба на випадок неврожаю або іншого стихійного лиха.

Кругова порука не могла запобігти безперервному збільшенню недоїмок і забезпечити оплату різних зборів та грошових повинностей, які з кожним десятиріччям збільшувались і лягали величезним тягарем на пригноблені селянські маси. Кругова порука в багатьох випадках сприяла процесу зубожіння і розорення селянства. Несучи відповідальність за сплату податків і недоїмок, громада часто відмовляла селянинові-недоїмнику у видачі паспорта, побоюючись, що селянин не повернеться, і тоді податки та недоїмки за нього буде платити «мир».

Цим громада примушувала селянина, який намагався поліпшити тяжке становище заробітками, залишатися на своєму жебрацькому наділі, який не забезпечував його існування і не давав змоги сплатити недоїмки [11; 79].

Ставши недоїмником, іноді внаслідок нещасного випадку селянин у більшості випадків не міг вивести своє господарство із скрутного становища. Він змушений був залазити в борги, продавати частину свого майна, здавати за безцінок в оренду землю і за безцінок продавати свою робочу силу, тобто ставати наймитом і, нарешті, не маючи змоги вести господарство, – залишати село.

Майно, худоба, земля таких селян потрапляли до рук сільської буржуазії. Закон надавав сільським і волосним правлінням право вживати щодо недоїмників найсуворіших заходів.

На підставі законодавства про селян сільське правління або волосний старшина мали право накласти арешт на зароблені селянином гроші; призначити йому опікуна, щоб він не міг самостійно розпоряджатися своїм рухомим майном, продати його продовольчі запаси, лишивши йому норму на три місяці; продати все, аж до одягу та білизни і, нарешті, втручатися у сімейне життя селянина, позбавляючи голову сім'ї права на старшинство у сім'ї.

Покаранню різками, яке принижувало гідність людини, підлягали всі селяни, і не лише за вироками волосних судів, а й. «на розсуд» начальства.

Певні рішення приймалися і щодо землі недоїмника. Ділянки землі недоїмників здавали в оренду стороннім особам (не селянам) формально на «обмежений» строк, фактично ж цим позбавляли селянина землі назавжди.

Отже, що інше міг робити селянин, який ставав фактично жебраком, як не лишати село і йти на заробітки, але й тут злощасний закон застерігав, що для звільнення з громади треба, щоб за сім'єю селянина не було ніяких недоїмок і щоб окладні збори було сплачено до 1 січня наступного року. Залишалось або потай іти на заробітки у місто, на фабрики та заводи, або стати батраком у місцевого куркуля чи поміщика, а іноді й просто жебракувати.

Крім податків і зборів, селяни України, як і Росії, відбували надто тяжкі натуральні повинності, які лягали не меншим тягарем на їх плечі, ніж податки. З усіх станів царської Росії одні лише селяни зобов'язані були ремонтувати шляхи і мости, гасити пожежі в державних і поміщицьких лісах, супроводжувати арештованих, відкопувати на залізницях занесені снігом поїзди, надавати допомогу при поводі, охороняти церкви, забезпечувати підводами для роз'їздів чиновників, поліцію тощо [12; 97].

У небагатьох випадках селянам дозволялось замість натуральних повинностей сплачувати гроші. На грошові можна було перевести лише такі повинності, як наймання сторожів, охорона церков, волосних правлінь тощо. Такі ж повинності, як шляхова, караульна, ремонт мостів, гатей, супроводження і охорона арештованих виконувалися силами і засобами селян.

Розмір повинностей наперед не встановлювався. Відбували їх за вимогою місцевої влади і поліції в міру потреби, а «потреба» ця була надто велика. Лише частину повинностей, таких, як охорона при магазинах для запасів хліба, церквах, волосних правліннях і на околицях сіл, можна було облічити, а такі повинності, як ремонт транспортних, воєнно-маршрутних, поштових шляхів, гатей, мостів, ремонт громадських будинків тощо, облікувати було важко.

Найтяжчою для селян була шляхова повинність, яку часто-густо треба було відбувати у гарячу літню пору. Хоч шляхами користувалося все населення, особливо поміщицькі і приватновласницькі економії, фабрики і заводи, які розбивали шляхи своїми важкими вантажами, – ремонт шляхів уряд здійснював за рахунок селян.

Переважну кількість натуральних повинностей селяни відробляли навесні, тобто під час сівби; виконувати повинність їх виганяли за десять, двадцять п'ять і навіть за шістдесят верст від села.

У тих місцевостях, де майже всі чоловіки йшли на заробітки, як це було в деяких волостях Київської губернії, губернське в селянських справах присутствіє, як виняток, дозволило відбувати шляхову повинність з підряду, розкладаючи цю суму грошей на селянську і поміщицьку землі.

Ще важчою була етапно-арештантська повинність, яку мали виконувати виключно селяни. Для її відбування споряджали селян і підводи не тільки з ближчих до етапних шляхів сіл, а й з віддалених за 20–40 верст. Гроші на утримання етапних пунктів вносились у волосні розкладки. Ця повинність викликала багато скарг з боку селян, які писали, що вона виконується тільки селянством, тим часом як інші стани її не відбували.

Ще тяжчою стала ця повинність після ліквідації у 1901 р. арештних приміщень при станових квартирах. Цей захід уряду призвів до великих витрат на перебудову арештних приміщень при волосних правліннях, на їх утримання, причому в багатьох випадках доводилось навіть споруджувати нові окремі будинки-в'язниці. Натуральні повинності щороку збільшувались. Натуральні повинності з 1885 до 1910 р. збільшились майже в три рази. В губернському масштабі вони становили мільйони днів [10; 75].

До натуральних повинностей треба віднести також перебування селян на таких «громадських» посадах, як соцькі і десяцькі. Ці обов'язки не тільки забирали багато часу, а й принижували гідність людини. Послугами соцьких і десяцьких користувалось все начальство – від урядника і волосної адміністрації до земських начальників і мирових посередників. Рідко бувало так, щоб ці селяни не потрапляли під арешт «за розсудом» численного начальства [11; 207].

Натуральні повинності, які перейшли з епохи феодалізму, були для селянства важким тягарем не лише економічним, а й моральним.

Таким чином, в ХІХ ст. на Україні існувала велика кількість різновидів селянських податків. Це були податки натурального характеру, кілька видів робіт та грошові податки. Ця податкова система, що поширювалась на українських селян не тільки створювала тяжкі умови життя на селі, але й гальмувала процес втілення капіталістичних відносин в аграрний сектор України з одного боку, а з іншого – саме збідніле селянство було основою пролетаріату що формувався.

3. Волосний бюджет та селянські податки

За законом від 19 лютого 1861 р. всі видатки по утриманню сільських і волосних установ, які становили величезні суми, покладалися на селян. Так, у 1891 р. з 45 млн. крб. загальної суми видатків на волосні потреби по п'ятдесяти губерніях Європейської Росії – 39,5 млн. крб., або 87,8% всього бюджету, витрачалося на адміністративно-управлінські видатки і лише 5,5 млн. крб., тобто 12,2%, – на сільськогосподарські та інші потреби селянства. Лише на утримання сільської і волосної адміністрації і волосного суду витрачалося 16,1 млн. крб., або 35,5% всього бюджету волостей, тоді як на оплату медичного і педагогічного персоналу витрачалося 1,9 млн. крб., тобто 4,3%.

Таким чином, переважна більшість коштів витрачалася на утримання волосного управління. Незважаючи на те що волосні установи обслуговували не лише селян, а й інші стани, які не були приписані до волостей, але проживали на їх території, видатки на утримання цих установ сплачувало лише селянство. Прикладом цього може бути Малинська волость, де у 1905 р. було 44,5 тис. душ населення, з яких селян – 26,5 тис, міщан, колоністів, дворян та інших – 18 тис. чоловік.

Волостей, в яких майже половину населення становили міщани, було багато, проте весь тягар утримання волосних установ лягав на плечі селян. Представники від селян, які брали участь у різних комітетах і нарадах, що розглядали питання про становище селян і управління селянами, справедливо пропонували розподілити видатки поміж іншими станами або віднести їх на рахунок держави. Проте поки існували волості, це питання не було розв'язане на користь селян.

Поміщики вважали, що селянство неспроможне. брати участь у розв'язанні питань про своє становище. Так, голова Одеського повітового комітету про потреби сільськогосподарської промисловості заявив, що участь селян в обговоренні питань про їх становище скоріше заплутала б справу, що поміщики самі добре знають всі потреби селян і краще розуміють, що треба зробити для поліпшення їх становища.

В перші роки після реформи бюджет волостей створювався за рахунок розкладання зборів з кожної ревізької душі, відповідно до постанов сходів. Наприклад, бюджет Малайської волості у 1863 р. обчислювався так: на утримання волосного правління за розкладкою з кожної ревізької душі припадало 1 крб. 60 коп.; на утримання писаря – 16 коп.; на утримання соцького і доглядача магазина для запасів хліба – 8 коп.; інші видатки – 17 коп., – всього 2 крб. 01 коп. з ревізької душі. При наявності у волості 1039 ревізьких душ утримання апарату волості обходилось селянам в 2088 крб. 39 коп.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5