Курсовая работа: Тоталітарний режим на Західній Україні
У вказаний
період УПА контролювала значну територію Волині і Полісся, де розгорнула
державотворчу діяльність згідно з наказом від 15 серпня 1943 р. Головна команда
УПА проголосила себе «найвищою і одиноко-суверенною владою». Було впроваджено
цивільну адміністрацію звільненої території, яка ділилася на області, округи,
райони, міста і села; утворені земельні комісії наділяли селян землею. Діяли
школи, лікарні, притулки для сиріт, розвивалося рільництво, промисловість,
торгівля, налагоджено випуск власних грошей.
УПА творилася і
діяла впродовж усього часу боротьби фактично без зовнішньої підтримки,
опираючись на фінансово-господарську допомогу народних мас регіону. Тоді як
польська Армія Крайова отримувала від лондонського еміграційного уряду 10 млн.
дол. щорічно; радянські партизани на Волині й Поліссі у 1942-1944 рр. отримали
лише автоматів 12,6 тис., близько 19 млн. набоїв. Чималу зовнішню підтримку
мала югославська партизанська армія Йосипа Броз-Тіто. [21, 38]
Впродовж 1944
р. керівництво СРСР і УРСР ухвалили низку постанов, згідно з якими для
радянізації західного регіону, перш за все боротьби проти «українсько-німецьких
націоналістів», сюди скеровано тисячі працівників на керівні посади в партійних
і радянських органах. Ще до зайняття регіону для кожної області сформовано так
звані оперативні групи чисельністю 500-600 партійних, радянських,
комсомольських і господарських функціонерів. Секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов
доповідав Сталіну, що до лютого 1945 р. в західні області України скеровано 42
тис. працівників. До кінця року їх чисельність зросла до 86 тис. Апарат органів
держбезпеки і внутрішніх справ нараховував без військ 22 тис. осіб. В
результаті, по-суті колонізаторської політики, серед номенклатури обкомів
партії частка керівних працівників з місцевого населення становила від 3% в
Чернівецькій до 14% у Львівській областях. Ця кадрова політика скорегована лише
після смерті Сталіна. [21, 44]
З перших днів
насадження радянської влади головним змістом суспільно-політичного життя на
західноукраїнських землях стала жорстока боротьба типовими методами реалізації
імперської політики, перш за все за придушення широкого руху опору українського
народу тоталітарному режимові. У руслі цих заходів, поряд з
військово-чекістськими операціями проти частин УПА, влада здійснила ряд інших
підступних акцій. Щоб підірвати мобілізаційні ресурси УПА, за пропозиціями
М.Хрущова і маршала Г.Жукова, Державний комітет оборони прийняв ухвалу провести
поголовну мобілізацію чоловіків призовного віку до Червоної армії, а допризовну
молодь – на роботу в Донбас. За даними Львівського військового округу було
мобілізовано близько 450 тис. українців і 70 тис. поляків. Але немала частина
молоді поповнила повстанські частини. В деяких місцевостях мобілізацію зірвано.
Зокрема, у Станіславській області у серпні 1944 р. із запланованих 30 тис. осіб
вдалося скерувати до війська лише половину. Головній меті – виявити повстанців
і підпільників – служила акція перепису населення віком від 15 років, яку
здійснювали органи НКВС за активною участю партійних і радянських органів.
Сім`ї повстанців і підпільників депортувалися в Сибір.
Широкомасштабні
заходи радянської влади, скеровані на утвердження режиму, зустріли впертий опір
збоку патріотично налаштованого українства. Ядром масового руху опору були
загони УПА і підпілля ОУН. Кинуті проти них величезні сили Червоної армії,
військ НКВС і НКДБ, радянських партизанських частин у 1944-1945 рр. так і не
змогли виконати наказ Сталіна ліквідувати національно-визвольний рух в Україні
до кінця радянсько-німецької війни. Водночас владі вдалося частково
нейтралізувати дії антикомуністичної опозиції. Але відкрита боротьба
продовжувалася до середини 1950-х років.
Як відомо, у
травні 1953 р. тодішній міністр внутрішніх справ Л. Берія доповів Президії
ЦК КПРС, що за 1944–1952 рр. у західних областях України репресивно-каральними
органами СРСР вбито 153 тис., арештовано й ув’язнено 134 тис., довічно вислано
у віддалені райони понад 203 тис. осіб. Ці дані, які увійшли у постанову
Президії ЦК КПРС «Про становище в західних областях УРСР», були надійно і
надовго приховані від громадськості.
2.2 Етапи боротьби радянської влади з
національним визвольним рухов в Західній Україні
Спираючись на
дослідження Нагірняка М.Я, можна визначити головні етапи боротьби радянської
влади з національним визвольним рухов в західній Україні в хронологічних
рамках, які мають характерні відмінності у тактиці, формах і методах боротьби.
Перший етап
(лютий–жовтень 1944 р.) охоплює період зайняття території Західної України
Червоною армією. Його характерними рисами було розгортання збройного
протистояння між прибулими частинами НКВС, військами 1 і 4-го Українських
фронтів (перш за все їх органами СМЕРШ), з’єднаннями радянських партизан і
повстанськими формуваннями групи УПА–Північ та УПА–Захід. Водночас відбувався
процес формування структур органів радянської влади, зокрема партійних і
радянських, НКВС і НКДБ, утворення мережі військових гарнізонів і винищувальних
батальйонів, розгортання чекістсько-військових операцій проти УПА та
оунівського підпілля, масових репресій проти українського населення. [21, 46]
На другому
етапі (листопад 1944– травень 1945 р.), виконуючи наказ Сталіна ліквідувати
національно-визвольний рух в Західній Україні до кінця війни, на боротьбу проти
ОУН і УПА були кинуті всі наявні в УРСР формування НКВС і НКДБ, партизанські
частини, винищувальні батальйони. Відбувалися широкомасштабні заходи
радянського режиму, скеровані на придушення опору українського народу:
мобілізацію сотень тисяч людей до війська, перепис населення, масове виселення
сімей вояків УПА і підпільників ОУН у віддалені райони СРСР, які частково
підривали моральний дух повстанців, суттєво обмежували матеріальну допомогу і
демографічну базу їхнього резерву. Однак командуванню УПА і крайовому проводу
ОУН комплексом ужитих запобіжних заходів вдалося зберегти боєздатність армії й
масштаби бойової діяльності. [21, 49]
Третій етап
(червень 1945–травень 1947 р.), — розгорнуто широкий наступ на визвольний
рух із залученням великих сил, які уряд СРСР і Генеральний штаб Червоної армії
після закінчення радянсько-німецької війни зосередили на території західних
областей України. [21, 53]
Для проведення
військово-політичних акцій влади залучалися потужні сили Львівського та
Прикарпатського військового округів. У цій ситуації командування УПА здійснило
реорганізацію своїх формувань і переходить до дій малими відділами. Відтак
радянські репресивно-каральні органи, водночас з великими блокадами (взимку
1946 р.), переходять до тактики дій маневреними групами. Широко застосовуються
так звані спецгрупи, які діяли під виглядом загонів УПА і чинили злочини проти
мирних мешканців для компрометації визвольного руху. Різко зростала кількість
енкаведистської агентури.
У цей час
досягає піку депортаційно-переселенський процес. Спільними силами СРСР і Польщі
здійснено депортацію майже 800 тис. українців з тогочасної Польщі в УРСР та
операцію «Вісла» 1947 р., ліквідовано діяльність активної групи УПА «Сян» в
Закерзонні. Командування УПА проводить часткову мобілізацію особового складу,
деякі загони здійснюють рейди на Захід, дістаються Німеччини й доносять до
світового співтовариства правду про антикомуністичний визвольний рух в Україні.
Четвертий,
заключний етап (червень 1947– середина 1950-х років) — впровадження нових заходів
радянської влади з метою ліквідувати повстанський рух, зокрема, насильницької
колективізації українського села, оскільки саме селянство було головною
соціальною базою визвольного руху й найактивніше підтримувало ОУН–УПА. В умовах
продовження інтенсивних чекістсько-військових операцій, активізація діяльності
спецгруп і ворожої агентури, особливо після передачі Москвою керівництва
боротьбою з рухом опору виключно органам держбезпеки, командування УПА 1949 р.
передало свої кадри збройному підпіллю ОУН і перейшло до тактики
індивідуального терору проти функціонерів радянської влади, ворожої агентури та
диверсійних акцій. У цей час значно посилюється пропагандистська діяльність ідеологічних
структур ОУН–УПА. За особистим завданням Сталіна – знищити керівництво
українського визвольного руху – в Україну скеровано великі сили фахівців МДБ. У
березні 1950 р. їм вдалося знищити генерала Р. Шухевича, а 1954 р.
захопити його наступника – полковника В. Кука. Відтак збройний спротив
українських повстанців пішов на спад. [21, 57]
2.3 Військово-політичний та
пропагандистський спротив ОУН–УПА тоталітаризму
Після
закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і
СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги
радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали
під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, На якій
намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні
структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та
артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше
півріччя 1945 р. вона здійснила 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій
на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь
сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких 34 тис.
повстанців було вбито і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні
загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА, член Центрального Проводу ОУН Клим
Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача і начальник
штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати
вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі
з´єднання поділилися на малі групи, які принципово уникали фронтальних
боїв і повернулися до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок,
саботаж, прорив та ін.). [17, 219]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 |