Курсовая работа: Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля)
Позитивно в
сучасній історіографії оцінюється запровадження та діяльність (у межах
адміністративно-територіальних одиниць нацменшин України) судових органів у
вигляді так званих “національних камер", в яких діловодство здійснювалося
рідною мовою71. Волинсько-Києво-Подільський регіон у клопотаннях про
це займав передові позиції, а в 1925 році Вінницький і ряд інших виконавчих
комітетів принципово поставили перед ЦК Нацменшин питання про необхідність
видання судових кодексів і збірника юридичної термінології на єврейській мові72.
Ліквідацію процесу
коренізації національних меншин в Україні слід вважати такою, що дещо
припізнилася порівняно з форсованою кампанією по згортанню українізації. Так,
наприклад, лише у вересневій серії постанов політбюро ЦК КП (б) У 1935 р. почалося
свідоме і цілеспрямоване скорочення прав польської меншини. В документах
“особливої папки" знаходимо інформацію про:
1) реорганізацію
Інституту польської культури в Києві (його роль зводилася фактично до підбору
польських літературних й історичних матеріалів для агітаційно-пропагандистської
діяльності компартії);
2) ліквідацію
польського педагогічного інституту й утворення замість нього польського
відділення при Київському педінституті, в якому тільки в поточному році
планувалося скорочення місць для польських студентів з 700 до 100;
3) скорочення
мережі польських шкіл, кількості видань і тиражу польських газет;
4) чистки спільно
з НКВС сільрад польських національних районів тощо73. При цьому
планувалося замінити польські освіту, кадри і діловодство українськими
відповідниками радянського ґатунку. Практична непослідовність підходів
радянської влади щодо національного питання, поряд з безперервними заявами
світовій громадськості про його позитивне вирішення в СРСР, були вельми
очевидними. Наприклад, серед названих урядовими установами районів Київської і
Вінницької областей, в яких мала проводитися ліквідація польських шкіл,
найчисельнішу меншину складали саме поляки74. В доповідних записках
до ЦК КП (б) У за 1934 р. зустрічаємо інформацію про т. зв. “полонізацію”
українців в районах Київської і Вінницької областей75. Однак, як
було відомо з інших тогочасних повідомлень, примусова полонізація “відбувалася”
з точністю до навпаки. Зокрема, один із польських вчителів, посилаючись на
заляканість, “малосвідомість" польського населення, офіційно відстоював у
листі до редакції “Трибуни Радзецької" думку про те, що спецкомісії і
місцева влада примушують етнічних поляків визнавати за рідну мову українську,
наслідком чого стали ліквідація польських шкіл і переведення польських дітей на
українську мову навчання76. Доказом такого стану речей може служити
також те, що польський педагогічний технікум Проскурова, організований у
1932-33 рр., тривалий час не міг розгорнути свою роботу через відсутність
приміщення під нього77. Тож фактично з 1935 року коренізація була
припинена і серед нацменшин УСРР, хоча її проведення і було дещо пролонговане в
часі. Заходи, проголошувані в 1937 р. у справі реалізації прав національних
меншин, в тому числі в Волинсько-Києво-Подільському регіоні78, більш
ніж косметичними, а то й суто пропагандистськими, не назвеш.
Пожвавилися,
набули нових форм внаслідок коренізації і міжнаціональні відносини регіону,
зокрема українсько-єврейські. Характерна у цьому відношенні етнонаціональна
картина вимальовувалася, наприклад, за даними національного складу Черкаського
округу станом на 1 січня 1926 р.: в регіоні серед міського і сільського
населення переважали українці і євреї. Відповідно до нового
адміністративно-територіального поділу (1925 р), згідно дещо застарілих
демографічних показників (1923 р) українці в містах Черкаського округу
становили 57,36%, євреї - 33,39%, росіяни - 7,72%, поляки - 0,77%, німці -
0,17%. Причому, єврейське населення домінувало в м. Златопіль (58,98%),
складало потужні конклави у Шполі і Золотоноші (відповідно 41,9% і 38,35%).
Найбільший відсоток росіян у краї належав Черкасам і Смілі (відповідно 12,94% і
10,44%). Якщо взяти до уваги, що найбільш “українське" місто округу Канів
(80,25% населення міста становили українці) за соціальним складом
репрезентувалося 64,89% професій ремісничої і кустарної промисловості, а у
найбільшому єврейському місті Златопіллі (в якому 58,98% населення становили
євреї) відповідний фаховий контингент складав 55,64% (що було власне другим
показником по округу після Канева), очевидною видається місцева
українсько-єврейська конкуренція у цій галузі народного господарства79.
З огляду на українсько-єврейське економічне протистояння, відповідних змін
зазнавала і національна політика більшовиків у кожному з таких регіонів усього
Волинсько-Києво-Подільського простору: окрім політичної і етнокультурної, до її
сфери включалася соціально-економічна компонента. І якщо в умовах непу подібна
до описаної конкуренція стимулювалася більшовиками, то наприкінці 20-х у 30-х
роках, в умовах його згортання, радянська влада відмовилася від неї, - про що і
свідчать якраз масові насильницькі переселення євреїв у цей період (наприклад,
за 1929-1930 рр. тільки з Умані було переселено до Біро-Біджану, Херсону,
Кривого Рогу, Одеси, Криму, Євпаторії і Запоріжжя 163 єврейські родини80).
Всього по Україні було переселено в цьому році 12 тисяч євреїв, а на 1931 р.
було заплановано вже 7 тисяч родин81.
Не обходилася, до
того ж, радянська етнополітика в регіоні й без відвертих парадоксів. Наприклад,
українізація і нацменробота в профспілках Вінницького округу зафіксувала
дискримінацію українців з огляду на їх недопуск у провідні профспілки краю
(йшлося навіть про штучну євреїзацію місцевих профспілок). З іншого боку, союз
друкарів Вінницького округу, який повністю складався з євреїв, категорично
відмовлявся переходити на єврейську мову діловодства82.
У випадку з
коренізацією, безперечно, слід враховувати конфесійні відносини, що мали місце
в регіоні на той час. Поза всякими сумнівами, партія була стурбована розвитком
автокефального руху, особливо з приводу проведення богослужіння українською
(зрозумілою для селян) мовою83. В 20-х рр., слід зазначити, за
більше зло вважалася не національна чи мовна, а саме релігійна ідентичність;
сепаратистською і контрреволюційною вважалася будь-яка “українська"
самостійна церква. В 30-х рр. у цьому відношенні вже не існувало ніякої
різниці, а тому священиків шельмували за богослужіння українською мовою, а
мирян-українців - за сприяння контрреволюційній “попівщині”. Так співпали у
часі всі радянські засоби етноцидної щодо української нації кампанії
(лінгвоцид, ліквідація національних церков, шельмування української
інтелігенції тощо). В 1932-1933 рр. до них додався ще один засіб - штучно
створений голод (геноцид), направлений на ліквідацію індивідуальних селянських
господарств, що були особливо притаманні, як відомо, українським селянам...
Попри загальний
осуд більшовицькою пропагандою релігійного світосприйняття, їй довелося
рахуватися з церквами і віруючими верствами населення регіону, віддавши клір,
його паству і все, що їм належить, під контроль відповідних установ. Восени
1923 р. спостереження цих органів за релігійним рухом в Україні рясніли на
повідомлення про так звані “дива" - про появу хрестів на сільських дорогах
і перехрестях (Калинівський хрест, Галичанські хрести - від с. Галичанці
Могилівського округу), відновлення ікон, куполів та т. ін., - в основному в
Подільській і Київській губерніях84. В умовах відсутності більш-менш
еквівалентного відповідника (або хоча б замінника) духовно-релігійного
світогляду в комуністичній ідеології, “обновленський” рух влада намагалася
взяти під свій контроль85. Тож, під час відчайдушних спроб
будь-якими засобами розколоти автокефальний рух в Україні, одним із методів “висвячення"
українців у віруючих нового (радянського) штибу було запровадження богослужіння
українською мовою у так званій “Живій Церкві”86 - відомій радянській
установі, яка функціонувала на перспективу з утопічною далекоглядною метою
повністю ліквідувати релігійне світосприйняття серед громадян СРСР. Зовсім
швидко “Жива Церква” стала набувати визнання. Наприклад, 23 січня 1924 р.
відділ релігії і культу Шевченківського виконкому по закінченні чергового
з’їзду духовенства і мирян постановив визнати цілком “православним" і
“канонічним" обновленський рух у церкві87. Часто в таких
церквах службу вели звичайні партійці, перевдягнені в рясу, що викликало масу
невдоволення місцевого населення88. Розуміли важливість українізації
церкви і синодальні общини. З метою перехопити “українізаторську"
ініціативу в автокефалістів благочинний синодальних общин Медведівського району
Черкаського округу Степан Кравченко наполягав перед ІІІ Всеукраїнським собором,
що мав відбутися навесні 1928 р., на обранні в новий Пленум Синоду хоча б
половини членів, які б знали українську мову, виданні на місцях українською
мовою Євангелії, прихідських уставів, українського Богослужебника; на
українізації і спрощенні змісту журналу “Український Благовісник”89.
Розкол і постійне цькування автокефального руху з боку більшовиків, призвели,
проте, до його поступового розпорошення і остаточної ліквідації наприкінці 20-х
років. Із зникненням основного в Україні конфесійного конкурента, здавалося б,
мали зітхнути з полегшенням інші церковні громади. Проте, урядом було
заплановано знищення всіх “забобонних" установ, а тому досить швидко
розпочалася кампанія по усуненню будь-яких ідеологічних конкурентів радянської
влади взагалі. В умовах сталінського режиму кампанія набирала прискорених
темпів.
Масова міграція
римо-католицьких священиків за кордон розпочалася з моменту остаточного
встановлення більшовицької влади в Україні. Ті, що залишилися, усвідомлювали і
передчували свою нелегку в радянській країні долю. Однак, такий внутрішній стан
католицьких ксьондзів не завадив їм (передусім завдяки непорушній позиції
київського прелата Т. Скальського) продовжити обслуговування обрядових потреб
своєї пастви. Масові гоніння католицького кліру в Волинсько-Києво-Подільському
регіоні розпочалися в 1926 р. (саме в цьому році Т. Скальського заарештували і
вивезли до Москви). Внаслідок карально-репресивної дії органів держбезпеки,
чисельних слідчих фабрикацій, регіон у 1927 р. нараховував 73, у 1934 р. - 25,
а в 1936 р. - 7 душпастирів РКЦ. Гоніння, були дещо припинені в 1931 р., а з
початком масового голодування 1932-1933 рр. розгорнулися з новим
“ентузіазмом". Новими були і мотиви справ слідства: католицьких священиків
засуджували за отримання й переховування грошових субсидій для
контрреволюційної роботи в УСРР. Насправді ж, кошти, які вони отримували,
надсилалися Європою виключно як гуманітарна допомога і належали голодуючому
селянству України. Послідовно реалізований план ліквідації римо-католицького
культу дав зрештою свої результати: з вересня 1937 р. в Україні не було жодного
ксьондза або душпастиря католиків, усі костьоли були закриті90.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6 |