Курсовая работа: Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля)

Боротьба за право мати власну культуру включала в себе вимогу українців і національних меншин задовольняти їхні естетичні потреби. В умовах проголошеного партією курсу коренізації це ставало більш-менш можливим. Однак, практична реалізація цього курсу виявилась вочевидь непослідовною і несправедливою у відношенні до українського населення регіону. Наприклад, на Черкащині в середині 20-х років працював лише один український театр (із сезоном в 1 місяць), тоді як театрів російської драми було тут три (два із сезоном по 4 місяця, один із сезоном в 5 місяців), театрів єврейської драми - один (але із сезоном у 1,5 місяця) 44. Дещо відмінною була ситуація з мистецькою освітою: навіть дані Всеукраїнського Комітету працівників мистецтва за 1932 р. зафіксували в регіоні (без Житомира) 37,4% від усіх учнів мистецьких спеціальностей України45. В перші роки українізації широкою мережею художніх установ репрезентувалося Поділля46, переважна більшість районів Київщини, Волині. Більш-менш серйозно в контексті українізації була поставлена пам’яткоохоронна справа. Оптимально вона була налагоджена на Київщині: з 42 окружних інспектур, заведених в УСРР у зв’язку з першим укладеним радянською владою реєстром пам’яток, 16 припадало на київські інспектури47. В 1927-28 роках Шевченківський окрвиконком як пам’ятники загальнореспубліканського значення, взяв під охорону Богданівську церкву в с. Суботів, Святославову башту поблизу с. Мошни, Мотроненський та Медведівський монастирі, колишній палац Понятовського з парками в 63 десятини в місті Корсунь, Бутурлинський графа Понятковського в с. Таганча, парк з будівлями - “зелений будиночок", млин Шервуда та грот в м. Кам’янка48. Більш-менш розвиненою видавалася і екскурсійна справа Київщини: наприклад, лише в 1924 р.1217 учнів і 96 учителів шкіл Уманського, Шевченківського, Білоцерківського і Київського округів змогли відвідати інші регіони України, - що, з огляду на фінансові складнощі відбудовчого періоду, було досить непоганим показником. Упродовж 1927-1928 рр. місто Київ відвідало 820 тисяч екскурсантів49. Округи Київщини і Поділля були досить добре представлені музеями, про що красномовно свідчить не одне джерело50. Хоча про стан багатьох музейних приміщень не доводиться говорити позитивно, в цілому краєзнавча справа була налагоджена у зв’язку з українізацією нормально. Як слушно відзначив В. Нестеренко, “краєзнавча робота багатьма науковцями справедливо вважалася найширшою базою українізації, бо вона давала можливість встановити тісний зв’язок між викладачами та студентами вузів із селянством”51.

Певних особливостей набула національна реформа в регіоні у зв’язку з коренізаційним курсом партії у відношенні до інших етнічних груп, що становили чималу частку серед місцевого населення. Специфіка Волині, Київщини і Поділля не могла не турбувати партійних керівників. Найбільш відчутною була, звісно ж, потреба в партійних діячах, котрі володіли б мовою національних меншин. У телеграмі ЦК КП (б) У Київському, Подільському і Волинському губкомам і Польбюро у Києві від 10 жовтня 1923 р. під грифом “цілком таємно” йшлося про завоювання симпатій польського населення Правобережного регіону за рахунок посилення комуністичної пропаганди польською мовою. При цьому зазначалося, що комуністів-поляків, які б знали мову й побут польської нацменшини, не вистачає, - до того ж, існує опозиція в особі католицького духовенства52.19 жовтня 1923 р. всім губкомам (а особливо - Подільському, Волинському і Одеському) надійшла чергова вказівка від партії “у зв’язку з міжнародною ситуацією і виконанням рішень ХІІ з’їзду... звернути увагу на роботу серед нацменшостей,... забезпечитися працівниками головним чином по роботі серед німців та поляків”53. Про те, що Волинсько-Києво-Подільському регіонові приділяли особливу увагу, можна судити по відрядженнях сюди з самої Москви порівняно великої кількості польських партпрацівників54.

Попервах успіхи були косметичними, - і не тільки по відношенню до коренізації апарату місцевих управлінських структур. Політпросвіта Польбюро Подільської губернії на кінець 1924 року заявила, що спеціально польської роботи на селі проведено не було55. Інакше, щоправда, було з роботою серед єврейського населення: Євбюро наголошувало на широкій участі єврейських учителів у політпросвітній роботі Поділля, особливих “успіхах” антирелігійної кампанії року56. Огляд німецьких колоній Волині наприкінці 1924 р. засвідчив цілковиту українізацію вертикалі влади в регіоні, - однак, німці, які до цього були піддані імперській русифікації, розуміли (причому, надзвичайно погано) лише російську мову, - тож було прийнято рішення до підготовки працівників німсекції, котрі знали б українську мову, діловодство в німецьких сільрадах тимчасово вести російською мовою57.

З огляду на незадовільний стан обслуговування освітніх потреб національних меншин регіону, наголос був поставлений на підготовку нацменівських педагогічних кадрів. У 1925 р. для перепідготовки польського вчительського контингенту було організовано всеукраїнські курси у Києві (на 80 осіб), місцеві - у Бердичеві (на 25 осіб), Кам’янці (на 20 осіб), Шепетівці (на 20 осіб); а також направлено 11 осіб для перепідготовки в Москву. Тоді ж відбулися польські педнаради: Всеукраїнська, губернські (Волинська, Подільська, Київська), і окружні (у Бердичеві, Шепетівці, Житомирі і Коростені) 58. Можна стверджувати, що Наркомат освіти УСРР мав більш-менш чіткі орієнтири в ситуації з упровадженням національної реформи в округах Волині та Поділля, оскільки в своєму клопотанні до ВУЦВК (вересень 1925 р) щодо шкіл соцвиху, поруч з позитивною оцінкою українізації цих установ у регіоні, ним ставилася також вимога поширення тут мережі шкіл соцвиху, необхідної для обслуговування потреб національних меншин59. З огляду на явну нестачу політпросвітних закладів нацмен у регіоні позиція НКО щодо нього була вельми послідовною.

З метою нав’язування “інородцям” радянської ідеології зрозумілою їм мовою - регіони України були вкриті за вказівками центрального уряду мережею клубних закладів. Ще в 1921 р. клуб було визнано найкращою формою зосередження агітаційної роботи партії серед національних меншин. Клуб вважався осередком, до якого “тяжіє все живе і здорове з того, що є в кожній колонії нацменшини”60. Поруч стояла робота в сільбудах і хатах-читальнях. Однак, про оптимальний підхід до нацменроботи навіть у цих установах навряд чи доводиться констатувати. Черкаський округ обслуговував станом на 1 січня 1926 р. сільбудами і хатами-читальнями лише єврейську меншину (відповідно цих установ було 4 і 7), в той час як сусідні Уманський, Вінницький і Київський округи задовольняли потреби ще й польської меншини (мали відповідно 4, 14 і 14 польських гуртків при сільбудах) 61. Нацменівська політпросвіта регіону на 1926-27 роки складалася лише з 5 відділень (2 польських і 3 єврейських) у Житомирі, Бердичеві, Києві (по 120 курсантів у кожному) 62.

Попри нестабільну роботу серед основних меншин регіону, слід відмітити, що увага радянських органів була прикута все-таки і до менш чисельних етнічних груп. Серед таких на Волині і Київщини послідовно свою мовно-культурну ідентичність відстоювали чехи (84,8% з них вживало рідну мову, 66,4% були нею письменними) 63. Тож на початку 1926 р. чеською мовою обслуговувалися по 2 хати-читальні у Волинському, Коростенському, Київському, Шепетівському і Бердичівському округах і один сільбуд у Волинському окрузі64.

Заради справедливості слід відзначити постійну увагу, приділену радянською владою навіть найменш чисельним етнічним групам України. Наприклад, Київське Губбюро нацмен проявило турботу про таку, здавалося б, дріб’язкову справу як промисел з чищення взуття ассірійцями на вулицях Києва. Після того, як комунальний відділ міста спочатку встановив для них непомірну плату за місце, а згодом зовсім заборонив цей промисел, бюро клопотало про поновлення їх у такому праві, додавши, що це єдине, чим вони можуть займатись65. Однак, про рівність у відношенні радянської влади до різних меншин констатувати не доводиться: чи можна говорити про рівність обслуговування польських і єврейських меншин регіону, якщо тільки в київському “Будинку Народів Сходу" в суперечках між китайцями і корейцями влада зайняла позицію перших (маючи на увазі їхню попередню службу в Червоній Армії) і надала їм більші порівняно з корейцями пільги проживання в місті66.

Час від часу, впродовж усієї кампанії коренізації, з’являлися спроби перевести на мови нацменшин діяльність деяких важливих місцевих установ. У Києві та по регіону в 1927р. було започатковано обслуговування нацмену у відділеннях ЗАГСу на рідній мові; в Бердичеві, Умані і Петровському районі Києва було організовано єврейські відділи міліції67.

Проте, однією з найактуальніших проблем для національних меншин регіону була проблема їхньої участі у виборах, адже основна їх частина розуміла, що проголошена радянською владою національна реформа повинна була адекватно відреагувати поряд з культурними і на політичні виборчі нюанси. А основний “нюанс” полягав у тому, що за Конституцією УСРР від 1919 р., яка носила класовий характер, переважаюча частина національних меншин республіки була позбавлена виборчих прав. Влада, взявши до уваги це питання, зволікала до 1925 року. Виборча кампанія 1925-26 років була, мабуть, найвдалішою з точки зору забезпечення прав національних меншин в УСРР за весь міжвоєнний період. Саме цього року переважна більшість інонаціональних громадян радянської України змогла висловити своє волевиявлення на виборах. На початку 1926 р. Київський міськвиборчком почав навіть клопотати про виділення в окрему виборчу дільницю східних народностей республіки68, що перебували, як відомо, в Києві під наглядом спеціальної інституції - “Будинку Народів Сходу". Однак, подальший розвиток подій засвідчив, що виборча ініціатива нацменшин була значною мірою мінімізована. Вибори 1926-27 рр. у Волинсько-Києво-Подільському регіоні зафіксували, наприклад, обмеження виборчих прав у єврейських сільських радах тільки Вінницького округу від 38,4% до 50%, у польських сільських радах Бердичівського округу на 6,2%, Кам’янецького - на 4,3%, Проскурівського - на 1,8%, Вінницького - на 1,3%69. Прискіпливе ставлення місцевих органів радянської влади до виборчих прав нацменшин зменшилося, здавалося б, з упровадженням колективізації (адже одним з обов’язків колгоспу було упокорення інородців села), однак, нова адміністративно-територіальна реформа 1930 р., котра ліквідувала округи і ввела понад 500 адміністративних одиниць, унеможлививши цим самим нацменроботу в регіонах, вкотре підірвала реалізацію виборчого права меншин. До речі, за нашими спостереженнями, на заваді, яку заподіяла нацменроботі нова адміністративна реформа, на ІІ-й Всеукраїнській нараді з роботи серед національних меншин (листопад 1930 р) наголошували представники лише від Волинсько-Києво-Подільського регіону70. Отже, з деякими застереженнями, можна вести мову і про більшу сумлінність працівників місцевого нацменапарату.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6