Курсовая работа: Підприємництво в аграрній сфері
Подальше реформування економіки, здійснення у
2000р. глобальних соціально-економічних перетворень на селі – створення на базі
колишніх колективних сільськогосподарських підприємств ринкового типу, а також
завершення найвідповідальнішого етапу земельної реформи – приватизації землі
дали змогу вказані позитивні зрушення розвинули далі. Так, у 2001р. валовий
внутрішній продукт держави зріс порівняно з 2000р. на 9%, причому темп його
зростання був одним з найвищих серед країн Європи. Валова продукція цієї галузі
зросла на 9%. Стало поліпшуватися соціальне середовище на селі. Вдвічі
зменшилася заборгованість по заробітній платі селян, зросли їх заробітки. У
2001р. власників земельних і майнових паїв було нараховано 2 млрд. гривень
орендної плати, або на 25% більше, ніж у минулому році. Доходи в особистих
селянських господарствах зросли в 1,6 рази. Проте дані позитивні зрушення – це
лише перші паростки економічного зростання, які потрібно завершити і створити
сприятливі умови для їх подальшого розвитку та набуття тенденції незворотності.
3. Перспективи розвитку АПК України
3.1 Проблеми та шляхи їх
вирішення розвитку АПК в Україні
Глибока економічна криза, в якій опинилася
Україна в першій половині 90-х років, має багато причин, але одна з
найголовніших серед них – це криза управління економікою. Вона виникла
внаслідок того, що адміністративні методи управління були відкинуті, але для
зміни їх не було своєчасно створено ринкових економічних і правових важелів
регулювання економічної системи. Ці важелі знаходилися лише на стадії
становлення при незадовільному використані тих їх елементів, що вже
напрацьовані. Життєздатність народного господарства в цих умовах підтримувалася
головним чином за рахунок кредитної і грошової емісії.
Відсутність ефективного державного регулювання
економіки призвела до її вкрай важкого стану впродовж майже 10 років, який
характеризувався спадом виробництва за його низької ефективності, посиленням
безробіття, особливо прихованого, розвитком інфляційних процесів,
дестабілізацією грошово-фінансової системи, затуханням інвестиційної
діяльності, приховуванням валюти за кордоном, зростанням внутрішнього боргу
держави, зниженням життєвого рівня населення.
Скажімо, неконтрольовані інфляція і
гіперінфляція, особливо в 1993-1994рр., значною мірою зумовлені відміною
державного контролю за цінами і заробітною платою. Ця функція була передана
підприємствам, абсолютна більшість яких за своїм юридичним статусом, впродовж
довгого періоду, були державними. Реалізація ними цієї функції за відсутності
належних ринкових важелів, породила гонку заробітної плати і цін, негативний
вплив якої на економіку очевидний. Крім того, відсутність у цих умовах дійового
державного контролю за діяльністю комерційних банків призвела до того, що вони
на свій розсуд використовували кредитні ресурси, чим істотно підштовхували
розвиток інфляційних процесів, одержуючи при цьому надприбуток.
Зрозуміло, що за належного державного
регулювання економіка України не була б доведена до такого стану. Негативну
роль тут відіграло ідеалізоване сприйняття ринку значним прошарком керівної
еліти і вчених, як системи, що само організовується без будь-якого втручання
держави.
Досвід економічно розвинутих країн Заходу із
соціально орієнтованою ринковою економікою переконує, що її створення і
ефективне функціонування не можливі без державного регулювання найважливіших
параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність у
такому регулюванні найрельєфніше виявилася ще під час світової кризи в
1929-1933рр.
Для того щоб запобігти таким катаклізмам у
майбутньому, капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольну
політику, надавали матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення і
різнобічну допомогу суб’єктам господарської діяльності, а також через
економічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись її
збалансованості. І нині проблема державного регулювання економіки не втратила
своєї актуальності в усіх країнах незалежно від того, яка питома вага в них
приватного сектора. Можна констатувати, що державне регулювання зробилося
органічною складовою частиною ринкової економіки. Його головна функція – нейтралізація
внутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя, які
притаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, як
перевиробництво, безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо.
Мистецтво державного регулювання економікою – це ефективна компенсація
негативних дій ринкового механізму, недопущення небажаних соціально-економічних
наслідків.
Проте з усіх галузей народного господарства
найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для
нормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлено тим, що
по-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і
розглядається як пріоритетна при обгрунтуванні перспектив
соціально-економічного розвитку країни;по-друге, сільськогосподарське
виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може
ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.
В умовах ринку сільське господарство
піддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних,
економічних, соціальних. Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державне
регулювання сільськогосподарського виробництва, підтримки доходів аграрних
товаровиробників, їх захист займають чільне місце в соціально-економічній
політиці цих держав. Вільна конкуренція в чистому вигляді на ринку
сільськогосподарських продуктів давно тут перестала існувати. Держава через
різні важелі почала впливати на процес саморегуляції попиту і пропозицій в
інтересах сільських товаровиробників і суспільства в цілому. Стало очевидно, що
ринок як основний регулятор виробництва сам стає суб’єктом регулювання з
орієнтацією на досягнення соціального процесу. Досвід розвинутих країн
переконує, що існує протиріччя між державним регулюванням економіки і ринковим
саморегулюванням не має антагоністичного характеру. Більше того, в умовах
досконалої економіко правової бази ці два регулятори взаємодоповнюють один
одного, забезпечують високий рівень виробництва і споживання. Іншими словами,
державне регулювання економіки повинно бути адекватним ступеню розвитку в
країні конкурентного та антимонопольного середовища. Чим менше створено умов
для конкуренції і чим монополізованіше виробництво, тим держава повинна
втручатися в економіку, і навпаки.
В умовах розвинутого ринку державне регулювання
економіки повинно здійснюватися не директивним управлінням виробничою і
фінансовою діяльністю підприємств та інших суб’єктів господарської діяльності,
а управлінням соціально-економічними процесами за допомогою таких тарифи,
відсотки, податки, кредити, цінні папери, амортизаційна політика, пільги,
державне замовлення і контракт, резерви, субсидії, субвенції, державне мито.
Вони використовуються як прямі і опосередковані регулятори розвитку економіки,
забезпечують умови для саморегуляції в бажаному напрямі.
Крім економічних, соціально-орієнтована
ринкова економіка вимагає адміністративних методів втручання і саме в ті її
сфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосується
використання землі і корисних копалин, захисту навколишнього середовища,
соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дня
і підтримки безробітних, політики протекціонізму з метою захисту внутрішнього
ринку, обгрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальне
значення для розвитку економіки країни, регулювання розвитку соціальної
інфраструктури і витрат держави, підтримки валютного курсу тощо. Тепер стає
очевидним,що державне регулювання економіки має бути збалансованим і не повинно
підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки привалюванню
економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва в межах дії
економічних законів ринку.
Як бачимо, державне регулювання економіки – це
складне і багатоаспектне явище. Воно включає економічні, правові і адміністративні
регулятори, що забезпечують активне функціонування економіки і соціальний
захист населення. Державному регулюванню сільськогосподарського виробництва
також притаманні такі регулятори і напрямки їх дії. Тому в розгорнутому
трактуванні під цим поняттям в умовах ринкової економіки розуміють систему
економічних, фінансових, юридично-правових, організаційних і соціальних
заходів, здійснюваних державою з метою забезпечення ефективного і стабільного
розвитку сільськогосподарського виробництва та повного забезпечення населення
якісним продовольством за прийнятими ринковими цінами.
У процесі державного регулювання
сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка доходів
аграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання мали
необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон’єктури, а
також були матеріально заінтересованими вести сільськогосподарське виробництво
в тому обсязі і асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і
забезпечують соціальну стабільність суспільства. З кінця 1991р. в Україні
розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання
сільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки до
формування ринкових відносин у народному господарстві, в тому числі і у цій
важливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалися
переважно непослідовно, не комплексно, без узгодженості з темпами втрати
управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося
на економіці аграрних підприємств. Стан справ у сільському господарстві
погіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів.
Заходи, що вживалися державою нерідко були
спрямовані не стільки перспективу, скільки на ліквідацію або пом’якшення
негативних явищ, виникли через розбалансованість економіки.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 |