Дипломная работа: Технологічне забезпечення відновлення дисків сошників зернових сівалок

Відомо [47], що при пластичному деформуванні аустенітні марганцевисті сталі зміцнюються дещо сильніше аустенітних Cr-Ni сталей. При пластичному деформуванні поверхневі шари марганцевистого аустенітного шва зміцнюються за рахунок утворення в металі структури мартенситу [123] і, згідно з [137], при цьому істотно підвищується твердість поверхні та опір абразивному зношенню. Це пояснюється схильністю такого сплаву до деформаційного зміцнення [47,123,124] в умовах поєднання абразивного зношення та динамічного навантаження, які можуть мати місце під час експлуатації диска в ґрунті. Зміцнення пластичним деформуванням аустенітної структури на основі високомарганцевистої сталі зумовлене утворенням мартенситу деформації, подрібненням зерен аустеніту а також їхнім пластичним деформуванням [126,127].

Результати досліджень впливу вмісту марганцю і вуглецю та їхнього співвідношення на властивості сплавів не є однозначними. Так, при вмісті вуглецю >0,4% підвищуються механічні характеристики та стабільність аустеніту [127]. З подальшим підвищенням вмісту вуглецю (при інших рівних умовах) [128], міцність і твердість сплаву підвищуються, а пластичні характеристики - ударна в'язкість, відносне видовження та звуження, різко знижуються. Окрім того, зміна концентрації марганцю в межах 9-15%, при постійному вмісті вуглецю, неістотно впливає на механічні властивості сплаву. Згідно [129], із збільшенням вмісту марганцю підвищуються зносостійкість та покращуються механічні властивості, а для поєднання високої пластичності та міцності рекомендується вміст в металі шва 10. .14% марганцю та 0,8. .1,2% вуглецю. За дослідженнями [130,131] в сплаві з 1,1%С з підвищенням концентрації марганцю >13% збільшується забрудненість карбідами, підвищується схильність до утворення гарячих тріщин. З іншої сторони, із зниженням вмісту марганцю в металі до 10% його властивість до зміцнення при малій пластичній деформації дещо підвищується [127]. Відповідно із підвищенням концентрації марганцю (>15. .17%) знижується схильність високомарганцевистої сталі до зміцнення.

Так як єдиного твердження про вплив концентрації вуглецю і марганцю на механічні та експлуатаційні характеристики високомарганцевистої сталі немає, Н.Г. Давидов [128] пропонує оцінку такого сплаву за співвідношенням Mn: C. Цей підхід також прийнято і в працях В.І. Власова, Є.Ф. Комолової [132], Н.І. Богачова та В.Ф. Єголаєва [127] та інших.

Деякі автори дотримуються думки, що у всіх випадках потрібно зберігати співвідношення Mn: С10 для забезпечення високих показників ударної в'язкості, міцності та пластичності [132,134]. В роботі [135] стверджується, що зносостійкість та ударна в'язкість сталі не залежать від співвідношення Mn: С і, відповідно - це відношення не обов'язково повинно бути рівним чи більшим 10. Згідно [136], відношення Mn: С=7,5-8,5 в достатній мірі забезпечує чистоту сталі за карбідами і знижує її схильність до утворення тріщин. В дослідженнях [128] доведено, що із збільшенням відношення Mn: С у високомарганцевистому сплаві покращується його ударна в'язкість, підвищується холодостійкість та здатність до зміцнення.

Отже, як бачимо, в усіх випадках можна стверджувати, що оптимальні властивості залізо-маганцовистого сплаву одержуються у діапазоні вмістів С та Mn відповідно 0,5. .1,3% і 6. .15% та їхньому співвідношенні Mn: С 8.20. Ці параметри також визначають характер та рівень залишкового напружено-деформованого стану при зварюванні без попереднього підігріву та післязварювального відпуску деталей із сталі 65Г формуванням в металі шва структури аустеніту. Окрім того, регулюючи вміст С і Mn у металі зварного шва можна отримати необхідні його фізико-механічні властивості, що дасть змогу релаксувати напруженням.

Таким чином, вибір оптимального хімічного складу зварного шва на основі високомарганцовистої сталі вимагає додаткових досліджень, які враховують специфіку протікання металургійних та термодеформаційних процесів у реакційній зоні зварювання. Останні зумовлюють виникнення залишкових зварювальних напружень, які суттєво впливають на абразивно-корозійну зносостійкість металу [149-151], втомну міцність та тріщиностійкість [149,152] відремонтованого диска. У зв'язку з цим актуальною науково-технічною задачею є визначення розподілу та величини залишкового напружено-деформованого стану в околі колового зварного з'єднання відремонтованого диска.

1.5 Визначення залишкових напружень у диску

Для визначення залишкових зварювальних напружень характерним є застосування як розрахункових, так і експериментальних методів. Останні поділяються на такі, що передбачають руйнування конструкції, і неруйнівні.

До експериментальних руйнівних методів, перш за все, слід віднести механічні. Наприклад, після розвантаження певного об'єму тіла розрізанням його на частини ця рівновага зберігається, однак виникають пружні деформації. Вимірюючи ці деформації, можна обчислити залишкові напруження за формулами теорії пружності. Деформації, що характеризують залишкові напруження, вимірюють, зазвичай, електричними тензометрами або механічними деформометрами.

У працях [65,66] розвинуто ідею часткового розвантаження напруженого тіла висвердлюванням отворів між двома попередньо зазначеними мітками, які складають базу вимірювань.

Широко застосовуються для вимірювання залишкових напружень оптично активні давачі [67]. Вони виготовляються із оптично активного матеріалу і наклеюються на напружений елемент, у якому висвердлюється отвір, який викликає локальну зміну поля напружень і відповідні деформації в поляризаційно-оптичному давачі [68].

Інтенсивно розвиваються дослідження з удосконалення методу голографічної інтерферометрії для визначення залишкових напружень на поверхнях зварних елементів конструкцій [46,69]. Висока чутливість методу дає можливість вимірювати залишкові напруження в тілі при незначному пошкодженні його поверхні (отвори діаметром і глибиною 1 мм). Одним із недоліків методу є трудність утворення отворів у ділянках з високою твердістю.

Питання дослідження поздовжніх залишкових напружень розглянуто в роботі [70]. Зокрема, залишкові напруження у сталі, схильної до гартування, визначали за методом Калакуцького, який передбачає розрізання зразків та вимірюванням пружних деформацій [71,72].

Найширше застосування отримали такі неруйнівні методи дослідження і контролю напруженого стану, як рентгенівський, ультразвуковий, магнітопружної тензометрії та метод термоелектрорушійної сили.

Рентгенівський метод дослідження залишкових напружень ґрунтується на вимірюванні зміни відстані між кристалографічними площинами під дією напружень. Залишкові напруження цим методом можна визначити з невисокою точністю і тільки в тонкому поверхневому шарі. Окрім того рентгенівським способом в основному визначаються тільки пружні деформації. При вимірюванні напружень на ділянках із пластичними деформаціями виникають додаткові похибки.

Електромагнітні методи визначення залишкових напружень ґрунтуються на вивченні особливостей взаємодії зовнішнього електромагнітного поля з механічним полем об’єкта, що досліджується. Для оцінки напруженого стану феромагнетиків використовується залежність їх магнітних властивостей від напружень, а також корелятивний зв’язок між амплітудою вихрових струмів та рівнем напружень [68]. Відомим є метод магнітопружньої тензометрії [57].

Метод термоелектрорушійної сили [77] використовується для оцінки рівня залишкових напружень на поверхні зварних з'єднань. Він не має принципових обмежень з умов застосування і забезпечує достатню точність вимірювання напруженого стану в локальному об'ємі.

Достатньо точний та надійний є метод координатних сіток [52]. Суть його полягає в тому, що на поверхню, яка досліджується наносять систему точок, ліній чи інших міток, зміна взаємного місцезнаходження і конфігурації яких дозволяє визначити переміщення, деформації тощо. Так як метод є неруйнівним та не потребує застосування складних методик, його застосування для отримання експериментальної інформації про залишкові деформації та напруження є досить доцільне. При цьому інформація про напруження одержується в кількісному та якісному вигляді.

Поряд із експериментальними, широкого застосування набули розрахункові методи, які умовно можна розділити на дві групи. До першої групи входять методи, що ґрунтуються на прослідковуванні розвитку пружно-пластичних деформацій у процесі нагрівання і вирівнювання температур під час зварювання і в яких використовуються дані про температурні поля в поєднанні з математичним апаратом теорії термопластичності. У загальному навіть для випадку порівняно простих зварних вузлів це досить громіздка задача [78,79,80]. Другу групу складають наближені методи розрахункового визначення залишкових напружень і деформацій. Більша частина результатів про розподіл залишкових напружень отримана за їх допомогою.

Існують наближені методи, які називають графорозрахунковими, розроблені в працях Г.А. Ніколаєва, І.П. Трочуна, Н.О. Окерблома і К.М. Гнатовського [81,82-84]. Однак застосування їх можливе тільки для низьковуглецевих і низьколегованих сталей із границею плинності до 300 МПа, у яких структурні перетворення при охолодженні завершуються при високих температурах 600. .6500С [85,86]. Такі методи визначення залишкових напружень при зварюванні можна використати у випадках, коли необхідно знайти напруження тільки в тій зоні, яка нагрівалась до високих температур.

Метод “фіктивних температур” для визначення залишкових напружень у випадку утворення колового шва при зварюванні сталі, що схильна до гартування, використовується В.С. Ігнатьєвою в праці [87]. Однак цей метод є наближеним, та має дещо орієнтовний характер.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28