Дипломная работа: Правове регулювання ринків фінансових послуг

- заяви про внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ та реєстраційної картки юридичної особи у паперовій та електронній формах за зразками та у форматі, які встановлюються Держфінпослуг;

- завіреної в установленому законодавством порядку копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або довідки про внесення до ЄДРПОУ;

- завірених в установленому законодавством порядку копій установчих документів заявника (з усіма змінами);

- довідки банків або аудиторського висновку аудитора, інформація про якого внесена до реєстру аудиторів, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ, що підтверджують розмір сплаченого статутного фонду;

- інформації про керівника та головного бухгалтера заявника відповідно до Професійних вимог до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ, затверджених розпорядженням Держфінпослуг від 13.07.2004 № 1590;

- засвідчених підписом керівника та печаткою заявника відомостей про наявність приміщення, обладнання, техніки, засобів зв'язку та програмного забезпечення, технічні можливості яких забезпечують постійне формування поточної інформації про надання фінансових послуг клієнтам та надання звітних даних (в довільній формі);

- реєстраційної картки з інформацією про відокремлені підрозділи юридичної особи (за наявності підрозділів) у паперовій та електронній формах за зразками та у форматі, який встановлюється Держфінпослуг;

- бізнес-плану запланованої страхової (перестрахової) діяльності на строк не менше, ніж три роки.

Вказані документи повинні бути викладені державною мовою, містити достовірну інформацію на дату складання заяви, надаватися у швидкозшивачі з внутрішнім описом. Опис складається заявником у двох примірниках, один з яких повертається заявнику з відміткою про дату надходження документів.

 Не пізніше 30 днів з дня надходження заяви та всіх необхідних документів від заявника Держфінпослуг має прийняти рішення щодо схвалення рішення директора департаменту страхового нагляду про внесення до Державного реєстру фінансових установ або про відмову щодо внесення до реєстру. Підставами для прийняття рішення про відмову в унесенні інформації про заявника до Державного реєстру фінансових установ є невідповідність документів заявника, що додаються до заяви, вимогам законодавства (хоч ці документи вже подавались державному реєстратору і більшість з них вже є перевіреною на предмет відповідності вимогам законодавства); виявлення недостовірності інформації у документах, поданих заявником для внесення до Державного реєстру фінансових установ (цей аспект також має бути перевіреним на стадії державної реєстрації), а також невідповідність заявника згідно з поданими документами Положенню про внесення інформації про юридичних осіб, які мають намір набути статусу страховиків (перестраховиків) до Державного реєстру фінансових установ (маються на увазі вимоги, встановлені п.2.1. Положення).

Рішення про відмову в унесенні інформації про заявника до Державного реєстру фінансових установ може бути оскаржено в суді. У разі прийняття Держфінпослуг рішення про внесення інформації про заявника до Державного реєстру фінансових установ, Держфінпослуг оформлює свідоцтво про реєстрацію фінансової установи та вносить інформацію до Державного реєстру фінансових установ. З дня внесення інформації про страховика до Державного реєстру фінансових установ він набуває статусу фінансової установи і від цього дня може проходити наступну стадію його легітимації – процедуру ліцензування операцій страховиків..

Незважаючи на те, що у страховому законодавстві існує поняття „ліцензування страхової діяльності”, страховим компаніям не видається ліцензія єдиного зразка на проведення страхової діяльності. Тобто основною особливістю ліцензування страхової діяльності є той факт, що ліцензуванню підлягає кожен з конкретних видів страхування, що зазначені у Законі України „Про страхування”. Єдину ліцензію можуть мати лише страховики, що мають намір займатися страхуванням життя, в силу того, що такі страховики не мають права займатися іншими видами страхування. Однак, повертаючись до здійсненого вище теоретико-правового аналізу, наголосимо, що коректно оперувати поняттям „операції страховиків”, оскільки страхові компанії мають право здійснювати і інші (крім страхових) операції. Так, відповідно до вимог Положення про порядок, умови видачі та розміри кредитів страхувальникам, які уклали договори страхування життя, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.12.2004 № 2883, страхові компанії вправі здійснювати кредитування.

Ліцензією у сфері страхових правовідносин визнається документ державного зразка, який засвідчує право фінансової установи здійснювати страхову діяльність з конкретного виду страхування протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензія видається на здійснення окремого виду страхування та дає одночасно право на проведення перестрахування за цим видом страхування.

Страховик (перестраховик) України має право приймати ризики в перестрахування лише з тих видів добровільного і обов'язкового страхування, на проведення яких він отримав ліцензію.

При видачі ліцензії поданню до Держфінпослуг підлягають правила страхування з того виду страхування, щодо проведення якого видається відповідна ліцензія. Ці правила реєструються Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України та мають відповідати ст. 17 Закону України „Про страхування”.

Ліцензійні умови проведення страхової діяльності досить детально виписані розпорядженням Держфінпослуг „Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової діяльності” від 28.08.2003 № 40 на підставі ст. 38-39 Закону України „Про страхування”. Специфікою даного нормативно-правового акту є те, що змістове наповнення пакету документів, який подається для отримання ліцензії на право проведення конкретного виду страхування мало чим відрізняється від того пакету, що подається при проходженні страховиком процедури набуття статусу фінансової установи, а вимоги до страховика, процес розгляду пакету документів (строки, механізм, тощо), процес прийняття рішення про видачу ліцензії або відмову у її видачі, підстави такої відмови, поновлення розгляду документів після виправлення неточностей в них є цілком ідентичними тим, які зазначені в Положенні про внесення інформації про юридичних осіб, які мають намір набути статусу страховиків (перестраховиків) до Державного реєстру фінансових установ з тими ж недоліками, які були вказані нами вище.

Слід також вказати ще на окремі особливості процесу ліцензування страхової діяльності. Першою з них є опосередкована участь у цьому процесі Кабінету Міністрів України, який, відповідно до ст. 38 Закону України „Про страхування”, встановлює розмір плати за видачу ліцензій на проведення конкретних видів страхування, може встановлювати особливі умови проведення деяких видів обов’язкового страхування та визначати статус окремих суб’єктів страхової діяльності. Друга – це право Держфінпослуг встановлювати особливі ліцензійні умови щодо певних видів страхування, так, наприклад, Комісією розроблено та затверджено розпорядженням від 23.12.2004 № 3178 Ліцензійні умови провадження обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Стосовно особливостей легітимації страховиків в Україні слід, як підсумок, вказати, що існуюча процедура їх легітимації також породжує як теоретичні, так і практичні проблеми. Основною науковою проблемою в цьому питанні є дослідження питання „державна реєстрація страховика”. З усього, що було проаналізовано даною дисертацією, випливає чіткий висновок, якщо будь-яка з осіб, що має намір стати фінансовою установою, проходить процедуру державної реєстрації і з цією метою використовує у своєму найменуванні слова „банк”, „страхова компанія”, „кредитна спілка”, тощо має проходити єдину процедуру державної реєстрації, завершальним етапом якої є внесення її як юридичної особи до Державного реєстру фінансових установ без намагання викривити цю процедуру проходженням факультативних етапів „набуття статусу фінансових установ”. Набуття всього обсягу правосуб’єктності фінансової установи (це можна прирівняти і до поняття „набуття статусу фінансової установи”) і за елементарною правовою логікою, і відповідно до чинного законодавства України відбувається після отримання відповідної ліцензії (відповідних ліцензій) на право здійснення фінансових операцій (надання фінансових послуг), а не після проходження процедури „набуття статусу фінансової установи”. З наукової точки зору визначення легітимації фінансових установ як проходження ланцюга „державна реєстрація – набуття статусу фінансової установи – ліцензування операцій фінансової установи” є неправильною, необґрунтованою та невиправдано ускладненою. З цією метою пропонується (це стосується всіх фінансових установ, що проходять легітимацію саме за вказаним ланцюгом: страхові компанії, ломбарди, довірчі товариства) на першому етапі спростити процедуру державної реєстрації фінансових установ відповідно до схеми державної реєстрації банків: 1) подання пакету документів і проходження процедури їх державної реєстрації у Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг з внесенням до Державного реєстру фінансових установ; 2) подання відповідних документів з поміткою про внесення до Державного реєстру фінансових установ державному реєстратору, який в цілковитій відповідності до вимог Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” засвідчує факт створення юридичної особи в якості фінансової установи.

Зведення вказаної процедури до двох послідовних етапів та удосконалення нормативно-правових актів з державної реєстрації страхових компаній (які, до речі можна буде застосовувати як аналогію при розробці нормативно-правових актів з державної реєстрації інших фінансових установ) дозволить зняти цілу низку практичних проблем, а саме:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35