Дипломная работа: Правове регулювання ринків фінансових послуг

Підстави відмови у проведенні державної реєстрації юридичних осіб державними реєстраторами вказано у ст. 27 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, вони є подібними тим підставам, що вже були розглянуті.

Підводячи підсумки, слід наголосити на тому, що станом на сьогодні система, так би мовити, подвійної державної реєстрації банків та інших фінансових установ не є ефективною, оскільки мета започаткування такої системи – спрощення процедури державної реєстрації юридичних осіб взагалі та фінансових установ окремо – є на даний момент недосяжною. Фінансові установи у всьому світі, є досить вагомими суб’єктами у сфері сукупного грошового обігу, в організації платіжно-розрахункових відносин, є посередниками у сфері фінансів, і тому, з нашого погляду є доречним здійснення реєстрації фінансової установи саме тим органом, що здійснює подальший нагляд за діяльністю фінансової установи (державна реєстрація фінансової установи є складовою частиною нагляду за її діяльністю). Функція державних реєстраторів повинна полягати лише у тому, щоб включити будь-яку фінансову установу до Єдиного державного реєстру, що існує в державі, для спрощення отримання інформації будь-якими суб’єктами, які мають на це право, з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Крім того, нагромадження переліку документів та інформації, необхідної для подання з метою проходження процедури реєстрації установчих документів (1 етап) в Національному банку України, Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, а потім проходження процедури державної реєстрації як юридичної особи відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (2 етап) не тільки не спрощує, а заплутує і суттєво утруднює розуміння суті державної реєстрації фінансових установ в Україні, через що проходження цієї процедури затягується на досить тривалий строк. Проблемним також є і питання оплати „за послуги” державних органів з проведення державної реєстрації. Так, статтею 10 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” передбачено право справляти реєстраційний збір за державну реєстрацію юридичних осіб, нормативно-правовими актами Національного банку України передбачено право Національного банку України справляти плату за державну реєстрацію банків, Указ Президента України від 11.12.2002 № 1153/2002 „Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України”, в свою чергу, надає право Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України справляти плату за державну реєстрацію фінансових установ. Вказана плата є суттєвою. Наприклад, постановою Правління Національного банку України від 12.08.2003 № 333, що затвердила „Перелік і тарифи послуг з реєстрації установ банків, надання ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, операцій з валютними цінностями та інших послуг, що надаються Національним банком України та його територіальними управліннями” (зі змінами) передбачено, що плата за державну реєстрацію банку складає п’ять тисяч сто гривень та тисячу двадцять гривень податку на додану вартість, що разом становить шість тисяч сто двадцять гривень.

Система подвійної оплати також не може бути врахована як фактор спрощення процедури державної реєстрації фінансових установ.

Останнім вагомим проблемним питанням є доволі широкі повноваження кожного з державних органів, задіяних у процедурі державної реєстрації фінансових установ, відмовляти заявникам у проведенні державної реєстрації фінансової установи. Підстави відмови у здійсненні державної реєстрації засновницьких (установчих) документів фінансової установи дещо відрізняються від підстав відмови у проведенні державної реєстрації фінансової установи як юридичної особи, а розмаїття цих підстав взагалі ставить під сумнів, що фінансова установа може бути зареєстрована. Вказаний фактор теж не сприяє спрощенню процедури державної реєстрації фінансових установ в Україні.

Отже, за таких умов, процедура, яка існувала до створення системи державних реєстраторів була більш ефективною та доволі простою для фінансових установ. На нашу думку, передчасно вести мову про спрощення процедури державної реєстрації фінансових установ шляхом відмови від їх реєстрації в державних органах, що здійснюють за ними нагляд. Більшість з фінансових установ працюють насамперед не з власними, а з залученими коштами, ці кошти можуть бути залучені від найменш захищеної категорії суспільних відносин – фізичних осіб, і законодавець не вправі ставити питання повернення коштів громадян під загрозу через спрощення процедури державної реєстрації фінансових установ як одного зі складових елементів нагляду за ними. Тому, на даному етапі розвитку ринку фінансових послуг України спрощувати процедуру державної реєстрації фінансових установ слід лише в межах законодавства, що регулює власне цю процедуру (без урахування Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”).

Розділ 2. Правові основи створення банків в Україні та ліцензування їх операцій

2.1 Порядок створення банків в Україні

Мабуть, сьогодні важко заперечити той факт, що банки є ключовою ланкою системи фінансових установ в Україні. Банки наділені правом здійснювати найширший спектр операцій, вони також посідають чільне місце у рейтингу довіри населення до діяльності фінансових установ.

Контролю та нагляду за діяльністю цих фінансових установ приділяється найбільше уваги як на практиці, так і в науковій літературі саме з метою захисту інтересів населення від зловживань у сфері надання банківських послуг, а банківський нагляд розпочинається з державної реєстрації банку. Тому ми детально розглянемо порядок легітимації банків в Україні.

З 2001 року можна виділити три, так би мовити, етапи розвитку процедури створення банків в Україні.

Перший етап, на нашу думку, розпочинається з моменту набуття чинності Законом України „Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000. Законом введено якісно нову процедуру створення та реєстрації банку, яка була більш детально розписана у порівнянні з колишнім законодавством та деталізована у Положенні про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 за номером 375. Як Закон, так і вказана постанова зазнавали чисельних змін та були неодноразово доповнені.

Другий етап, який дещо змінив підходи до аналізованої процедури, а саме встановив нові вимоги до видів установчих документів господарських товариств, в тому числі і банків, до їх змісту, до кількості учасників господарських товариств, ввів окремі інші новели, розпочинається з набуттям чинності з 01.01.2004 Цивільним та Господарським кодексами України.

Третій етап, що розпочався з набуттям чинності 01.07.2004 року Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003 кардинально змінив процедуру реєстрації юридичних осіб в Україні, зокрема банків та інших фінансових установ.

Розглядаючи процес створення банків, слід вказати на те, що стаття 6 Закону України „Про банки і банківську діяльність” дозволяє створення банків у формі акціонерного товариства або кооперативного банку.

На практиці переважна більшість банків, що створюється, обирає організаційно-правову форму акціонерного товариства.

Відповідно до ст. 153 Цивільного кодексу України акціонерне товариство може бути створене, зокрема, однією юридичною або однією фізичною особою, тому першим з документів, який повинен бути підготовлений при створенні банку є оформлене належним чином рішення про створення банку.

Згідно з вимогами чинного законодавства України, що регулює діяльність банків, у випадку створення банку декількома особами оформлюється протокол зборів засновників банку про заснування цієї юридичної особи – протокол установчих зборів.

У випадку, якщо рішення про створення банку приймається однією особою, вважаємо, що воно також може оформлюватись протоколом: законодавство України не містить ні конкретних вимог до оформлення та змісту протоколу, ні обмежень щодо кількості осіб, які можуть брати участь у зборах та засіданнях, які оформлюються протоколом. Проте не суперечитиме вимогам чинного законодавства і варіант, якщо одна особа прийме рішення щодо створення банку і оформить документ з аналогічною назвою. Єдине питання при цьому може ставитись до порядку підписання такого документу. Відповідаючи на нього, можна стверджувати, що від імені фізичної особи таке рішення підписує вона власноручно або її представник, уповноважений на вчинення такої дії відповідно до норм цивільного законодавства. Від імені юридичної особи – засновника банку рішення про створення банку можуть підписуватися з використанням різних шляхів, виходячи з такого.

Згідно зі ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

За наявності такого формулювання спектр осіб, які потенційно мають право на підписання вказаного рішення, є надто широким, і точно визначити конкретну уповноважену особу можна лише з установчих документів. Такою особою може бути особа, визначена загальними зборами учасників товариства, або всі її учасники у сукупності, може бути особа, що очолює виконавчий орган господарського товариства, або особа, якій юридичною особою видано довіреність.

По-друге, необхідно, скласти установчі документи майбутнього банку, якими, за вимогою ст.17 Закону про банки Постанови № 375, є установчий договір та статут.

Однак для акціонерних товариств відповідно до ч. 2 ст. 153 ЦК установчий договір (засновницький договір) не є установчим документом.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35