Дипломная работа: Еволюція музичної культури Західної Європи ХІ–ХІV століть

Спочатку декорацією релігійних п’єс слугувала сама церков, оскільки будівля мала простору та загальновідому символіку. При здійснені літургічної драми клірики-актори проходили шлях від дверей церкви (символ смерті та пекельної прірви - в давньоруських церквах це ілюструють розписи) до олтаря (символу воскресіння та вічного життя); а враховуючи, що у європейській церкві знаходилися склепи духівництва та вищої знаті, то поява зі смертоносної пітьми підземелля демонів та чортів та спів на хорах юних послушників постійно нагадувало парафіянам-глядачам, що смертним судилося перебувати між пеклом та раєм, здійснюючи свій нелегкий вибір.

Коли драма залишила межі церкви, прийшлося знаходити більш яскраві символи того, що відбувалося. Якщо церковна капела та балкони як і раніше могли слугувати позначенням раю, то задля пекла була створена знаменита Голова Дракона (у ранній християнській трактовці пекла врата його - це паща Левіафана, який дихає полум’ям). Це була одна з перших театральних машин Середньовіччя. За нею були летючі хмарки, на яких піднімалися "в небо" маленькі янголята, блимаючи зірки, "чарівні ліхтарі" (з допомогою яких можна було створити чарівне освітлення навколо божих обранців) та інше. Декорації розміщувалися на паперті собору, на одній рисці - справа від персонажів каплиця - Небо, зліва "Пекельна паща", на мотузках або палках піднімаються Сонце, Місяць та Зірка, на мотузках також піднімають зображення Голуба (Святого духа). Така декорація, яка містила відразу усі можливі місця подій, називається "симультанною".

Театральне дійство з часом перемістилося з олтаря у центр храму, а згодом і за його межі, на паперть, та нарешті, на міський майдан. Це переміщення вирішило долю середньовічного театру: в ньому все помітніше посилювалися світське засади та замість дитини від заговорив рідною мовою.

До кінця XII століття літургічна драма вже майже всюди розпалася [6] (в Іспанії, наприклад, саме в цей час виникає народною мовою — «Дійство про волхвів», однак швидше за все цей процес розвивався у Франції). Жанр, який змінив літургічну драму, в окремих країнах отримав різні назви. Так, наприклад, в Італії цей різновид середньовічного релігійного театру має назву Sacra Rappresentazione (у формуванні останньої, поряд з літургічною драмою, важливу роль зіграли і так звані lauda, екзальтовані песенноспіви-молитви, які виконувалися у діалогізованій формі італійською мовою релігійними братерствами Умбрії та Тоскани).

У відношенні східного жанру, який з’явився у Франції, використовують, зазвичай, термін «полулітургічна драма». Своєрідність цього жанру у тому, що, знаходячись під контролем церковної влади та зберігаючи характер образної ілюстрації до священних текстів, він перестає бути одним з ланцюгів богослужіння. У виконанні полулітургічної драми разом з кліриками активну участь приймають і миряни. Її текст написаний вже не латинню, а народною мовою.

Ці вистави також включали в себе служби різдвяного та пасхального циклів. Для вистав писався текст; сюжети так само були запозичені зі Священного Писання. В текстах вже зустрічаються ремарки, які містять «постановчі» вказівки. Дії політургічних драм відбувалися на небі, на землі та у пеклі. Спершу виникли непередбачені труднощі. У процесі вистави іноді з’являвся диявол (він спокушав праведників, наприклад), а дияволу потрібна челядь – нечиста сила. Священики виступати у таких роях не могли, тому чортів грали світські люди. Костюм біса був невигадливий – виконавець лише вивертав свою одежу навиворіт. Всупереч намірам упорядників дійств чорти ставали ледве не найулюбленішими персонажами. Сценки за участю нечистої сили проходили під регіт глядачів. І тут церковний театр, формально знаходячись у владі духівництва, підпадає під вплив міської юрби. Тепер вона диктує йому свої смаки, змушує давати вистави у дні ярмарків, а не лише церковних свят, повністю перейти на рідну, зрозумілу для натовпу мову.

Найбільш значним прикладом полулітургічної драми може слугувати «Дійство про Адама», створене між 1150 та 1170 роками [6]. Тут латинь звучала вже лише у виконанні хору, що виконував свою партію, решта тексту декламувалася старофранцузькою мовою. У «Дійстві про Адама» біля тисячі віршів, переважно восьмискладових. Однак автор, сприйнятливий до ритмічних афектів, у найбільш урочистих моментах замінює це віршування десятисятискладним, розміром епічних поем. Цей твір являє собою трилогію. Перший епізод відтворює гріхопадіння Адама та Єви, які були спокушені Дияволом. Другий зображає вбивство Каїном Авеля. Наприкінці поява пророків, що провістили пришестя Месії. Найбільш цікавою є перша картина «Дійства...». Персонажі, що виступають, вже володіють своїм психологічним малюнком. Єва жіночно суєтна, цікава та пихата. Адам трохи брутальний, щирий та наївний; для Єви не складно наполягти на своєму. Надзвичайно цікава насичена достовірними життєвими рисами постать Диявола: останній наділений рисами вільнодумця та світського спокусника. Диявол чудово знає жіночу душу, тонко грає на слабостях Єви: вихваляє її красу, жалкує, що Адам не гідний її, обіцяє їй, що він «буде володіти світом». Діалог між Дияволом та Євою схожий на сторінки куртуазного роману. [6]

В цілому ж і у першій частині «Дійства про Адама» домінує релігійно-повчальний початок — мотив божого кари за гординю, за неслухання волі Всевишнього. Релігійно-догматичні тенденції ще сильніше проявляються у двох других картинах «Дійства...». Однак і в них місцями знаходять собі вираз нові літературні та сценічні віяння: наприклад, прагнення до злободенності (відмова Каїна від жертвоприношення богу пояснюється як небажання платити церковну «десятину») або до сценічної правдивості (Каїн протикає захований під одежею Авеля бурдюк з червоною рідиною, заливаючи брата «кров’ю»).

2.2 Світські театральні форми

У ХІІІ столітті з’явився новий вид вистав на релігійну тему: інсценувалися легенди про дива, що творили святі та Богоматір. Такі вистави називалися театром міраклю. Сама назва міраклі походить від латинського miraculum «диво». Сюжети міраклів дуже різноманітні, але у них завжди є повчання: за ганебні вчинки персонажі чекає покарання. Земне життя часто постає як шлях скорботи та страждання, але герой сподівається на диво – і диво відбувається! Усі біди завдяки небесному втручанню виявляються в минулому, а у майбутньому – щастя праведного життя. Виконання міраклів не призначалося до якогось свята. З плином часу ці п’єси, зберігаючи релігійну моралізацію, все остріш показували свавілля феодалів, силу темних страстей, що володіли знатними та багатими людьми. У одному з перших відомих міраклів «Гра про святого Миколая» (1200 р.)– у центрі уваги було диво, яке здійснив святий Миколай задля визволення християнина, що потрапив до язичницького полону. Автор его — трувер з пікардійського міста Арраса Жан Бодель (приблизно 1165—1210). Аррас, центр ткацької промисловості, переживав у XIII столітті період матеріального та культурного підйому. Тут створилося одне з найбільш яскравих об’єднань (так звані «пюї») поетів-городян того часу. Творчість Боделя, талановитого поета та драматурга, відкриває смугу літературного розквіту в Аррасі.

Міракль Боделя був створений незабаром після третього (1189) та незадовго до четвертого (1202) Хрестового походу. Бодель був ревним поборником організації нових Хрестових походів. Це відобразилося і у його творах [6].

Більшість міраклів ґрунтувалася саме на побутовому матеріалі – з життя міста, з життя монастиря або середньовічного замку. Не випадково міракль, що починався зазвичай з викриття дійсності, завжди закінчувався компромісом, актом каяття та прощення, тому що у кожному злодії передбачався можливий праведник. Це влаштовувало як бюргерську свідомість, так і церков.

Більш за все середньовічна публіка полюбляла містерію – вид релігійного театру, що досягнув розквіту у ХІV – ХV століттях. Містерії були частиною міських пасхальних та різдвяних святкувань та зазвичай проходили на центральній площі. Міська рада та церковна влада призначали людей, які мали відповідати за проведення свят. Ці люди керували будівництвом «сцени», вигадували тексти, підбирали виконавців, працювали з ними над ролями. Містерії писалися на релігійні та історичні теми; іноді присвячувалися сучасним подіям. Патетичні або драматичні сцени чергувалися з сатиричними. У таких епізодах приймали участь чорти: вони стрибали, викрикували смішні та навіть непристойні фрази, але завжди були переможені посланцями Бога. Іноді у біблейські тексти вставляли епізоди, яких немає у Біблії. Так, у англійській різдвяній містерії «Віфлеємські пастухи», яка була присвячена приходу трьох мандрівників у хлів, де народився Ісус, головна діюча особа – такий собі Мак. Він викрадав ягня, бився та бешкетував. Та лише у фіналі воцарялася урочиста атмосфера, та звучав янгольський спів «Слава у вишніх Богу та мир на землі». Діяли у містеріях не лишу біблейські герої. Серед персонажів – дівчина Іоанна, яка за легендою, зуміла зайняти папський престол у Римі; борець за волю, захисник бідних та знедолених Вільгельм Телль. Текст вистав завжди затверджували церковна або світська влада. Обов’язковим учасником містерій був блазень. Його легко впізнавали за яскравим одягом: на голові шапка з вухами, схожими на віслюкові, а у руках – брязкальця з горохом. Блазень влізав на сцену у найнесподіваніші моменти дії та говорив нісенітниці. – ці кумедні монологи називалися «товчений горохом».

Для створення сценічного ефекту застосовували технічні трюки. До басейнів з водою ставили лавки – та Христос ішов по воді; щоб у потрібний момент з пащі дракона вирвалося полум’я, використовували металеві трубки зі спиртом. Персонажа, який повинен був зазнати тортур, непомітно заміняли лялькою, а потім на очах у враженої публіки відрубали ляльці руки. У виставі приймали участь навіть тварини. Іноді їх замінювали опудалами, які могли б рухатися завдяки механічним пристроям. Так, у сцені Різдва Христова опудала «нахилялися» над немовлям та «дихали» на нього (щоб зігріти). Складні трюки-політи та стрибки були небезпечні: акторі нерідко отримували травми.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16