Дипломная работа: Еволюція музичної культури Західної Європи ХІ–ХІV століть

Зображення ручних органів з’являються у Франції лише у Х столітті. Правою рукою музикант перебирає клавіші, лівою натискує на міхи, що підкачують повітря. Сам же інструмент зазвичай знаходиться на грудях або на животі у музиканта. У ручних органів зазвичай вісім труб і відповідно вісім клавіш. Протягом ХШ – ХІV століть ручні органи практично не зазнали змін, однак чисельність труб могла змінюватися. Лише у ХV столітті у ручних органах з’являється другий рядок труб та подвійна клавіатура (чотири регістри). Труби завжди були металеві. [Рис.3.9]

Ручні органи отримали широке застосування у мандрівних музикантів, які могли співати, акомпануючи собі на органі. Звучали вони на міських майданчиках, на сільських святах, але іноді – у церкві.

Органи менші за церковні, але більші за ручні, моли ставитися і у замках або могли бути встановлені на вуличних помостах під час урочистих церемоній.

Барабани були відомі ще з часів Давнього Єгипту, але у часи Середньовіччя використовували їх мало. Лише з часів хрестових походів згадування про барабани (tambour) стає регулярним, причому починаючи з ХІІ століття під цією назвою фігурують інструменти різноманітних форм: довгі, здвоєні, бубни. До кінця ХІІ століття цей інструмент, який звучить у битві та на бенкеті, вже звертає на себе увагу музикантів. При цьому розповсюдженим він стає настільки широко, що у ХШ столітті трувери, що претендують на збереження у своєму мистецтві давніх традицій, скаржаться на те, що барабани витісняють інструменти більш благородні.

Бубни та барабани супроводжують не лише спів, виступи труверів, - їх беруть в руки також мандрівні танцюристи, актори, жонглери; жінки танцюють, супроводжуючи свої танці грою на бубнах. Бубен (tambour, basquei) при цьому тримають в одній руці, а іншою, вільною, у нього ритмічно б’ють. Іноді менестрелі, граючи на флейті, акомпанували собі на бубні або барабані, який вони закріплювали на своєму лівому плечі зо допомогою ременя. Менестрель грав на флейті, супроводжуючи спів ритмічними ударами у бубен, які він здійснював головою. [Рис. 3.10]

Іншим різновидом музичних інструментів, що були розповсюджені у середні віки у Франції, був тімбр (tymbre, cembel) - дві полусфери, а пізніше тарілки, з міді або інших сплавів, що використовувалися для відбивання ритму, ритмічного супроводу танців. [24: 332]

До тімбра слід віднести цимбал (cymbalum) – інструмент, що представляв собою кільце з припаяними до нього бронзовими трубками, на кінцях яких при струшуванні дзвенять дзвіночки. [Рис. 3.11] Цимбал був розповсюджений у Франції у часи раннього Середньовіччя та використовувався як у світському житті, так і у церквах – ним подавався сигнал до початку богослужіння.

До середньовічних ударних інструментів відносяться також дзвіночки (chochettes). Розповсюджені вони були дуже широко, дзвіночки звучали під час концертів, їх пришивали до вбрання, підвішували до стелі у приміщенні, - не кажучи про використання дзвонів у церквах. Дзвонами супроводжувалися і танці. Кількість дзвіночків могла варіюватися – зазвичай від п’яти до десяти та більше. Турецькі дзвіночки – військовий музичний інструмент – також народився у Середньовіччі.

У ХІІ столітті розповсюдження отримала мода на дзвіночки та бубонці, що були пришиті до одежі. Користувалися ними як жінки, так і чоловіки. Причому останні не розлучалися з цією модою до ХІV століття. Тоді було прийнято прикрашати одяг товстими золотими ланцюгами, і чоловіки нерідко прикріплювали до них дзвіночки. Така мода була символом приналежності до вищої феодальної знаті [24:334].

Серед усіх середньовічних смичкових інструментів віола (viule) – найблагородніший та найскладніший для виконавця. У ХШ столітті на віолі було п’ять струн, однак раніше існували трьох - та чотирьохструнні інструменти [Рис. 3.12] причому струни натягувалися як на «коник», так і саме на деку. Судячи з усього звучала віола не головно, але дуже мелодійно.

Один зі струнних інструментів Середньовіччя – крут (crout), який відрізнявся від віоли подвійним кріпленням струн на деці. Скільки б не було струн на цьому середньовічному інструменті (на найстаріших крутах – три струни), кріпилися вони завжди на «конику». Крім того сама дека крута має два отвори, що розташовані вздовж струн. Отвори ці сквозні та служать для того, щоб у них можна було встромити ліву руру, пальці якої поперемінно та притискують струни до деки, то відпускають їх. У правій руці виконавець зазвичай тримав смичок. [Рис. 3.13] Однак потрібно зазначити, що крут – це переважно англійський та саксонський інструмент. Кількість струн на круті з часом збільшується. Та хоч він вважається пращуром усіх смичкових інструментів, у Франції крут не прижився. Значно частіше після ХІ століття зустрічається у Франції рюбер або жиг.

Жиг (gigue, gigl), судячи з усього, придумали німці [24: 336], нагадує він за формою віолу, але тільки не має перехвату на деці. Жиг – найулюбленіший інструмент менестрелів. Виконавські можливості цього інструменту були значно бідніші, ніж у віоли, але він потребував і меншої майстерності виконання. Судячи із зображень, [Рис.3.14] музиканти грали на жизі, як на скрипці – приставив його до плеча.

Рюбер (rubure) – струнний смичковий інструмент. [Рис. 3.15] За формою схожий на лютню, рюбер має лише одну струну, що натягнута на «конику». У ХІІ – ХШ століттях рюбер – вже двострунний інструмент, що використовується у ансамблевій грі, причому завжди веде «нижню» басову партію. Жиг, відповідно - «верхню». Таким чином виходить, монокорд (monocorde) – струнний смичковий інструмент, що слугував у якимось чином пращуром контрабасу, - також є деяким різновидом рюберу, оскільки він також використовувався у ансамблі як інструмент, що завдає басовий тон. Іноді на монокорді можливо було зіграти і без смичка. Не дивлячись на широке використання та численні різновидності, рюбер не вважався інструментом, рівним до віоли. Його сфера – швидше, вулиця, народні гуляння.

Емблемою музики став все-таки струнний щипковий інструмент, ліра (lyre). Антична ліра – це струнний інструмент з трьома – сімома струнами, що вертикально натягнуті між двома стійками, що закріплені на дерев’яній деці. Струни ліри або перебирали пальцями, або грали на ній за допомогою резонатора-плектора. [Рис.3.16]

Ліру плутають у середні віки з сітаром (cithare), який з’явився також у античній Греції. Спершу це – шестиструнний щипковий інструмент. Можливо сітар у середні віки мав трикутну форму (точніше, мав форму букви «дельта» грецького алфавіту) та кількість струн на ньому коливалася від дванадцяти до двадцяти чотирьох. [Рис. 3.17] Однак головна відмінність сітара від інших струнних щипкових інструментів у тому, що струни натягувалися просто на раму, а не на деяку ємкість, що звучить.

Своє походження від сітара веде й середньовічний гітерн (guiterne). Форма цих інструментів також різноманітна, але зазвичай нагадує або мандоліну, або гітару (цитру). Згадування про подібні інструменти починають зустрічатися з ХШ століття, причому грають на них як чоловіки, так і жінки. Гітерн супроводжував спів виконавця, грали на ньому або за допомогою резонатора-плектра, або без нього. Струни на гітерні натягнуті прямо, але отвір (розетка) на корпусі є. Медіатором слугувала кістяна паличка, яку держали великим та указательним пальцями. [Рис. 3.18]

Гітерн міг бути й ансамблевим інструментом. Іноді гітерн, як і раніше, сітар, називався у середньовічній Франції ротом (rote), на ньому було сімнадцять струн.

У ХІV столітті згадується ще один інструмент, схожий на гітерн, - лютня (luth). [Рис.3.19] До ХV століття вже остаточно складається його форма: дуже випуклий, майже округлий корпус, з круглим отвором на деці до цієї ж групи інструментів належить мандоліна, мандора, які мали у ХV столітті найрізноманітніші форми.

Давністю свого походження може похвалитися і арфа (harpe) – її зображення зустрічаються у Давньому Єгипті. У греків арфа – лише варіація сітара, у кельтів вона має назву самбук. Форма арфи незмінна: це інструмент, на якому струни різної довжини натягнуті на раму у вигляді більш або менш відкритого кута. Давні арфи – тринадцятиструнні, настроєні у діатонічній гаммі. Грали на арфі або стоячи, або сидячи, двома руками та закріпив інструмент таким чином, щоб його вертикальна частина знаходилася на грудях виконавця. У ХІІ столітті з’являються і арфи малих розмірів з різною кількістю струн. [Рис. 3.20] Жонглери у своїх виступах використовували лише їх, та могли створюватися цілі ансамблі арфістів. Кращими арфістами вважалися ірландці та бретонці. У ХVІ столітті арфа практично зникла з Франції і з’явилася тут лише через декілька століть, у її сучасному вигляді.

Серед середньовічних щипкових інструментів є також псалтеріон та сифонія.

Античний псалтеріон (psalterion) – струнний інструмент трикутної форми, що віддалено нагадує гуслі. У середні віки форма інструменту змінюється, можуть бути і чотирикутні псалтеріони. Виконавець тримав його у себе на колінах та перебирав пальцями або плектором двадцять одну струну (діапазон інструменту – три октави). Винахідником псалтеріону вважався цар Давид, який за легендою, використовував у якості плектрума пташиний дзьоб. [Рис. 3.21] [24 : 344].

У середньовічній французькій літературі псалтеріони починають згадуватися з початку ХІІ століття, форма інструменту могла бути різноманітною, грали на них не лише менестрелі, але й жінки – благородні дами та їх свита. До ХІV століття псалтеріон поступово зникає, поступаючись місцем клавесину, однак клавесин не міг досягнути того хроматичного звучання, яке було характерно для псалтеріонів з подвійними струнами.

Деякою мірою походить на псалтеріон інший середньовічних інструмент, який практично зник вже у ХV столітті. Це сифонія (chifonie) – західний варіант російської колісної арфи. Однак, крім колеса з дерев’яною щіточкою, яка при обертанні ручки торкається трьох прямо натягнутих струн, сифонія обладнана ще клавішами, які також регулюють її звучання. Клавіш на сіфонії сім, та розташовані вони на кінці, протилежному тому, на якому обертається колесо. Грали на сифонії зазвичай вдвох, звук же інструменту був, за свідченням джерел, гармонійний та тихий. [24: 344] [Рис. 3.22] Найбільшого розповсюдження сифонія набула у ХІ – ХІІ століттях. У ХV столітті популярна була велика сифонія, на якій грав один музикант.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16