Дипломная работа: Еволюція музичної культури Західної Європи ХІ–ХІV століть

На жаль, історичні відомості про особистості трубадурів та труверів та матеріали їх творів, які збереглися до нашого часу, часту залишаються взаємно не пов’язаними. З одного боку, про життя того чи іншого трубадура зазвичай відомо більше, ніж за його твори, яких відомо одиниці. Багато творів записані без зазначення імені автора. Загалом збереглося більше двохсот п’ятдесяти пісень трубадурів (тест та мелодія) та близько півтори тисячі пісень труверів. Серед них є твори приблизно сорока трубадурів та двохсот труверів, тому важко судити про кожну творчу індивідуальність та в цілому про творчість якогось трубадура або трувера [36].

Мистецтво трубадурів розвивається у межах без малого двох століть з кінця ХІ століття. Серед трубадурів були представники різних прошарків населення. Першими трубадурами були: Гійом VІІ, граф Пуатьє, герцог Аквітанський (1071-1127) – та гасконець-жебрак Маркабрюн. Від першого з них залишилася лише одна мелодія, з сорока з лишком творів другого лише чотири записані з музикою (у тому числі пісні хрестоносців та пастурель). В подальшому серед трубадурів зустрічаються найрізноманітніші імена, та вони дозволяють зрозуміти неодноманітність цього художнього середовища.

Джауфре Рюдель – граф Ангулемський, (з ім’ям якого пов’язана легенда про романтичне кохання до далекої принцеси з Тріполі, яку він ніколи не бачив), автор чотирьох зразків любовної лірики, що збереглися. Баранг’є де Палазоль, який є автором восьми пісень. Бернарт де Вентадорн, син придворної служниці, розумний, освічений та талановитий поет-музикант ліричного складу (близько 1150-1195). Рамбо з Оранжу, що творив між 1150 та 1173 роками, про якого відомо, що він кохав декількох жінок, серед яких була графиня д’Юржель, яку він ніколи не бачив, і яка також його не бачила. Бертран де Борн (помер у 1196 році) – лицар, що володів замком, політичний інтриган, відомий у свій час численними любовними пригодами, а також військовими пристрастями, які мали відображення у його поезії. Арно де Маруай, який ймовірно був клерком з бідної сім’ї, але як і усі трубадури віддав своє серце служінню коханій дамі, доньці Раймонда V, графа Тулузького. В образі Альфонса ІІ, короля Арагонського, він мав могутнього суперника, який добився у дами звільнення нещасного поета. Арно де Маруай творив між 1170 та 1200 роками. Рамбаут де Вакейрас – син бідного лицаря, що колись був жонглером; з його ім’ям пов’язана розповідь про створення експромту (на мелодію естампіди, що заграли жонглери) пісні «Календа моя», що прославляла прекрасну даму у дусі лицарського культу. Пейре Відаль (помер у 1205 році) – експансивний, жвавий, дуже рухливий трубадур, який мандрував багатьма країнами. Фольке Марсельський – з сім’ї заможного генуезького купця у Марселі, відомий своїми любовними пригодами та любовною лірикою, став ченцем, а згодом єпископом у Тулузі. Гіраут де Борнель – високо шановний сучасниками, вчитель трубадурів та менестрелів, автор славетної альби (пісні світанку). Користувався покровительством Альфонса VІІІ, короля Кастилії. Госельм Феді – син буржуа, талановитий поет та музикант, що програв своє майно у кості та став жонглером. Гіраут Рік’єр – з останніх трубадурів, вмілий майстер - збереглося 48 його мелодій.

Ще більш різноманітне середовище труверів, у якому переважають міські жителі, але зустрічаються і мандрівні лицарі (Жан де Брієн) та учасники хрестових походів (Гійом де Феррьєр, Бушар де Марлі) та навіть духовні особи. Майже всі вони народилися у північних та східних провінціях Франції. Серед них є багато імен, що мають велике значення в історії літератури та музики.

Кретьєн де Труа та Готьє д’Епіналь – вірогідно два найбільш давніх відомих нам трувери. У першого невеликий артистичний спадок; від другого залишилося близько двадцяти пісень. Обидва користувалися покровительством графа Фландрії Філіпа Ельзаського, який помер у 1191 році. Відомий також Конон де Бетюн, про якого написана ціла книга Лео Вейзе у 1904 році. Він був п’ятою дитиною Роберта V, графа Бетюн, та вже був відомим поетом, коли прийняв участь у третьому хрестовому поході. Маючи репутацію «мудрого» та «красномовного», він нерідко вів переговори від імені хрестоносців. Помер він між 1219 та 1221 роками. Його особистість як політика, дипломата та військового пережила його особистість як поета. Найбільш цікавими, оригінальність яких дійсно встановлена, є його дві пісні про хрестові походи, написані перед від’їздом. Гас Брюлє, який належить до шампанських труверів також творив у ХІІ та ХІІ століттях, кількість його творів значна. Також відомі трувери Готьє де Даржи, пісні якого є у значній кількості, за ствердженнями П.Обрі [27:45] та Гюон д’Уазі, які творили наприкінці ХІІ століття. Жебрак-жонглер Колен Мюзе, Тібо, граф Шампані, король Навари (збереглося 59 його мелодій), Одефруа де Батар, з арраських буржуа – таке коло поетів-музикантів, що називали себе труверами. У ХІІІ столітті виділився найвизначніший трувер Адам де ла Аль.

Провансальські трубадури зазвичай співробітничали з жонглерами, які мандрували разом з ними, виконували їх пісні або супроводжували їх спів на інструменті, нібито поєднуючи обов’язки слуги та помічника. З часом різниця між трубадуром (або трувером)і жонглером зникала: Рамюаут де Вакейрвс був також жонглером, Госельм Феді, коли збіднів, також став жонглером, Коле Мюзе з жонглера перетворився у трувера. Форми співробітництва трубадурів з жонглерами могли бути різноманітними. Про деяких трубадурів у зазначається джерелах [25:58-71], що вони особливо гарно співали, інших сучасники запам’ятали як авторів хороших пісень. Участь жонглера у виконанні пісень свого патрона, можливо, обмежувалася інструментальною підтримкою (скоріш за все на вієлі), або жонглер самостійно виконував пісню трубадура. З записів поетичних текстів та мелодій можна зробити висновки, що у співпраці жонглер-трувер хоча б один володів нотописом [25: 58-71].

В музично-поетичному мистецтві трубадурів виділилося декілька характерних різновидів вірша-пісні: альба (пісня світанку), пастурель, близькі до неї reverdies, сірвента, chanson de toile («пісня прялки»), пісні хрестоносців, пісні-діалоги, плачі, танцювальні пісні. Любовна лірика втілюється у альбах, пастурелях, «піснях прялки» та у танцювальних піснях. Це не лише лицарське оспівування прекрасної дами, ідеал мовчазної вірності та інші куртуазні мотиви. Любовна лірика завжди близька лицарському роману, але почасти нагадує земні реалії веселих фабльо. Тематика любові та зради виражена одночасно сміливо та наївно. Чоловік та ніжний друг, лицар та спритна пастушка, розставання закоханих на світанку, скарг на жіночу долю, весняна природа та радість кохання, жарти та сварка закоханих – такими є більшість сюжетів. Пісні-діалоги або танцювальні пісні можуть бути як ліричними за змістом, так і далекими від лірики. У пісня-діалогах, наприклад, може обмірковуватися альтернатива: хто більше кохає – дама, яка розсудливо забороняє другові виступати на турнірі, або дама, яка з пихатості наказує йому там блистати? Сирвента, на думку Ліванової, [25:58-71] термін не чіткий. Це – не лірична пісня. Вона звучить він особи лицаря, воїна, мужнього трубадура, і тому може бути сатиричною, викриваючою цілий прошарок суспільства, сучасників або події. Самостійним музичним образом у трубадурів вона не стала. Плачів, які створювалися на смерть будь-якого з прославлених сучасників, збереглися одиниці. А пісні хрестоносців створювали вже перші трубадури (Маркабрюн), а згодом учасники хрестових походів, серед них Конон де Бетюн.

В музично-поетичних творах трубадурів та труверів складаються особливості формотворення, які і в подальшому будуть притаманні пісенним жанрам Західної Європи, а також здійснять свій вплив на еволюцію музичних форм взагалі. Пісні трубадурів майже завжди строфічні. Мелодія в них пишеться на одну строфу, а потім повторюється з кожною новою строфою. Балада, наприклад, на думку Ліванової [25:58-71] походить від танцювальних пісень з хором, в її основі лежить певна періодичність та повторність, які пов’язані з чергуванням соло та хору. Вірелє приєднується до форм рондо та балади, але на відміну від рондо його строфа починається та закінчується одним і тим самим рефреном (наступні строфи починаються без вступного рефрену).

На жаль в одних і тих самих зразках, що були розшифровані спеціалістами можуть бути розбіжності. Це відбувається тому, що музична строфа пісні, разом із першою віршованою строфою, йотувалася (на чотирьох строках) без фіксації ритмічної структури мелодії. Музичний ритм підпорядковувався віршованому та укладався в один з шести модусів, що були тоді прийняті теоретиками. В залежності від того, як саме встановлювався модус та як групувалися ноти, виникають розбіжності: висота фіксована точно, а ритм належить «прочитати» дослідникам.

У ХІІ та особливо ХІІІ століттях вплив художнього прикладу стає відчутним у ряді країн Західної Європи – у різних центрах Італії, у північній Іспанії, Німеччині. Крім Адама де ла Аля, у Італії (на півночі, у Флоренції, Неаполі, Палермо) бували і інші французькі трубадури, в тому числі Рамбаут де Вайкерас, Пейре Відаль, Госельм Феді. З початку ХІІІ століття провансальську трубадури та жонглери постійно проникають у Північну Іспанію. При дворі у Барселоні, при кастильському дворі вони користуються великим успіхом. Зразки мистецтва трубадурів потрапляють у ХІІ – ХІІІ століттях у Німеччину, де тексти цих пісень перекладають німецькою, а мелодії іноді підтекстовують новими словами. Німецький мінезанг (від слова Minne – «кохання») як художнє втілення місцевої лицарської культури розвивається з другої половини ХІІ століття впритул до початку ХV століття. Найдавніші пам’ятки відносяться до 1170-х років. Близько цього часу виникає два напрямки лицарської пісні про кохання. Одне, більш архаїчне за стилем, близьке до народного майже не зайняте новими ідеями служіння дамі. Інше – під безпосереднім впливом поезії провансальських трубадурів. Народний напрямок мінезангу зароджується на південному сході, у Баварії, Австрії та Швабії, де ще існують архаїчні, більш національні смаки і вплив нової, куртуазної культури носить поверховий характер. Його головні представники – поети Кюренберг, Дітмар фон Айст. Куртуазний напрямок виникає у західних областях Німеччини, де були більш поширені ідеї та смаки французько-провансальської поезії. Родоначальниками цього напрямку були прирейнські лицарі Генріх фон Фельдеке та Фрідрих фон Хузен. У 1180-1190 роках куртуазних напрямок мінезангу поширюється на схід та охоплює всю Німеччину (Генріх фон Морунген, Рейнмар фон Хагенау). Однак до найвищих своїх досягнень лицарська лірика піднімається лише у результаті синтезу обох напрямків, куртуазного та народного, у творчості Вальтера фон дер Фогельвейде, найвизначнішого німецького ліричного поета середньовіччя.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16