Дипломная работа: Значення та сутність капіталу підприємства
2) накопиченням суми доходу, що
залишається на підприємстві.
Сума власного капіталу може
збільшуватися внаслідок конвертування зобов’язань, а також збільшення вартості
активів; непов’язаного із підвищенням заборгованості перед кредиторами
(дооцінка необоротних активів, дарчий капітал).
Власний капітал – це власні джерела
фінансування підприємства, які без визначення строку повернення внесені його
засновниками (учасниками) або залишені ними на підприємстві із чистого
прибутку. Тому за формами власний капітал поділяється на дві категорії:
- інвестований (вкладений або
сплачений капітал);
- нерозподілений прибуток.
За рівнем відповідальності власний
капітал поділяється на:
- статутний капітал;
- додатковий капітал (нереєстрований)
– це додатково вкладений капітал, резервний капітал та нерозподілений прибуток.
Бухгалтерський звіт про власний
капітал підприємства має бути інформаційною базою для аналізу змін у структурі
капіталу, оцінки прогресивності його руху та виявлення резервів поліпшення
використання власного капіталу підприємства [31, 317].
Будь-яке підприємство в
умовах ринкової економіки для своєї діяльності потребує залучення фінансового
капіталу, що є джерелом формування його майна. Діяльність підприємства безпосередньо залежить від
обсягу і структури його фінансового капіталу [37, 207].
Джерелами формування капіталу можуть
бути як власні фінансові ресурси, так і позикові. Для більшості підприємств
основною частиною і базою усього фінансового капіталу є власний капітал, але
діяльність підприємства в системі ринкової економіки неможлива без періодичного
використання різноманітних форм залучення позикових коштів. Позикові кошти
займають досить вагоме місце в структурі капіталу підприємства.
Оптимальна структура загального
капіталу є передумовою ефективності його використання. Використання позикових
коштів дає можливість приросту рентабельності власного капіталу, але негативно
впливає на фінансову стійкість підприємства [25, 198].
Отже, використання позикових коштів є
важливим питанням для кожного підприємства і потребує виваженого підходу до
визначення потреби в них, вибору їх джерел та обсягів залучення.
Залежно від типу фінансових відносин,
які виникають між капіталодавцями і підприємством-об'єктом фінансування, вони
можуть стати співвласниками або кредиторами суб'єкта господарювання. Якщо між
капіталодавцем і підприємством виникають відносини позички, то це означає, що
фінансування відбувається за рахунок позичкового капіталу: капіталодавець
набуває статусу кредитора.
Позичковий капітал характеризує
частину активів підприєства, що профінансована його кредиторами всіх видів.
Позичковий фінансовий капітал
підприємств може утворюватись за рахунок двох основних груп джерел позикових
коштів.
Перша група - зовнішні джерела
позикових коштів. Ця група джерел складається з двох підгруп - зовнішні
довгострокові й зовнішні короткострокові джерела позикового фінансового
капіталу [25, 128].
Для формування довгострокового
позикового фінансового капіталу використовують зовнішні довгострокові фінансові
ресурси і, у першу чергу, довгострокові облігаційні позики, довгострокові
банківські кредити і фінансовий лізинг. У світовій практиці активно
використовується й довгостроковий податковий кредит і податкові пільги.
Зовнішні короткострокові позикові
фінансові ресурси використовуються при формуванні короткострокового позикового
фінансового капіталу, для чого придатні насамперед короткострокові банківські
кредити і товарний (комерційний) кредит.
Друга група - внутрішні джерела
позикових коштів, до яких входять позикові фінансові ресурси, що утворюються за
рахунок відстрочених і прострочених зовнішніх довгострокових і короткострокових
зобов'язань. При нормальній ринковій економіці обсяг таких позикових ресурсів
не досить значний. Однак у перехідний період ці позикові кошти використовуються
досить активно для формування довгострокового і короткострокового фінансового
капіталу.
Залежно від строків виконання
зобов'язань вітчизняними стандартами бухгалтерського обліку позичковий капітал
поділяється на довгостроковий і поточний [15, 219].
Важливе значення у разі збільшення
статутного капіталу має врегулювання механізму використання переважних прав
власників на участь у збільшенні капіталу та встановлення курсу емісії
корпоративних прав. Вирішальною при цьому є форма організації бізнесу. Залежно
від типу підприємства застосовуються ті чи інші методи та нормативне
регулювання порядку збільшення статутного капіталу. Форма організації та
величина підприємства визначають його можливості доступу до фондового ринку.
Механізм фінансування суб’єктів господарювання, які мають доступ до
організованого ринку капіталів (крупні АТ), суттєво відрізняється від тих, які
такого доступу не мають (ТОВ, ЗАТ, приватні підприємства). Враховуючи ту
обставину, що більшість підприємств організовані у формі акціонерних товариств
і товариств з обмеженою відповідальністю, порядок збільшення статутного
капіталу ми розглядатимемо саме на прикладі цих організаційно-правових форм
ведення господарської діяльності [17, 145].
Статутний капітал ТОВ можна
збільшувати шляхом здійснення додаткових внесків чи реінвестування прибутку.
Здійснюючи внески в статутний капітал, учасники не змінюють свого юридичного
статусу (не відбувається ні реорганізації, ні ліквідації). До основних витрат,
пов’язаних із залученням власного капіталу ТОВ, можна віднести такі:
- державне мито;
- вартість нотаріальних послуг;
- плата за перереєстрацію засновницьких
документів.
При збільшенні статутного капіталу
товариства слід враховувати те, що, викупивши додаткову частку, новий учасник
стає співвласником раніше створених підприємством резервів. Саме тому, окрім
номінальної вартості частки, учасник повинен сплатити ажіо, яке відповідає належному
на цю частку еквіваленту раніше сформованих резервів. Величина ажіо може
встановлюватися за результатами оцінки вартості підприємства та узгоджуватися
зборами учасників. Перевищення фактичної ціни продажу частки над її номіналом
належить до іншого додаткового капіталу [23, 79].
Учасник товариства з обмеженою
відповідальністю може за згодою решти учасників уступити свою частку (її
частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не
передбачено установчими документами, то і третім особам.
Учасники товариства користуються
переважним правом на здійснення додаткових внесків у статутний капітал чи на
придбання частки учасника, який її уступив пропорційно їх часткам у статутному
капіталі товариства або в іншому погодженому між ними розмірі.
До основних методів збільшення
статутного капіталу АТ належать такі:
- збільшення кількості акцій існуючої
номінальної вартості;
- збільшення номінальної вартості
акцій.
Взаємозв’язки між основними методами
збільшення статутного капіталу та джерела збільшення статутного капіталу
підприємства характеризуються з допомогою додатку 2 [17,
124].
У разі збільшення кількості акцій
існуючої номінальної вартості статутний капітал підприємства збільшується за
рахунок таких джерел:
- додаткових внесків учасників і засновників;
- дивідендів (реінвестиції прибутку);
- резервів (якщо вони сформовані на
належному рівні).
Реальний приплив фінансових ресурсів
на підприємство відбувається лише у разі здійснення додаткових внесків
інвесторів в обмін на корпоративні права суб’єкта господарювання. Ця операція
пов’язана з додатковою емісією таких прав (в АТ — акцій). Порядок збільшення
статутного капіталу даним методом представлено в додатку 3 [24, 157].
1.3 Методологія оцінки формування
капіталу підприємства
Ефективне управління капіталом, як
основна складова системи управління, здатне забезпечити одержання і закріплення
позитивних результатів господарської діяльності вітчизняних підприємств. Проте
результативність їх роботи значною мірою залежить від глибини застосування
аналізу для пошуку оптимальних управлінських рішень.
Трансформація економіки держави до
сучасних ринкових вимог потребує створення пріоритетних умов для вітчизняних
виробників і посилення їх фінансових позицій на вітчизняному та міжнародному
ринках, що, у свою чергу, призводить до підвищення добробуту суспільства в
цілому.
Зростання потреби підприємств в
капіталі, розгортання конкурентної боротьби за обмежені ресурси фінансового
ринку, необхідність їх здешевлення для підвищення ефективності діяльності
суб’єктів господарювання, зниження рівня ризиків актуалізували розширення сфер
застосування аналітичного обґрунтування рішень в управлінні капіталом
підприємства [23, 173].
Під час розбудови соціалістичного
господарства значення фінансового аналізу в нашій країні було нівельовано, а
останній — підмінений аналізом господарської діяльності як засобу контролю за
використанням ресурсів держави. За таких умов було принижено роль аналізу
формування капіталу, розподіл якого здійснювався централізовано. Пріоритетного
розвитку набула методика аналізу використання капіталу, що служила інструментом
обґрунтування доцільності його використання підприємствами.
Вимоги сьогодення викликали потребу
застосування аналізу не тільки як інструменту контролю, але й засобу
прогнозування.
Значний вклад в удосконалення аналізу
капіталу зробили вчені О.Д. Василик, О.М.Загородна, В.М. Івахненко, К.В.
Ізмайлова, М.Я. Коробов, Л.А. Лахтіонова, В.О.Мец, Є.В. Мних, В.М. Опарін, П.Я.
Попович, І.Д. Фаріон, С.І. Шкарабан та інші. Серед зарубіжних авторів
дослідженням вказаних проблем займалися М.І. Баканов, І.Т.Балабанов, Ю.Ф.
Брігхем, О.П. Зуділін, В.В. Ковальов, М.Н. Крейніна, А.Д. Шеремет та інші [19,
414].
Незважаючи на їх значний науковий
вклад у цій сфері, питання організації та методики аналізу формування капіталу
підприємств залишається найбільш дискусійним, вимагає подальших досліджень,
започаткування пошуку нових підходів і напрямів та вдосконалення існуючих.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29 |
