Курсовая работа: Вплив збройних сил держав-учасниць на хід подій у Першій світовій війні, їх порівняльна характеристика

У збільшенні чисельності армії не відставала від Франції і Німеччини і Росія. Російська регулярна армія мирного часу з 1871 по 1904 р. була збільшена з 761 602 чоловік до 1094061 чоловік. По штатах же 1912 р. у складі армії передбачалося мати 1384 905 чоловік. В кінці 1913 р. в Росії була затверджена так звана "Велика програма по посиленню армії", яка передбачала збільшення сухопутних сил Росії мирного часу до 1917 р. ще на 480 тис. чоловік. Значно посилювалася артилерія. Здійснення програми вимагало одноразової витрати в 500 млн. рублів [22; 345].

Розширювала свою армію і Австро-Угорщина. На початку 1911 р. вона збільшила призивний контингент на 40%, асигнувавши на потреби армії додатково 100 млн. крон.5 липня 1912 р. в Австро-Угорщині був прийнятий новий військовий закон, що передбачав подальше збільшення рекрутського набору (з 181 677 до 205 902 чоловік) і додаткові асигнування на озброєння. Італія також проектувала збільшення контингентів з 153 тис. до 173 тис. чоловік [19; 27].

Разом з великими державами гонкою озброєння були охоплені і малі країни, навіть такі, як Бельгія і Швейцарія, що проголосили вічний нейтралітет, гарантований великими державами. У Бельгії, наприклад, до 1909 р. розмір армії, необхідної для оборони країни у військовий час, був встановлений в 180 тис. чоловік. У мирний час він складав близько 42 тис. чоловік. Унаслідок загострення міжнародних відносин бельгійський уряд в грудні 1912 р. встановив чисельність армії військового часу в 340 тис. чоловік, а в мирний час 54 тис. чоловік.15 грудня 1913 р. в Бельгії був прийнятий новий військовий закон і введена обов'язкова військова повинність. По цьому закону склад армії мирного часу передбачалося довести до 1918 р. до 150 тис. [10; 227].

Отже, на початку війни всі країни намагалися збільшити чисельність армій, як найважливіший засіб для насильницького здійснення задач внутрішньої та зовнішньої політики. Чисельність сухопутних військ постійно росла. Армії і флоти переозброювались новітніми зразками зброї і бойової техніки.

2.2. Система комплектування армій

Комплектування армій рядовим і унтер-офіцерським складом в більшості держав Європи проводилося на основі загальної військової повинності, згідно якої військова служба формально вважалася обов'язковою для всіх громадян. Насправді ж вона всією своєю тяжкістю лягала на плечі трудящих мас. Рядовий склад армій комплектувався в основному з трудового народу. Експлуататорські класи користувалися всілякими пільгами, уникали важкої солдатської служби. У армії їх представники посідали головним чином командні посади. Система комплектування на основі обов'язкової військової повинності давала можливість охопити військовим навчанням і вихованням найбільше число чоловічого населення країни.

До початку першої світової війни 1914-1918 рр. кількість військовопідготовлених досягло наступних величин: у Росії - 5650 тис., у Франції - 5067 тис., в Англії - 1203 тис., в Германії - 4900 тис., в Австро-Угорщині - 3 млн. чоловік. Це дозволило мобілізувати багатомільйонні армії, що перевищували, чисельність армій мирного часу в 4 – 5 разів. [7; 21].

В армію закликалися особи у віці 20-21 рік. Військовозобов'язані вважалися на військовій службі до 40-45-річного віку. Від 2 до 4 років вони служили в кадрах (2-3 роки в піхоті, 3-4 роки в кавалерії і кіннотній артилерії), після чого зараховувалися на 13-17 років в запас (резерв у Франції і інших країнах, резерв і ландвер в Німеччині) і періодично притягувалися на учбові збори. Після закінчення терміну перебування в запасі військовозобов'язані включалися в ополчення (територіальна армія у Франції і Японії, ландштурм в Німеччині). В ополчення зараховувалися також особи, що не закликалися з яких-небудь причин в армію, але здатні носити зброю.

Запасні (резервісти) закликалися в армію у разі війни і призначалися для поповнення частин до штатів військового часу. Ополченці у військовий час також закликалися і несли різну тилову і гарнізонну службу.

У Англії і США на відміну від інших держав армії були наймані. Комплектувалися вони шляхом вербування осіб у віці 18-25 років в Англії, і 21 - 30 років в США. Волонтери служили в США 3 роки, а в Англії 12 років, з них від 3 до 8 років на дійсній службі, решта часу в запасі, із залученням щорічно на 20-денні збори.

Комплектування унтер-офіцерським складом у всіх країнах проводилося шляхом відбору з числа новобранців осіб, що належать до спроможних шарів суспільства (заможні селяни, дрібні крамарі і службовці), які після навчання протягом певного терміну (1-2 роки) в спеціальних учбових підрозділах призначалися на унтер-офіцерські посади.

Офіцерські кадри готувалися в основному через спеціальні військові учбові заклади (за родами військ), куди приймалися на навчання за добровільним принципом молоді люди, головним чином з середовища пануючих класів (дворян і буржуазії). Так, наприклад, в Росії до 1911 р. було 28 кадетських корпусів і 20 військових училищ, в Германії - 8 підготовчих кадетських шкіл і 11 військових училищ, в Австро-Угорщині - 18 кадетських шкіл і 2 академії. Оскільки в арміях майже завжди існував некомплект офіцерів, то у військові училища приймали деяку кількість вихідців з середовища дрібної буржуазії, духовенства, чиновництва, інтелігенції. Офіцерські кадри на військовий час комплектувалися шляхом короткострокового навчання осіб з середньою і вищою освітою (добровольці).

Для підвищення кваліфікації командних кадрів, що призначалися на вищі посади, існували різні короткострокові курси і школи (стрілецькі, кавалерійські і ін) з тривалістю навчання близько року. Вищу військову освіту давали військові академії.

Вирішальні командні позиції в арміях всіх країн були зайняті представниками пануючих класів. Так, в німецькій армії в 1913 р. дворяни займали 87% штабних посад в кавалерії, 48% в піхоті і 41% в польовій артилерії. У російській армії класовий склад офіцерства в 1912 р. виражався в наступному вигляді: дворян - 69,76; почесних громадян - 10,89; духовенства - 3,07; "купецького звання" - 2,22; "податного стану" (селян, міщан і ін) - 14,05. Серед генералів потомствені дворяни складали 87,45%, серед штабів-офіцер (підполковник - полковник) - 71,46% і серед решти офіцерства - 50,36%. З "податного стану" більше всього було обер-офіцерів – 27,99%, а серед генералів представники цієї соціальної групи займали всього 2,69%.

Можна зробити висновок, що армії держав були вірною озброєною опорою панівних верхів у внутрішній політиці і надійним знаряддям для ведення загарбницької війни. Проте корінні інтереси народних мас, що складали основну силу армії, знаходилися в суперечності із загарбницькими цілями держав-агресорів.

2.3. Організація й озброєння

Сухопутні сили всіх держав напередодні першої світової війни складалися з піхоти, кавалерії і артилерії, яки вважалася основними родами військ. Інженерні війська (саперні, залізничні, понтонні, зв'язки, телеграфні і радіотелеграфні), авіаційні і повітроплавні вважалися допоміжними. Піхота була головним родом військ і її питома вага в системі сухопутних сил складала в середньому 70%, артилерія – 15%, кавалерії – 8% і допоміжних військ - 7% [17; 369].

Тільки у Росії ще в мирний час намічалося створення фронтових об'єднань (дві-чотири армії) на випадок війни. Армія включала в свій склад три-шість армійських корпусів, кавалерійські частини (об’єднання), інженерні частини (у Германії також і армійську артилерію).

Армійський корпус мав встановлений штат і включав в свій склад всі необхідні бойові і допоміжні сили і засоби, а також тилові частини, достатні для того, щоб корпус міг самостійно вести бій навіть у відриві від інших з'єднань. Корпус мав в своєму складі дві-три піхотні дивізії, кавалерії, корпусні артилерії, саперні підрозділи, переправні засоби (інженерний парк), засоби зв'язку, підрозділ авіації (авіазагін), тилові установи і транспортні підрозділи [1; 231].

Піхотні полки складалися з 3-4 батальйонів, в кожному з яких були 4 роти. Чисельність батальйону складала майже скрізь не на багато більше чим 1000 чоловік.

У Англії і США, в мирний час крупних військових об’єднань не існувало. У військовий час з окремих полків і батальйонів формувалися бригади, дивізії, корпуси.

Основною зброєю піхоти була магазинна гвинтівка з багнетом калібром від 7,62 до 8 мм з дальністю стрільби по прицілу до 3200 кроків. Вона відрізнялася відмінними балістичними якостями. Зменшення калібру дало можливість значно понизити вагу патронів і збільшити їх запас в 1,5 разу. Застосування магазинного заряджання разом з бездимним порохом збільшило практичну скорострільність майже в 3 рази (замість 5-6 пострілів до 15 пострілів в хвилину). У російській армії була прийнята на озброєння трьохлінійна (7,02 мм) піхотна гвинтівка зразка 1891 р., винайдена офіцером російської армії С.І. Мосіним. У 1908 р. до неї був сконструйований новий патрон із загостреною кулею і початковою швидкістю 860 м/сек. Прицільна дальність цієї гвинтівки була 3200 кроків (2400-2500 м). Перед війною армії майже всіх країн також ввели у себе на озброєння гостроконечні кулі.

При відносно невеликій відмінності по балістичних властивостях з гвинтівками інших армій російська гвинтівка була кращою. Вона відрізнялася простотою пристрою, мала високу прочність, була надзвичайно живучою, надійною і безвідмовною в бойових умовах.

Разом з основною зброєю піхоти - гвинтівкою – отримує розповсюдження автоматична зброя. На початку 80-х років XIX в. з'являються кулемети сучасного типу (станковий кулемет американського винахідника Максима 1883 r), потім автоматичні пістолети і автоматичні (самозарядні) гвинтівки. На початку XX в. з'явилися ручні кулемети. Вперше вони були застосовані в російсько-японській війні [1; 357].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10