Дипломная работа: Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"

У третій частині також розглядається питання розвитку людства, руху історії, її сенсу. Гуллівер потрапляє на острів Глабдобдріб – острів чарівників, які можуть викликати привиди померлих людей. Ще з часів «Одіссеї» мандрівники потрапляли в «товариство тіней і духів», і Гулліверу пощастило не більше за інших. На чародійному острові Глабдобдріб він контактує з померлими всіх часів і народів – тільки для того, щоб споглядати на свої очі, як людською історією від початку керують одні й ті саамі пороки та спокуси» [60; 88]. Перед ним проходять Олександр Великий, Ганнібал, Цезар і Помпей. Гомер і Аристотель з’являються в оточенні численних коментаторів. Він бачить знаменитих королів наступних епох, які викликали в нього несподіване і гірке розчарування, бо замість довгого походу людей в царських коронах, побачив в родині двох скрипалів, трьох спритних куртизанів і одного італійського прелата, а в другій – цирульника, абата й двох кардиналів. Гуллівер переконується, що всі великі багатства були нагромаджені в результаті грабунків і злочинів (тут прочитується суперечка з Д. Дефо щодо походження приватної власності).

Найбільшу огиду викликала в Гуллівера нова історія, бо виявилося, що особи, які зажили в минулому гучної слави, насправді були боягузами, ницим людьми. Він зрозумів, як обдурювали світ продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради – дурням, щирість – нахлібникам, римську доблесть – зрадникам батьківщини, побожність – атеїстам, цнотливість – содомітам, правдивість – наклепникам. Із сумом Гуллівер висловлює думку автора: «Як я став зневажати людську мудрість та чесність, коли дізнався правду про пружини та мотиви великих світових авантюр і революцій і про нікчемні випадки, яким завдячують вони свій успіх!» [75; 196]. Ідеалом Свіфта виявилися представники давнього світу, такі як Брут, Юній, Сократ, Епомінонд, Катон-молодший, а також великий англійський утопіст Томас Мор. Найбільше задоволення викликали в нього люди, що знищували тиранів та узурпаторів і відновлювали волю пригнічених та покривджених народів. Зіставлення давньої та нової історії, побудованої автором засобом контрасту, висвітлює концепцію розвитку людства, яку висловлює Свіфт, передбачаючи деградацію і занепад людства.

Отже, здоровий глузд, який є основою Світової творчості полягає «в усвідомленні невиліковності та незмінності людського безумства; в минулому шукати нема що і нема кого; прогрес науки у відриві від прогресу суспільства веде лише до царства загального ідіотизму. Такі підсумки мандрів областями реалізованих мріянь та історичних міфів» [60; 89]. Такою є доля смертних. А якщо людина досягне безсмертя? Гул лівер, довідавшись про існування стрелдбрегів – невмирущих людей, які народжуються з круглою червоною плямою на лобі і живуть вічно, із захопленням сприймає таку перспективу: «Що за щасливий народ, де кожна дитина має шанс народитись невмирущою! Що то за щасливі люди, які зажди бачать живі зразки давніх чеснот і мають учителів, які щохвилини можуть навчати їх правил мудрості всіх минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно щасливі ті дивні стрелбреги! Позбавлені загального лиха природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхні – непригнічений безнастанними жахом перед смертю». Гул лівер вбачає в безсмерті великі можливості для людини. Якби він був безсмертний, то він би розбагатів, з самого дитинства вивчав всі науки та мистецтва і нарешті перевершив би всіх учених і артистів, став би «живою скарбницею знання та мудрості, виховував молодих людей численними прикладами зі своїх спогадів, досвіду і спостережень, стежив би за тим, як розпуста проймає світ, і боровся з нею, попереджаючи та застерігаючи людство. Який жахливий контраст складає життя невмирущих з цими мріями та проектами. Виявляється, що стрелберегам доводиться «нескінченно жити в жахливих умовах старечого зубожіння». Коли вони доходять восьмидесяти літ, всі вважають їх померлими громадянською смертю. В дев’яносто років у них випадають зуби, втрачається смак, посилюються хвороби, вони забувають назви речей, не розуміють мови своїх співвітчизників. Всі їх ненавидять і зневажають. О. Дейч підсумовує: «Свіфт розбиває віковічну мрію людства по безсмертя. Для нього є зрозумілим, що смерть – природне явище і в природі, і в людському суспільстві» [28; 98]. Сам Гуллівер завершує свою розповідь про невмирущих своєрідним висновком: «Читач легко повірить, що після того, що я чув та бачив, моя жадоба безсмертя значно зменшилась, мені дуже соромно було за принадні фантазії моєї уяви, і я подумав, що жоден тиран не вигадав би смерті, яку я не прийняв би з приємністю, щоб позбутися такого життя. Король, довідавшись про мою розмову з приятелями, люб’язно покепкував з мене й порадив узяти з собою двох стрелдбергів, щоб відбити моїм землякам страх перед смертю».

Останньою в цій частині твору є подорож до Японії, де Гуллівер сподівався знайти корабель, щоб відплисти на батьківщину. Цікавим тут є обряд топтання хреста, який було впроваджено в Японії у ХУІІ і ХУІІІ ст., щоб викрити тих, що повернулися до християнства. Гул лівер подав прохання про звільнення від цього обряду імператорові Японії, чим неймовірно здивував його, адже він перший, хто від обряду відмовився. І тут герой стикається з людською підлістю й доносами. Перед відплиттям, розповідає мандрівник, у мене часто питали, чи виконав я згаданий вище обряд, але я давав непевну відповідь і цілком задовольнить імператора та двір. Проте, злий негідник-шкіпер пішов до японського урядовця і, і показуючи на мене, сказав, що я не топтав розп’яття.

Концепція стрелбергів, на думку О. Штейна, має аналогію з історичною концепцією Свіфта. Подібно до того як людство деградує в суспільному та історичному плані, деградує й особистість зокрема. Поряд з соціальною деградацією відбувається деградація біологічна [96; 199]. Ця думка перегукується з роздумами Гул лівера про здрібнілість людської породи у другій частині твору. Місцевий письменник навіть у країні велетнів помітив, що «останніми століттями природа вироджується й породжує лише маленьких недоносків порівняно з молодняком, який народжувався раніше».

Третя частина «Мандрів» насичена фантастичними подіями та героями до такої степені, що створює враження фантасгармонічного нагромадження. Гуллівер, якому дається роль стороннього спостерігача, бачить цілу низку безумців, померлих та невмирущих. Друг і співавтор з пародійних «Мемуарів Мартіна Скріблеруса» Арбетнот обережно називає третю частину «найменш блискучою» в літературному відношенні, вказуючи на те, що сатира в ній є грубою та упередженою, у ній не вистачає не тільки глибокого проникнення в сутність явищ, але й простої логіки, що завжди виділяла Свіфта» [45; 90]. Насправді, заперечує це В. Муравйов, у «свіфтівському дзеркалі відбилися оптимістичні надії й задумки ХУІІІ ст. та й не тільки ХУІІІ ст. – відбилися й отримали реальні риси. Свіфт пародію доводив до абсурду: але абсурд ставав одним із законів суспільної дійсності» [60; 90]. Тут можна погоджуватися з дослідником, а можна й заперечувати його надто категоричний висновок. Адже явища оптимістом Свіфт таки ніколи не був, а його погляд у майбутнє роду людського сповнений виразним драматизмом настроїв і передбачень. Сама невичерпність його глузливої сатири щодо усього на землі і навіть на небі – свідчення цього.

2.3 «Нелюдське» ідеальне суспільство в четвертій частині «Мандрів Гуллівера»

А. Елістратова визначає питання «доброякісності» людської природи як кардинальне питання всього Просвітництва. Це питання, на думку дослідниці, вирішується позитивно, без «тривог та сумнівів. Питання про ницість і тваринність, які заплямлюють «людську природу» з найбільшою прямотою ставить Свіфт» [36; 37–38]. Саме тому Ю. Віппер називає сатиру Свіфта глибоко трагічною і песимістичною [17; 211].

У четвертій частині, де Гул лівер потрапляє в державу розумних коней – гуїгнгнмів, Свіфт остаточно розправляється з ренесансним уявленням про людину як «вінця творіння» і по-своєму розглядає тут важливу для просвітників ідею «природної людини». Сама по собі природа така гармонійна і розумна, що здатна передати розумність навіть тваринам. Водночас цивілізація здійснює такий згубний вплив на людину, що звільнитися від нього іноді неможливо. Колись після аварії корабля на острові врятувалося подружжя, нащадки якого так здичавіли, що лише зовнішнім виглядом і потворними звичками нагадували людей. Вони успадкували від цивілізації і розвинули в собі тут, на острові, лише негативні риси – жорстокість, підступність, брехливість, войовничість, схильність до грубих розваг і насолод, жадобу золота. Нащадки ж коней, які теж припливли до берега, навпаки – перетворилися на розумних істот і з часом підкорили собі здичавілих людей, назвавши їх «єгу». Четверта частина, таким чином, нагадує собою якийсь еволюційний природній експеримент, результати якого довелося оцінити Гулліверові.

Протиставлення здичавілих людей і коней, що «окультурилися», має сатиричний, гротескний характер і виступає прикладом «матеріалізації» метафори (дикі порядки в суспільстві втілюються у поведінці здичавілих людей). Але це згущення похмурих барв має ще полемічну спрямованість проти роману Д. Дефо «Робінзон Крузо». В останньому, навпаки, поетизовано буржуазну підприємливість, тверезу розсудливість і сувору протестантську моральність сучасного англійця. Полемізує Свіфт з Дефо і попередній, третій книзі. Цивілізація, світ техніки і науки, всі галузі застосування людського розуму не тільки не слугують людині (як у Дефо), а спрямовані їй на шкоду.

В останній частині міняється й тональність оповіді: Свіфт відступає від тону безпристрасного оповідача і коментатора і висловлює в палких монологах та описах гірке розчарування в людстві з його схильністю «спрямовувати даний йому від природи розум проти самого себе, замість того, щоб самовдосконалюватися» [91; 8].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14