Дипломная работа: Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"

Проте, як зауважує науковець, подібні думки ще раніше висловила Леся Українка в статті «Утопія в белетристиці», і наводить їх: «Утопія» Томаса Мора викликала чимало наслідувань, більше і менше близьких до взірця, але всі вони якщо й мали часами успіх, то дуже нетривкий. Здебільшого утопісти ХУІІ і ХУІІІ ст. не дорівнювали літературним талантам своєму старшому товаришеві з ХУІ ст., а крім того, й не вміли добрати відповідної форми своїм ідеям. Кампанелла, Френсіс Бекон, Верас (ХУІІ ст.) навіть зробили крок в порівнянні з Т. Мором… З письменників ХУІІ ст. один тільки Свіфт оригінально покористувався формою, наслідуваною з «Утопії» [24; 202]. Леся Українка, визначаючи місце твору Свіфта, називає його «Перелицьованою Утопією», там Свіфт довів до абсурду звички. Погляди, громадський устрій та ідеали сучасної йому доби». З цією думкою погоджується С. Гречанюк: «Надто мало в «Мандрах Гуллівера» власне утопічного, і цю особливість безсмертного твору заважила Леся українка. Вона писала: «З властивою йому безпощадністю Свіфт розвинув у своєму творі мотив, покладений в основу першої частини «Утопії», власне критику існуючого ладу, але мотив другої частини «Утопії» – ідеал можливої прийдешності – Свіфт навмисне створив: він намалював образ щасливого життя, але не для людей, а – для коней» [24; 202–203].

Четверта частина «Мандрів» справедливо вважається найскладнішою для розуміння. Але й важливість її не можна заперечити, бо без неї «Мандри Гуллівера» остаточно відсунулися б, як і «Робінзон Крузо», в розряд дитячої та пригодницької літератури, а декан Свіфт здавався б чи то старшим потішником і вигадником, чи то доброчинним, хоч і жорстоким викривачем» [60; 79]. Дж. Свіфт на відміну від Т. Мора, який показав своїм сучасникам страшні картини їхнього життя і те, яким воно насправді повинно бути, тобто запропонував варіант ідеального суспільного життя, не дав такого оптимістичного виходу: «Утопія – це ніде. Гуїнгнгнми – ніхто, і це страшніше».

Пародією на утопію вважає «Мандри Гуллівера» А.Єлістратова: «Протиставляючи олюднених коней здичавілим людям, Свіфт хоче створити картину «природного стану» суспільства. Він вкладає у зображення держави коней свої політичні ідеали – захист республіканського устрою і заклик до патріархального натурального господарства. Заклик до натурального обміну в «Листах суконщика», прославлення доброчинства патріархального селянства в третій частині «Гуллівера» завершуються тут картиною натурального господарства гуїнгнгнмів, не знаючих вад та виразок капіталістичного ладу» [36; 373–374]. Проте, дослідниця вважає, що Свіфт сам «бачить нездійсненність цієї утопії. Йому не вистачає барв, щоб схвалити цей вузький, обмежений лад з його вівсяною кашкою і відсутності письменства, із збереженням особистої власності і рабовласництва, – але Свіфт і не збирається цього робити. Тут більше відчаю, ніж віри».

Л. Трауберг, розвиваючи цю думку, доводить на прикладах з твору, що суспільство розумних коней далеке від ідеалу. В зображенні єгу теж присутня іронія, адже читачу відомо, що гуїнгнгнми влаштували генеральну облаву на єгу, забрали по двоє дитинчат, розмістили їх в стайнях і приручили як диких тварин носити і возити вантажі. Тут автор статті вбачає критику колонізаторства. Гуїнгнгнми, вочевидь, є колонізаторами, які приручили і заставили працювати на себе єгу. Справді, Гуллівер постійно повторює нарікання коней на єгу, які не бажають працювати, що нагадує нарікання «теннесійських плантаторів і російських поміщиків» [83; 123]. Тим самим у статті заперечується думка Лесі Українки, що «коні не винні», адже збори постановили й Гул лівера, як представника єгу (до того ж розумного, освіченого), вигнати острова, боячись, що раптом він очолить рабів, допоможе їм нападати на володіння гуїнгнгнмів. Л. Трауберг висловлює ряд сумнівів відносно щирості захоплень Гуллівер гуїнгнгнмами: у них не існує дискусій та суперечок, для них «розум не є, як для нас, інстанцією проблематичною» [83; 125]. Гуллівер захоплюється поезією гуїнгнгнмів, у що неможливо повірити: їм абсолютно чуже поняття «того, чого не існує», тобто видумка, фантазія, їм, як зауважує Гул лівер, не властиве поняття гордості, але ж саме у гордості Гуллівер звинувачує своїх спів родичів. Якщо гуїнгнгнмам не властиве почуття злоби, жорстокості, то чому вони так жорстоко повелися з першими єгу? У житті коней немає розлучень та перелюбства, але у них немає й любові, яка є навіть у тварин в дикій природі. І, нарешті, серед них білі, гніді та мишасті трохи відрізняються будовою тіла та здібностями від гуїнгнгнмів сірих, чалих та вороних, і через те завжди виконують обов’язки слуг». Саме тут автор статті вбачає насмішку Свіфта над створеним ним «ідеальним» суспільством коней. Коли Гул лівер від почуття вдячності до свого господаря хоче поцілувати йому копито (подібно до того, як правовірні цілують взуття папі римському) – господар сам підносить копито до його уст. Тут теж приховано гіркий жарт, іронічне ставлення Свіфта до «ідеальності» суспільства коней.

Важливою є, на нашу думку, ще одна особливість четвертої частини «Мандрів Гуллівера»: можливо авторові й забракло фантазії та барв для змалювання суспільства гуїнгнгнмів, але вони «виграють» у зіставленні з суспільством «розумних єгу», адже розповіді Гуллівера про звичаї, лад, порядки англійців викликають у коней щире здивування й протест, бо вони контрастують у основі своїй з їхніми звичаями та порядками, моральністю та світобаченням. К і у попередніх частинах роману, у четвертій розповідям про англійське суспільство відведено багато місця. Визначення абсолютної нормальності фантастичного острова, попри всю абсурдність зображуваного (олюднені коні, отваринені люди), починається для Гул лівера не з коней і не з єгу, а з самого себе. Він розмовляє з конем, якому бажано знати, «звідки я прибув і яким чином набув видимість розуму» Він вмовляє коня не обманюватись його схожістю з єгу – «цією огидною твариною, до якої я відчуваю найглибшу огиду та зневагу». Він – істота зі світу, де все по-іншому, де «лише одні єгу наділені розумом». Це зовсім інші єгу, не такі, як тут; це – люди-тварини горді та особливі, на доказ чого Гуллівер готовий пред’явити нарис моралі та історії Англії останнього десятиліття.

Приблизно те саме він вже робив у Бробдінгнезі, але королю цієї держави сучасна англійська історія здалася жахливим викривленням природного людського образу. Те ж саме знайшов у ній і місцевий господар Гул лівера – сірий кікь, який дійшов висновку, що розумні єгу ще гірші за диких. Хоч єгу його країни, на думку коня, викликають у нього презирство, але він обвинувачує їх за їхні огидні якості не більше як гейх (хижих птахів) за жорстокість, або гострий камінь за те, що той ріже ногу. Коли ж такі вчинки роблять створіння, які пишаються своїм розумом, то він боїться, що їхня розумова розбещеність гірша за жорстокість. Отже, йому здавалося, що замість розуму ми обдаровані особливою властивістю, яка збільшує наші природні пороки, на зразок хвиль струмка, що відбиваючи образ потворного тіла, не тільки збільшує його, а й ще більше спотворює». Сатирично-викривальна спрямованість розповіді про Англію посилюється постійними порівняннями з життям диких єгу, тим більше, чим далі розповідає Гуллівер про «розумних» і «особливих» єгу, він все більше знаходить спільних рис з дикими спів родичами. Всі пороки і вади отваринених людей збільшуються і стають ще мерзеннішими у єгу, – озброєних розумом. Природна жорстокість і ненависть єгу, їх жадібність у світі Гуллівера сягає апогею, озброєні розумом, ці якості находять вихід у війнах, братовбивстві. У цьому світі ще більшою мірою поширені розпуста, грабунок, обман, які є ще огиднішими, ніж у світі єгу. Отже, Гуллівер, спілкуючись з гуїнгнгнмами, доходить сумних висновків про приреченість людського суспільства, яке свій природний розум і освіченість спрямовує проти себе ж. Він бачить, що людство не тільки не може, але й не хоче бути вилікуваним. Висновок Гуллівера – це лише художня деталь її відкриття, але аж ніяк не сама істина. Гуллівер відкриває не формулу, а світ – світ сучасних співвідношень та ілюзій. Суспільство, розглянуте з різних позицій, у різних аспектах його стосунках з людиною, внаслідок чого поступово встановлюється потрібна зображальна перспектива, як звіт про реальний стан речей.

Великий сатирик ніколи не говорив людині, що любить її. Його щиросердним освідченням в любові до неї й людства був сміх – гіркий і знущальний. Він – про себе: «Я ніколи не міг дозволити людям спокійно божеволіти». Повертав до життя електричним розрядом – і зупинене серце оживало. Неприємно? Іншого виходу не бачив. Іншого, можливо, й не було. Кажуть, що його «мандрам Гул лівера» не завадило б трішки більше оптимізму. Трішки – це скільки? Жменька? Дві? В нього були всі підстави для суму. Він наче бачив той шлях, який доведеться здолати людині в наступні два з половиною століття: через кострища новітніх інквізиторів, через ненависть національну, релігійну і між партійну, через небачені заходи тотальної деморалізації та кровопролитні війни. Він вірив у те, що людина виживе. Залишиться людиною? Бо чи писав би він без цієї віри свою книгу? [24; 222].

Висновки

Джонатан Свіфт – автор роману, який увібрав досвід політичної і творчої діяльності майже шістдесятирічного життя письменника. Твір «Мандри Гуллівера» синтезує думки, переконання, світовідчуття автора, засоби й прийоми сатиричного зображення, які вже використовувались ним у памфлетах, віршах та статтях. Майже все, що написане Свіфтом, має характер соціальної і політичної публіцистики і тісно пов’язане з життям Англії першої третини ХУІІІ ст. Завзятим сперечальником він постає у сатирах-памфлетах «Битва книжок» (1697), «Пропозиція щодо виправлення, покращення і поширення англійської мови…» (поч. 1710-х років), «Казка про бочку» (1698). «Листи суконщика» (1724) та ін. творах. У сатиричних творах проявився діяльний, честолюбний та іронічний характер письменника. Саме тому вони викликали громадський резонанс і несподівано серйозні наслідки для самого Свіфта. Особливо повно і яскраво Свіфт як людина розкрився у «Щоденнику для Стелли» (1710–1713).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14