Дипломная работа: Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"
У другій частині Гуллівер
перебуває у велетнів, у державі Бробдінгнег. Сам герой у дванадцять разів
менший за жителів цієї держави, отже, Свіфт продовжує обігравати різницю
розмірів, і тепер Гуллівер – ліліпут.
Слово Бробдінгнег створено
методом анаграми, яку так полюбляв Свіфт. У це слово, за припущенням О. Штейна,
входять слова grande(великий) і
noble (благородний, але
без останнього складу) [96; 191]. Це квітуча аграрна країна. На відміну від
ліліпутів, її мешканці миролюбні, великодушні, вони мирно працюють. Між королем
і підданими патріархально прості, довірливі стосунки. Король мудрий і справедливий,
йому чужі інтриги, методи його гуманні. Король є втіленням здорового глузду,
який, як вже зазначалося, є дуже важливим для літератури Просвітництва взагалі
і творчості Свіфта зокрема: «На думку його величності, керівникові потрібні
лише здоровий розум, почуття справедливості, милосердя та швидкість під час
розгляду справ та ще кілька якостей, таких ясних для кожного, що про них не
варто й згадувати. Він також думав, що той, хто зумів би виростити два колоси
на місці одного, зробив для людства та для своєї країни куди більшу послугу,
ніж усі політичні діячі разом» [75; 129]. Багато в чому він нагадує «короля-філософа»
Пантагрюеля у Рабле, який передбачив просвітницькі ідеї «освіченого абсолютизму».
У розмові з королем
Гуллівер розповідає про звичаї і права англійців, про політичні і релігійні
партії і конфесії, про судочинство, грошову і кредитну систему, про азартні
ігри, війни тощо. Розповідь побудовано у перебільшено хвалебних тонах, – і все
звучить як гірка та нещадна іронія: грунти в Англії надзвичайно родючі і «славетна
палата перів – осіб найблагороднішої крові» становить одну частину парламенту,
друга частина – «палата представників – видатних дворян, вільно обраних за свої
здібності та патріотизм самим народом репрезентувати мудрість цілої нації»,;
судді – «поважні мудреці та тлумачі закону. Керують розв’язанням справ про
права на власність людей, крають порок і захищають невинність»; керування
фінансами – розсудливе, історичні події в Англії протягом останніх ста років –
славетні. Гуллівер прославляє батьківщину настільки пародійно й перебільшено,
що ці похвали сприймаються як жорстока сатира, як зневажлива іронія. У спір з
ним вступає здоровий глузд, логіка, устами короля говорить сам автор. Важко
знайти хоч одну сторону суспільного життя, яка не отримала б нищівної
розвінчувальної оцінки з точки зору здорового глузду. Ряд влучних запитань
ставлять все на своє місце: «від чого залежить надання людині звання лорд – від
примхи монарха, від певної суми грошей» тощо; «чи завжди вони такі щедрі,
безсторонні і безкорисливі, що їх не можна взяти ні хабарем, ні іншим підлим
способом….»; «чи духовні лорди завжди дістають посади завдяки своїй обізнаності
в справах релігії та своєму святому життю, чи, коли вони були звичайними
священиками, не було в них ніяких вад»; «Чи не може стороння, нікчемна людина з
напханими грошима гаманцем примусити виборців віддати їм перевагу над місцевим
мешканцем – видатним щодо своєї діяльності дворянином», «скільки часу треба
звичайно, щоб установити, де правда і де неправда, і скільки це коштує грошей»
і багато інших питань, відповідь на які читачеві відомі, і тому вони стають
риторичним.
Йому було «дивно чути про
руйнівні і тривалі війни», його дивувала наймана армія, яку утримує держава в
мирний час. Історичний нарис здивував короля, і в столітній історії він побачив
«тільки купу змов, заколотів, убивств, страт, революцій та заслань – найгірших
наслідків зажерливості, скнарості, брехливості, зрадництва, заздрощів, розпусти
чи чванливості». Порівнюючи запитання і відповіді Гуллівера, король зробив ще
один важливий висновок, який не претендує ні на алегоричне висловлювання, ні на
натяк, іронію чи інший прийом сатиричного зображення, а є відкритим,
неприхованим звинуваченням:» Ви с особисто, безперестанку мандруючи, уникли
багатьох хиб ваших земляків, аж підсумовуючи ваші оповідання та відповіді, яких
мені так важко було добитися від вас, я мушу прийти до висновку, що більшість
ваших земляків являють з себе кубло дрібних огидних плазунів, найшкідливіших з
усіх, які будь-коли плазували на землі».
У розмові Гул лівера і
короля робиться ще один, важливий для розуміння перших двох частин роману,
висновок: «Розумові ж бо здібності…. зовсім не пов’язані зі зростом, і в нашій
країні ми спостерігаємо, що найросліші люди звичайно бувають обдаровані
найменшим розумом». Свіфт висловлює в цій частині твору своє скептичне
ставлення до людини як такої. На кожному кроці Гул лівер стикається з доказами
добробуту країни. Часом вони представлені бурлескно. Так, ледве потрапивши на
острів, герой спотикається об стебла пшениці, ніби об лісовий бурелом. У нього
кидають горіхами, як бомбою, завалюють купою яблук, заштовхують у порожню
кістку, він тоне у горнятку з молоком тощо.
На відміну від думок
Спінози, Дж. Локка, філософів-просвітників про досконалість людської
природи, він показує відносність, а зрештою і мізерність усіх фізичних і
розумових здібностей людини. З гордістю за себе, здобутки своєї нації
демонструє Гуллівер свої пізнання, здібності, фізичну спритність. Він виконує
військові вправи з очеретинкою, керує іграшковим човном у ночвах з водою,
перестрибує через коров’ячі кізяки, сміливо кидається у бій з жабами, осами.
Мешканець землі великого Генделя, він з допомогою хитромудрого пристрою
намагається продемонструвати перед королем музику своєї цивілізації. Але всі
його потуги викликають лише поблажливу посмішку. Велетні сприймають «вінець
творіння», як «звірка», що спритно «наслідує дії людини». У сім’ї фермера
найосвіченішого представника європейської нації показують за гроші.
Людську сутність, з точки
зору автора, сам по собі розмір не міняє. У суспільстві велетнів немає нічого
особливо привабливою. Сатира Свіфта по-справжньому поліфонічна. У ній
відчуваються трагічні ноти, наприклад, при описі жебраків: «Жебраки,
скориставшись з нагоди, скупчились з обох боків карети, і я побачив
найжахливіше видовище, яке будь-коли бачили очі європейця. Тут стояла жінка з
пістряком на грудях; вони потворно розпухли, на них зяяли такі рани, що в дві
чи три з них я вільно міг би сховатись цілком. Був там один жебрак з волом на
шиї, більшим ніж пак вовни, а другий – з парою дерев’яних ніг на двадцять
фунтів заввишки кожна. Але найогидніше було дивитися на воші, що лазили по
їхньому одязі. Голим оком я бачив лани цих паразитів виразніше, ніж лани
європейської воші в мікроскоп, та їхні рила, якими вони длубались наче свині.
Уперше я бачив таке і, хоч вигляд їх викликав у мене нудоту, з охотою зробив би
розтин їх, коли б мав відповідний інструмент…». Читач може впевнитися, о навіть
найогидніші видовища викликають у героя бажання препарувати й досліджувати ї.
Як зауважує Ю. Борєв, «тут Свіфт підносить улюблений інструмент сатири –
збільшуване скло – до страждань людини та показує їх у
фантастично-гіперболічному і трагічному виді» [11; 383].Розміри велетнів
дозволяють бачити недоліки людини ніби крізь лупу. Величина, підкреслено
тілесна, висвітлює реальні, грубі деталі людської природи, чим знову нагадує раблезіанський
стиль. Наприклад, деталі зовнішності і поведінки фрейлін: «Вони роздягалися
переді мною голі й міняли сорочки, посадовивши мене туалетний столик, саме
проти своїх голих тіл, які не викликали в мене іншого почуття, крім огиди та
жаху. Шкіра їхня, коли я дивився на неї зблизька, здавалася мені нерівною,
грубою, різнобарвною, осипаною родмками як тарілка завбільшки, а волосинками на
ній – грубішими за мотузку. Про інші частини тіла я вже й не говоритиму.
Анітрохи не соромлячись, вони випорожнялись при мені від того, що випили, і
виливали принаймні по два барила в посудину, де містилося понад три тонни.
Найкраща з цих фрейлін, мила, жартівлива, шістнадцятирічна дівчина, садовила
мене іноді верхи на один зі своїх сосків і виробляла зі мною багато інших штук,
про які, хай пробачить мені читач, я подробиць розповідати не буду». Свіфт з
особливим почуттям гидливості описує гіперболізовані деталі бробдінгнегського
життя. Улюбленим прийомом сатиричного зображення є знову ж таки контраст,
у другій частині – між ідеалом і життям у королівстві Бробдінгнег. Сама
монархія велетнів не гарантує суспільство від беззаконня та гострої внутрішньої
боротьби. Крім того, далеко не всі королі Бробдінгнегу були такі ж мудрі та
великодушні, як співбесідник Гуллівера, зауважує І. Дубашинський [32; 23–24].
Королівство велетнів – особливий фантастичний світ тільки тому, що там незмінні
деталі не заважають величним і всі разом визначають реалістичне управління
державою під егідою короля-гуманіста. Це нагадує суспільний ідеал Відродження
[59; 224].
Таким чином, «гумор
відносності» об’єднує першу і другу частину «Мандрів Гуллівера». Усе в
світі відносне, окрім моральних понять, – немовби хоче сказати Свіфт,
відправляючи свого героя в країни ліліпутів й велетнів. Перші дві частини
підготовляють сприйняття другої половини роману. Знаменитий англійський критик
Семюель Джонсон писав: «Якщо звикли до велетнів і ліліпутів, сприймуть й решту»
[96; 193].
2.2 «Наука і життя».
Гуллівер на острові вчених і чарівників
У центрі третьої частини
роману – опис держави Лапути. Королівський двір якої міститься на летючому
острові. О. Дейч відзначає: «Летючий острів Лапуту, резиденція короля сам
по собі є алегорією. Король зі своїм двором, міністрами й вельможами
підноситься у захмарні сфери і не бажає знати про потреби і проблеми простих
людей. Це вже не пихатий король-ліліпут, не розсудливий володар країни велетнів»
[28; 79]. Політичний устрій острова нагадує авторитарну бюрократичну державу з
поліцій ними порядками. Сам король спускає на мотузочках накази і розпорядження
зі своїх захмарних сфер.
У третій частині опис
літаючого острова, де король може на власний розсуд залишити країну і вождя,
які знаходяться внизу, без дощу і сонячного світла, закидати жителів камінням і
навіть, у вигляді крайньої міри покарання, роздавити і зрівняти з землею
будинки, було сприйнято сучасниками як алегоричне зображення відносин між Англією
та Ірландією. На цьому наголошується в «Історії всесвітньої літературі», автори
якої саме цими алегоричними паралелями пояснюють виключення даного епізоду з
друкованого видання «Мандрів Гуллівера» і відновлення його через багато років
потому по рукописній вставці в екземплярі, що належав другу письменника Форду.
Описуючи картини занепаду країни, Свіфт мав на увазі епізоди економічної
руйнації Ірландії, так пояснено в коментарях до твору письменника [75; 170].
Описи вражають песимістичними настроями та драматичним тоном: «Незвичний вигляд
міста й села не міг не здивувати мене, і я насмілився попросити пояснень у
свого супутника. Я не розумів, яким чином при безлічі заклопотаних людей, при
стількох головах і руках, що нібито щось робили в місті, і на селі, ніде не
бачиш добрих наслідків їхньої праці. Навпаки – лани стоять необроблені, будинки
занедбані та зруйновані, а зовнішній вигляд людності та їхній одяг свідчать
тільки про злидні та нестатки».
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 |