Дипломная работа: Образ України у творчості Тараса Шевченка

До утрені завив з дзвіниці

Великий дзвін. Чернець мій встав,

Надів клобук, взяв патерицю,

Перехрестився, чотки взяв…

І за Україну молитись

Старий чернець пошкандибав./365/

Оцей портрет Палія в монастирі-це безперечно один з найвеличавіших, з найбільш артистичних малюнків Шевченка. Без сильного артистичного зворушення українець не годен читати ²Чернця², хоч би читав його разів сто.

Такі прекрасні твори писав Шевченко у неволі. Невольницькі твори Тараса Шевченка-це дорогоцінні архітвори української поезії, і не тільки української, бо і в світовій літературі мало таких гарних, щирих, таких безпосередніх творів. Поет, відправлений в заслання, відтятий від свого товариства, від літературного світу, не маючи певності, чи його поезії попадуться коли-небудь у руки ширшого читацького загалу, пише їх неначе з іншого світу, зоставивши за собою ген далеко всяку увагу на критику, на смак літературний, на різні життєвi порахунки. Це розмова з власним своїм серцем і з Богом, душевна сповідь, поезія и більш нічого.

Роздiл другий

УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.

В епіцентрі уваги Шевченка  постійно були інтереси поневоленого люду,  і цим визначалося як звеличення  краси життя по-правді, так і звернення до святої сили, щоб наснажила душу гнівом, який би спопеляв  зло. Говорячи про гнівну музу поета, не будемо забувати, що в його  переживаннях злютилися в один моноліт болі як за соціальне, так і за  національне гноблення України.

Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною в творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі. Цей період творчості починається ліричними поезіями. Це твори, написані в казематі «Третього відділу» під час  слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства-між 17 квітня і 30 травня 1847 р. Це був  ліричний «вибух»:  протягом кількох днів створено 13 поетичних шедеврів, причому розмаїтих за змістом і формою. Навряд чи Шевченко наперед замислив ці поезії як єдиний цикл, в якому мав втілити свої переживання за гратами каземату. Та склався саме цикл, бо об¢єднують  ці казематні поезії  не тільки місце  і обставини написання, а й єдність ліричного настрою. Сам поет незабаром  усвідомив, що створив він таки цикл. Вже на засланні  Шевченко написав  заспів до казематних поезій-вірш «Згадайте, братія моя», а переписуючи їх до «Більшої книжки», дав їм спільний заголовок-«В казематі».

Цикл  «В казематі» являє собою ніби увертюру до  всієї творчості Шевченка років заслання. Цікаво, що вже в цьому циклі виразно  виявилися чи не всі провідні ліричні мотиви, жанри  і  стильові тенденції,  наявні в його «невільницькій» ліриці. Головним мотивом циклу «В казематі» є заклик бути вірним народові, Україні, завжди пам¢ятати про свою  вітчизну. Цей мотив яскраво  зазвучав у поетичному  вступі до циклу:

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну

Господа моліте. /327/

Любов до України, вболівання  за її долю яскраво висловлені в  автобіографічних творах. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші «Мені однаково…» Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що  виріс в неволі, і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї. Внутрішні переживання в¢язня  передані з такою драматичною силою, з таким драматичним напруженням, що читач не може не відчути глибини вболівнь ліричного героя за свою вітчизну. Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний  сенс життя:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені /329/.

Стільки чуття, таку глибоку думку  про самопожертву одиниці для добра народу висловити такими звичайними словами-це мало  кому й мало коли у світі довелося. Шевченко немов говорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.

І, дійшовши до цієї  точки самозречення, він дякує Богові, що немає у нього близької людини, яка його  зневолила б пам¢ятати про своє «я». 

Молюся! Господи, молюся!

Хвалить Тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою торму, мої кайдани! /334/ 

У мурах цитаделі Шевченко переживає процес самоусвідомлення. Глибоко, дуже глибоко зазирає у власну душу, очищується сам в собі, в своїх думках, в своїх могучих переживаннях, мов золото в огні, і з того психічного процесу  виходить суцільним, чистим, божеськи правим. Що було буденного, звичайного, пилом припорошеного, випаде з його душі,  зостається серце  велике, любляче, чисте, мов кришталь. Не кляне ворогів, що позбавили його волі, не лихословить їх,  не кличе кари, лиш прощає їм з великим, одиноким смутком, що  «не в Украйні  буду жить, людей і Господа любить» /336/.

        І не тільки сам дійшов до такого, євангельського, погляду на світ і людей, але й товаришів недолі за собою кличе:

                             Годіть!

Смирітеся, молітесь Богу 

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть, 

Любіть її. Во время люте,

В останню тажкую минуту

За неї Господа моліть./337/

Кращої ради не міг нiхто тоді дати тій громадці молоді, що переживала пекло «московської тортури». Гнулися душею, ламалися у собі, один на другого ставав. Яку ж велику цiну мала для них така проста та глибокодумна порада! І нині кращої ради над оце просте та правдиве: «свою Україну любіть»  годі для українського народу підібрати.

У далекому від України Петербурзі, в казематі, в уяві Шевченка виникає картина рідного краю, вишневі садки, облиті білим цвітом, молоді дівчата, пісні яких не стихали і пiзно ввечері, плугатарі, що поверталися потомлені з поля, матері,  які чекають на вечерю свою  дружну сім¢ю. Все це поет відтворив у невеликому вірші «Садок вишневий коло хати». Наскільки треба любити народ, природу свого краю, щоб перебуваючи за гратами і чекаючи жорстокого вироку,  може навіть не сподіваючись  більше побачити  Україну, намалювати таку чудову картину.

В період заслання Шевченко пише багато  автобіографічних  творів, які не залишають каменя на камені  від трактування України як якогось раю. У вірші «Якби ви знали, паничі» Шевченко, згадуючи батьківську хату, пише:

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи є у бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило,

А хату раєм називають./505/

Ліричний спогад  про своє дитинство, про долю своєї  родини підноситься у вірші до широкого соціального узагальнення:  поет зображує  типову долю мільйонів кріпацьких родин.

В поезії «І виріс я на чужині»  поет згадує рідне село і протиставляє чудову природу України і тяжке життя поневоленого народу. Такі контрастні зарисовки маємо у багатьох творах Шевченка. Як і раніше, поет із захопленням говорить про рідний край, його мальовничі пейзажі приваблюють Шевченка, але він не міг не бачити Україну з іншого боку. Шевченка постійно хвилювало  життя покріпаченого народу. Тяжке становище кріпаків він бачив на всій Україні:

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини…/424/

Автор закликає  народ до боротьби і засуджує їх бездіяльність, пасивність. Засудивши пасивність, автор підходить до змалювання  картин майбутнього, щасливого життя на Україні:

Між горами старий Дніпро, 

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люди веселі./424/

Скільки теплоти, ніжності, любові до України в цих словах! Яким  контрастом є ця картина до кріпосницького села, намальованого на початку твору! В кінцевій картині поет бачить вільну Україну. Такого життя ще немає, але воно можливе за умов, якщо на  Україні не залишиться панів.

Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось

Сліду  панського в Украйні. /424/

На засланні всі помисли поета, його думи були звернені  до України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його  твори допомагатимуть рідному краєві, як вони  будуть сприйматися  народом. У поезії  «Хіба самому написать…»  він ставить саме такі проблеми:

Для кого я пишу?  Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона  огня святого?/486/

Перебуваючи в Орській фортеці, Шевченко написав віршик «Думи мої, думи мої, ви мої єдині». Цікаве порівняння з віршем «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами»,  написаним у Петербурзі 1839 р. Тоді Шевченко посилав свої думи  на Україну і просив, щоб вона їх привітала, мов свою дитину, а нині  закликає він їх із України «у степ погуляти»/340/. Там було більше молодечого запалу, більше охоти до розмови,  тут-більша простота, безпосередність та певність вислову. Цікаво, що поет, потрапивши серед обдертих киргизів, відразу у першому вірші  заявляє про своє співчуття до них. Хоч сам у тяжкім горі, відкриває серце до горя чужого народу. Зламання бадьорої вдачі, вичерпання сил, притуплення гарячого й ніжного чуття ні в оцій, ні в пізніших поезіях, написаних в Орську, не видно. Навпаки, туга за рідним краєм робить поета неначе ще більш вразливим на красу України. Образи, мальовані в пам¢яті, виходять немовби ще більш одуховненими, ніж малюнки:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра  веселочка

Воду позичає.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7