Дипломная работа: Образ України у творчості Тараса Шевченка
Дипломная работа: Образ України у творчості Тараса Шевченка
Мiнiстерство освiти України
Одеський державний унiверситет
iменi І.І. Мечникова
Бондар Артем
Олександрович
Фiлологiчний факультет
(заочна форма навчання)
кафедра української лiтератури
Образ
України
у
творчостi Тараса Шевченка
Дипломна робота
Науковий
керiвник
********************
ЗМІСТ
1.
Титульна
сторiнка.
2.
Вступ.
С.2-10.
3.
Роздiл I. Україна як iсторичний момент у творчостi
Кобзаря. С.11-32.
4. Роздiл II.
УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.С.33-46.
5.
Висновки.
С.47-50.
6.
Примiтки.
С.51.
7.
Список
використаної лiтератури.
С.52-53
8. Змiст.
С.54.
ВСТУП
Уже для
багатьох поколiнь українцiв - i не тiльки українцiв-Тарас Григорович Шевченко
означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього
знаємо,все в ньому розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя.
Шевченко як явище велике й вiчне - невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiї
вiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в
себе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи
до нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам ще
йти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до Шевченка…
Тараса
Шевченка розумiємо настiльки, наскiльки розумiємо себе - свiй час i Україну в
ньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашого сучасника, траба повністю
осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX столiття. Вiн сам
приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й ним
буде глибше взаєморозумiння.
Ми щиро
запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i
моральною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональної справедливостi,
вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цим
стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук i
болю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити,
треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя
суспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного,
iдеологiчного, культурного життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, в
якому поставало i утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення України.
Коли поглянути
на ставлення росiйської громадськостi i журналiстики 30-50-х рокiв XIX
столiття до України та вiдроджуваної української лiтератури, то впадає у вiчi
строкатiсть i суперечливiсть картини оцiнок, мiркувань, прогнозiв. Вона не
вкладається в апрiорну схему, до якої десятилiттями вдавалася спрощувальна,
заспокiйлива думка: мовляв, прогресивнi сили росiйської громадськостi
пiдтримували зусилля українцiв, а реакцiйнi - їм перешкоджали. Насправдi все
було складнiше, драматичнiше i заплутанiше.
Росiйська
громадськiсть першої половини XIX столiття перебувала значною мiрою в полонi
упереджень i елементарного незнання iсторичних, культурно-традицiйних, мовних
та iнших аспектiв процесу вiдродження української лiтератури - як провiщення
нацiонального вiдродження взагалi. Багатьом здавалося, що це - пуста витiвка
окремих оригiналiв або iнтриганiв, яка не спирається на якусь традицiю чи
грунт. Вiдоме висловлювання Вiссарiона Бєлiнського про те, що нiбито лише
возз'єднавшись iз Росiєю, Україна вiдчинила дверi освiтi й цивiлiзацiї. Таке
довiльне мiркування цiлком суперечило iсторичним фактам, якi свiдчили про прямо
протилежне - i про високий рiвень освiченостi й культури в Українi ХVII-XVIII
столiть, i про визначальну роль українських просвiтителiв, культурних i
церковних дiячiв в iсторичному життi Росiї XVII-XVIII столiть, в пiднесеннi її
культури i мистецтва, в передачi iй культурних iмпульсiв Європи. (А проте це
висловлювання було прямо-таки канонiзоване в роки сталiнщини-хрущовщини-брежнєвщини
й покладене в основу державної мудростi щодо розумiння iсторiї
українсько-росiйських вiдносин). Українським культурним дiячам доводилося знову
й знову - кожному поколiнню наново! - нагадувати iгнорантам очевиднi, але
забутi або вперто замовчуванi факти й iстини: про те, що український народ -
прямий спадкоємець культури Київської Русi, що в нього були, крiм багатющого
народного мистецтва, i витончене професiйне - драма, поезiя, архiтектура,
музика, живопис доби барокко, фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература,
видатнi мислителi, художники, композитори: повнокровна i самобутня культура, що
мала всi пiдстави для дальшого розвитку. Пiд цим кутом зору i поява великого
Шевченкового феномена була не несподiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю. Це добре
пiдкреслив ще Микола Костомаров: «Поезiя Шевченка - законна, люба донька
давньої пiвденноруської поезiї, тiєї далекої вiд нас поезiї, про яку здогадливо
можемо судити з творiв Ігоревого спiвця».1
В добу, що безпосередньо передувала
Шевченковiй, лiтература i громадська думка України значною мiрою були обтяженi
не тiльки провiнцiалiзмом,а й сервiлiзмом, вiрнопiдданством, зумовленими
колонiальним становищем, нацiональним гнiтом. Секрет цього своєрiдного явища
трохи пiзнiше добре розкрив Пантелеймон Кулiш: «Суспiльство, пiдпавши пiд
чужоплемiнну владу, неминуче деморалiзується, доки беззавiтно не визнає в нiй
охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зi всiєю енергiєю
вiдчуження»2 І згодом вiронопiдданськi елементи українського
суспiльства не раз сиавали опорою i оплотом загальноросiйської реакцiї, а
неволя України - важкою гирею на ногах суспiльно-полiтичного прогресу, що нiби
пiдтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гавлiчка-Боровського:
«Малорусь-Україна-це постiйне прокляття, котре самi над собою проголосили її
гнобителi. Так над ними мститься пригноблена воля України. Доки не буде
направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справдi мiжнародний
спокiй»
Слово
«Україна»-одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовної
любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко
вiдшукати аналогiй.
Але водночас
подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i
стало - у творчостi Шевченка передовсiм - джерелом величезної революцiйної
енергiї.
Саме тому, що
в Українi, яка ще пам'ятала часи козацтва, яка ще спiвала про недавню волю i
про «Катерину, вражу бабу», що уярмила «степ широкий, край веселий»,-особливо
гостро вiдчувалися страхiття крiпацтва i особливо сильний був протест проти
нього,-саме тому (а не тiльки через обставини особистої долi) Шевченко досягнув
у викриттi крiпосного ладу (всiх його аспектiв) такої пристрастi й глибини, що
важко когось поставити поряд з цим оглядом.
Саме тому, що
самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичного
iдеалу, а й нацiональної традицiї самоврядування, трунарем нацiональної свободи
України,-Шевченко вiдважився на такi слова про «помазаника Божого», на якi
нiхто ще не вiдважувався, i таврував монархiв з таким гнiвом i сарказмом, до
яких пiдносилися хiба що Петефi i Гюго. Але Петефi i Гюго глумилися з монархiв
тодi, коли їхнi народи вже повстали проти них, а Шевченко - тодi, коли
переважна частина громадськостi, навiть лiберальної, ще не могла говорити про своїх
земних владик iнакше, як з вiрнопiдданчим дрожем. Шевченкова
поезiя-безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалi.
Саме тому, що
Шевченко був вiдданим сином поневоленого народу i прагнув його визволення, вiн
так щиро перейнявся долею iнших пригноблених народiв царської Росiї i нiякi
забобони чи бар'єри не стримували його братнiх почуттiв. Задовго до того, як
склалася концепцiя загальноросiйської революцiйної демократiї в нацiональному
питаннi (що вiдбивала погляди не лише росиiйських революцiонерiв, а й тою чи
iншою мiрою i прогресивних дiячiв усiх народiв Росiї), Шевченко в поемi
«Кавказ»затаврував царську Росiю як тюрму народiв i солiдаризувався з тими, хто
не хотiв скоритися; сказав про бiль, сльози i гнiв усiх жертв царизму. І
боротьба його власного народу, i боротьба кавказьких горцiв органiчно
включалася в його загальну поетичну картину i полiтичну концепцiю боротьби
людства за свободу i гiдне життя.
Нiколи i нi в
чому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi не шукав у ньому рис,
якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому. Вiн був не нацiоналiстом чи
iнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому значеннi цього слова,-при тому,
що був сином свого часу i свого народу, подiляв їхнi вади в малому, але у
великому, значному йшов на цiлу епоху попереду. Знав свiй обов'язок перед
уселюдською сiм'єю народiв, але мав мужнiсть i тiй сiм'ї народiв нагадати про
її вселюдський обов'язок перед своєю знеславленою нацiєю, без рiвноправного
утвердження якої свiт буде неповний i несправедливий, отже, i не матиме
виправдання перед совiстю й розумом. Не про гординю чи самозвеличення йшлося,
не про суперництво з кимось, а про правду i справедливiсть.
Велика любов
прозiрлива i вимоглива. Вона може породжувати i гнiв, i сором. Шевченко -
творець в українськiй лiтературi, в духовному життi України того могутнього i
нещадного духу нацiональної самокритики, того нацiонального сорому, який завжди
є потребою i передумовою великого нацiонального руху, всякого нацiонального
вiдродження. Такi мотиви знайомi багатьом лiтературам свiту, а особливо
лiтературам народiв, якi зазнавали нацiонального гноблення, переживали
катастрофу чи занепад i якi пiднiмалися на велику справу нацiонального
вiдродження. Разючи аналогiї до цих мотивiв Шевченка знайдемо у творчостi Беранже,
Гюго, у Лессiнга, Шiллера, Гейне, Займе, iнших нiмецьких поетiв-демократiв
пмершої половини XIX столiття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедрiна,
В.Курочкiна. Але найбiльше - у поетiв нацiонально-визвольної боротьби:
Мiцкевича, Петефi, Хосе Мартi, Христи Ботєва…
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 |