Курсовая работа: Особливості жіночого світосприйняття у романі Вірджинії Вулф "Місіс Делоуей"

Один проникливий критик розглянув у романі Вірджинії Вулф зачарованість "метафізичною господинею", жінкою, що наділена даром не тільки влаштовувати прийоми, але й очищати зв’язки між домашніми і зв’язки між людьми в суспільстві, виявляти в них зміст буття, здатність очищати, перетворюючи це в центр свого існування.

Функція Клариси Делоуей у романі полягає в тім, щоб зібрати ці сили життя навколо себе, і прийом, що влаштовується нею, - природний прояв цього її прагнення.

Але не можна забувати, що прийом "зім’ятий" звісткою про смерть, а її почуття повноти життя так і залишається нереалізованим. Протягом усього роману її долають сумні думки про те, що вибір, пропонований їй життям, стає усе більш убогий і що в глибині душі вона холодна і безстатева. Вона знову і знову повертається до моменту, коли їй довелося вибирати між Пітером Уолшем і Річардом Делоуеєм і її охоплює відчуття порожнечі. Вона спить одна у верхній кімнаті, її мучить безсоння. Туго натягнуті простирадла нагадують їй про безплідність і смерть. Всі і усе виявляються пов’язані з почуттям утраченої повноти, занадто багато відносин з людьми - з тією ж Салі Сетон, у яку вона була майже закохана, - скінчилися нічим. Якщо вона і могла змінити своє життя, то все це вже в минулому, їй залишилася лише роль жінки містера Делоуея, людини зі світу влади. Ритм свідомості Клариси передається іншим героям: Пітеру Уолшу, Септімусу Сміту. Він охоплює місто, вбирає в себе юрбу, людей на вулицях, няньок, що гуляють з дітьми в парку і спостерігають помпезні спектаклі або політ літачка, що виводить в повітрі якесь повідомлення, яке так і залишається незрозумілим.

Метод розповіді через свідомість персонажа. Яким користується Вулф, почасти йде від Джойса, однак її письмо переслідує інші цілі. У ритмі свідомості своїх героїв Вулф бачить відображення власної естетичної свідомості - це не тільки оповідна структура розповіді, але і сама його тканина, його основні образи і символи: квіти, перочинний ніж Пітера, бій годинника, лиховісні простирадла в спальні Клариси. У цьому одна з особливостей "Місіс Делоуей", що і робить роман Вулф модерністичним твором. [21]

Плідна енергія жіночності, із усіма її трансцендентними конотаціями, проступає в місіс Делоуей не настільки явно, але ці мотиви - істотна частина авторського задуму. Багато в чому це пов’язано з міркуваннями Вулф про "жіночий модернізм". Але це також і особливість, властива самому стилеві письменниці: Вулф "зрушує" прозу убік поезії, що додає її текстам явно вираженої ліричності.

Вулф заглиблює прустівський асоціативний потік, намагаючись відобразити самий процес мислення персонажів роману, відтворити всі їх швидкоплинні відчуття і думки. Це як би розмова душі з самою собою, "звіт відчуттів" (дефінція Н.В. Гоголя). Про роман "Місіс Делоуей" сама письменниця говорила: "Я взялася за цю книгу, сподіваючись, що зможу виразити в ній своє ставлення до творчості. Треба писати з самих глибин відчуття".

Змістова канва "Місіс Делоуей" спочатку представляється мізерною: описується всього один день червня 1923 року в житті двох головних героїв - світської лондонської леді Клариси Делоуей, що вирушає рано-вранці купити квіти для свого прийому; в той самий час на вулиці з’являється скромний клерк Септімус Сміт. Після контузії на фронті він перебуває у стані важкої депресії, іноді його переслідують галюцинації. Образ Септімуса Сміта, який належав до "втраченого покоління", виведений автором не для того, щоб розкрити типові риси людей, які після страшних випробувань війни побачили буржуазну Англію в новому світлі і засудили її. Вулф дає зрозуміти, що у божевіллі Сміта і заключається її протест проти жорсткої дійсності. Автор описує смерть Сміта як можливий єдиний для нього вихід. Самогубство показано як засіб звільнення від життя. Септімус Сміт постає в романі свого роду двійником Клариси Делоуей. Як і вона, Сміт боїться життя. Сприймаючи його смерть як виклик дійсності, вона рада, що Сміт покінчив життя самогубством. Клариса відчуває свою спорідненість із Септімусом. Самогубство її двійника, ніби, дає Кларисі внутрішню свободу, наштовхує на думку про можливість залишити цей світ.

В романі два протилежні типи особистості: екстравертований Септімус Сміт веде до відчуження героя від себе самого. Для інтравертованої Клариси Делоуей характерна фіксація інтересів на явищах власного внутрішнього світу, схильність до самоаналізу.

Клариса, готуючись до вечора, думає про минуле, перш за все про Пітера, якого вона відкинула з презирством багато років тому, вийшовши заміж за Річарда Делоуея. Цікавий штрих: сам же Річард не раз поривався сказати Кларисі, що любить її, але оскільки дуже довго цього не говорив, він не наважувався на подібну розмову. Історія повторюється і того ж вечора. Пітер не може відмовити собі прийти до Клариси. Він, як метелик, летить на полум’я. прийом закінчується, гості розходяться. Клариса наближається до Пітера, який хвилюється, але багато пристрасних слів сказано мовчки, та жодне вголос. Колись Клариса прийняла кардинальне рішення - забезпечити своє матеріальне становище. Тому вона відкинула Пітера і вийшла заміж за Річарда. Вчинити за покликом серця означало б приректи себе на безгрішшя, хоча життя з Пітером малювалося їй романтичним і змістовним, що забезпечило б справжнє інтимне зближення. Вона жила протягом років як би із стрілою в грудях. Її вибір Річарда в контексті роману сприймається як потреба в особистому відгородженому інтелектуально-соційному просторі. "Кімната" - ключове слово у творах Вулф. Для Клариси кімната - це особиста захисна шкаралупа. У неї завжди було відчуття, що "дуже небезпечно жити навіть один день". Світ за межами її "кімнати" приносить дезорієнтацію. Це відчуття впливає на характер оповіді в романі. Позначилося і відлуння війни - психологічний фон твору.

"Кімната" і квіти. Героїня входить до квіткового магазину, і ця подія виростає прямо-таки в якийсь екстремальний момент, оскільки з погляду "кімнатної" психології, вона, з одного боку, входить на "ворожу територію", з іншого, - знаходячись в оазисі кольорів, вступає в межі альтернативної гавані. Але і серед ірисів і троянд, Клариса все ж таки відчуває присутність ззовні небезпечного світу. Нехай Річард набрид їй. Але він - основа її шкаралупи, її "кімнати", її будинку, життя, миру і спокою, які вона неначе знайшла.

Для Вулф "кімната" - це ще й ідеал особистої самотності жінки (privacy), її незалежності. Для героїні, не дивлячись на те, що вона заміжня жінка і мати, "кімната" - синонім збереження своєї невинності, чистоти - Кларісс в перекладі означає "чиста". Тілесна незалежність проходить через все її заміжнє життя, а її титул "місіс Делоуей" - це фігуральна "коробка", в якій міститься особиста індивідуальність Клариси. Цей титул, це ім’я - теж шкаралупа. Вибір назви роману відкриває центральну ідею і тему. [22]

Квіти - глибока метафора твору. Багато що в ньому виражається через образ кольорів. Квіти - це і сфера відчутної комунікації, і джерело інформації. Молода жінка, яку Пітер зустрічає на вулиці, одягнена в квіткове плаття з прикріпленими до нього живими квітами. Вона перетинала Трафальгарську площу, а червона гвоздика горіла в її очах і робила її губи червоними. Про що подумав Пітер? Ось його внутрішній монолог: "Ці квіткові деталі указують на те, що вона незаміжня; її не спокушають, як Кларису, життєві блага; хоча вона не багата, як Клариса". [23]

Сади - теж метафора. Вони - результат гібридизації двох мотивів - відгородженого саду і цнотливості природно-просторової території. До кінця роману два сади втілюють два жіночі характери - Клариси і Салі. Квіти - свого роду статус характерів роману. В саду Бортон, де біля фонтану відбувається освідчення Пітера у коханні до Клариси, Клариса бачить, як Салі зриває головки квітів. Вона думає: значить, вона зла, якщо так поводиться з квітами. [24]

Для Клариси квіти - це психологічне очищення і піднесення. Вона намагається знайти гармонію квітів і людей. Цей упертий взаємозв’язок головної героїні з квітами переростає в романі в лейтмотив, в ідейний та емоційний фон. Це момент постійно характеристики дійових осіб, переживань і ситуацій.

Із публікацією "Місіс Делоуей" і наступних романів Вірджинія Вулф здобула репутацію чи не найбільш яскравого модерністського прозаїка в англійській літературі. З цією роллю було пов’язане і захоплене визнання, і загострене неприйняття зробленого письменницею. Вулф стала автором, якого найчастіше порівнюють з Марселем Прустом, Томасом Маном, Вільямом Фолкнером; для багатьох сучасників вона була втіленням абсолютного експерименту, з яким вони готові були примиритися.

У жодному з попередніх здобутків Вулф сила емоційного сприйняття "переливів реальності" і майстерність їхньої передачі не досягали таких висот, як у "Місіс Делоуей". У зв’язку з цим романом Вулф писала в щоденнику: "Я хочу показати життя і смерть, розум і божевілля, я хочу покритикувати соціальну систему і показати її в дії… Я думаю, що це найбільш задовільний з моїх романів". [25]

Подібна самооцінка є великою рідкістю для Вірджинії Вулф. До своїх творів вона завжди була налаштована критично, мучилася від непевності у своїх силах, страждала від думок про те, що бажані цілі виявилися недосягнутими. Це не раз приводило до нервових зривів, а часом і до глибокої депресії.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5