Курсовая работа: Причини та наслідки югославської кризи

Про введення в Югославію сил НАТО заговорили коли щойно почалася громадянська війна. Кораблі блоку брали активну участь у морській блокаді Сербії і Чорногорії, а літаки вели спостереження за повітряним простором над Боснією і Герцеговиною. Офіцери із натовських штабів надавали допомогу військам ООН в районі Сараєво.

Покладаючи всю відповідальність на Сербію, низка країн блоку пропонувала піддати бомбардуванню з повітря сербські позиції. Справа дійшла до того, що у США заговорили про інтервенцію у Боснію і Герцеговину. Йшлося про висадку на Балканах щонайменше стотисячної багатонаціональної армії без будь-яких гарантій на швидкий успіх. Проведення такої операції вимагало відповідей на питання: хто має брати участь у цих міжнародних силах, хто буде її фінансувати, хто командувати, на які бази вони спиратимуть?

Низка членів НАТО (США, Нідерланди, Туреччини) виступили на сесії НАТО в Брюсселі з жорстокими вимогами до Сербії. Вашингтон і Гаага запропонували використати їхні бойові літаки у небі над Боснією.[19]

Сесія НАТО ухвалила “Декларацію про Югославію”, в якій заявила про готовність надати допомогу ООН у контролі заборони польотів сербської авіації над Боснією і Герцеговиною.[20]

Впродовж низки місяців спеціальна група офіцерів Пентагону під особистим контролем Пауела розробляла “План можливих операцій у колишній Югославії”. Про це повідомив журнал “Ньюсуік”.

Наприкінці грудня 1992 року генсек ООП Б. Галі надіслав у НАТО листа, в якому сказано, що ООН розраховує на підтримку НАТО у разі, “якщо Рада Безпеки ухвалить рішення про виживання додаткових заходів” для врегулювання конфлікту. Між тим Рада НАТО вже вповноважила військові органи блоку планувати конкретні операції в Югославії.

Проте військовим фахівцям ставало дедалі ясніше, що відправлення військ Заходу в Югославії може обернутися ще більшим кровопролиттям. Адже ці війська прирікували себе на участь у тривалій безперспективній партизанській війні, пов’язаній з чималими жертвами. Західні політики, закликаючи до збройного вторгнення у Боснію і Герцеговину, не враховували того, що сербська система оборони могла трансформуватися в міжнародний тероризм. Уже тоді у Сербії лунали голоси про завдання ударів по головних, з точки зору СРЮ, винуватцях югославського конфлікту – Німеччині, Угорщині та Австрії.

Від самого початку виникнення збройного конфлікту в Югославії ООН здійснювало низку спроб зліквідувати конфлікт. До Югославії були відправлені спеціальні представники Генерального секретаря ООН для вивчення обстановки на місці.

Для розв’язання кризи у Женеві була організована зустріч супротивних сторін. Під час переговорів, коли конфліктуючі сторони готові підписати угоду про припинення військових дій, хорватські війська напали на територію республіки Сербська Країна, яка перебувала під охороною миротворчих сил ООН.[21]

Водночас почався наступ мусульманських формувань у Боснії і Герцеговини. Мілошевич розцінив ці дії як провокацію, яка мала привести до інтервенції у СРЮ багатонаціональних сил.

Після тривалих переговорів у Женеві Раді Безпеки ООН надали план мирного врегулювання у Боснії і Герцеговині, відомий як план Венса – Оуена. План передбачав поділ Боснії і Герцеговини на десять провінцій, дев’ять з яких будуть утворені за національно-територіальним принципом і одна (столична) мала бути змішаною.[22] При цьому кожна національна община (мусульманська, сербська та хорватська)отримували по три провінції. До складу тимчасового центрального уряду в Сараєво могли б увійти по три представники від кожної общини. Кожні чотири місяці посаду глави уряду по черзі мав би займати представник общини. Головним завданням тимчасового уряду була підготовка і проведення вільних виборів на підставі нової конституції Боснії і Герцеговини.

Недоліком плану Венса - Оуена було необґрунтовано високе представництво хорватської общини, яке не відображало реального співвідношення чисельності національних общин.[23]

Але більш за все страждали серби. Виявилося відторгненою низка територій з переважно сербським населенням. Боснійським сербам ставили в провину, що вони контролюють більшу частину територію Боснії та Герцеговини. Але ж це історичний факт, який має місце ще з часів Османської імперії.

Світова преса, аналізуючи план Венса - Оуена, констатувала пріоритет Хорватії на шкоду Сербії. Це пояснюється тим, що Хорватію підтримували Німеччина, Угорщина, Австрія й закулісно США.[24] План по-суті підтверджував ті територіальні захоплення, які здійснив у Герцеговині хорватський експедиційний корпус.

Порочність плану Венса – Оуена, на думку деяких політиків, полягала в тому, що він розбудований на ідеї національного розмежування й, по суті, заохочував націоналізм. А розмежуватися за цим принципом у Боснії і Герцеговині не можна, позаяк у ній все переплетено. Культивування національного розмежування й, призвів би неминуче до етнічних “чисток” з усіх боків, до міграції населення, насильства і страждань…Цей план являв собою бомбу вповільненої дії не тільки для Балкан, але й для цілої Європи.[25]

Із трьох зацікавлених сторін тільки Союзна Республіка Югославія заявила про підтримку плану Венса - Оуена. В її заяві було зазначеного план може бути основою для подальших переговорів, під час яких окремі недоліки плану могли бути усуненими.

За переконанням лідера боснійських сербів Годована Караджича, єдиний розумний вихід із посталої ситуації - потрібно було наново проаналізувати запропоновані Венсом та Оуеном карти розподілу й змінити окреслені кордони етнічних областей, керуючись історичними прецедентами й здоровим глуздом (план забезпечував боснійським сербам контроль над 43% території республіки, де вони тоді займали 70%).

Розроблений і прийнятий ООН план щодо Боснії являв собою, можливо, останній шанс поновити мир. Проте у самій Боснії розбудовані у підсумку складної роботи й базовані на консенсусі ідеї замирення практично не мали підтримки. Більшість учасників тривалої агонії демонстрували готовність продовжити бійку, але не йти на компроміси.

Політика світового співтовариства, зокрема мала бути спрямована на надання всім трьом общинам права на територіальний взаємообмін з метою досягнення національної єдності у своїх провінціях. Потрібно було задовольнити вимогу боснійських сербів щодо надання їм північного сухопутного коридору між Бібліною та Баня-Лукою. Без нього сербській провінції Баня-Лука загрожувало відрив від Сербії, рівно як і прирікалося на долю „другого Карабаху” Сербської Країни.[26]

Як показували події того часу, неможливо було зліквідувати кризу, без справедливого й певного розв’язку сербської проблеми за участю сербів. Серби у Боснії та Герцеговині не могли більше вірити ні хорватам, ні мусульманам. Урегулювання у Боснії і Герцеговині мало бути базуватися на двох принципових позиціях:

- угода між трьома етнічними групами населення (сербами, хорватами та мусульманами);

- повний територіальний поділ між ними з тим, щоб згодом, коли пройде чимало часу, спробувати налагодити спільне життя.

На думку деяких політологів, громадянська війна в Югославії наочно показує, як прорахунки в економіці впливають на політичну обстановку в регіоні. Непродумане входження у ринкову економіку, за якого заторкують інтереси мільйонів людей, неминуче приводить до вибуху.

Англійські економісти Р.Ноув і Х.Хо у виданій 1982 року книзі віщували, що запровадження ринкових відносин в економіку соціалістичних країн спричинить перманентні урядові кризи, найгостріші міжетнічні конфлікти й катастрофічне падіння обороноздатності їх країн.

Це віщування виявилося цілком реалізованим в Югославії, З. Бжезінський в одній із своїх книг двадцятирічної давності писав, що тільки внутрішній націоналізм розпалюваний ззовні, здатний підірвати й знищити соціалізм. Практика показує, що ця концепція посилено запроваджувалася країнами Заходу в республіках Югославії.

У боснійському конфлікті виявилося задіяною велика кількість країн. Він переріс рамки регіонального конфлікту. Навіть Арабські Емірати надто далеко від Боснії і Герцеговини виражали готовність надати допомогу мусульманським братам.[27]

Необхідно включити використання у політичних силах релігійного чинника. Російський міністр закордонних справ А.Козирєв, слідом за ним і демократична преса, постійно застерігали від солідарності з сербами на ґрунті православ’я. Водночас систематично і широко використовувався ісламський чинник для нагнітання ворожнечі між народами Боснії і Герцеговини, які говорять однією мовою. Не такий безгрішний і Ватикан, який вніс чималу лепту в крах соціалізму у Східній Європі, а потім намагався розширити зону впливу католицтва на Балканах, де завжди сильним було православ’я. Велику зацікавленість в югославській кризі виявляла Німеччина. Вона із всіх країн Європейського співтовариства найбільш рішуче виступила в підтримку Хорватії і внесла найбільший внесок в міжнародне визнання її незалежності і самостійності. З точки зору Белграду, тодішній німецький міністр іноземних справ Г.- Д. Геншер повністю перейшов на хорватські позиції в ході югославської кризи. Це викликало на його адресу в край неприємні епітети в сербській пресі та звинувачення в намаганні до гегемонії на Балканах – давній меті Німецької імперії та “третього рейху”.[28] Можливо поновлюються зв’язки між Німеччиною та Хорватією, які мали місце в роки другої світової війни? А можливо, виявляється прагнення реваншиських сил Німеччини покарати Сербію за свою поразку у війні?

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7