Курсовая работа: Причини та наслідки югославської кризи

1.2 Розпад Югославії, громадянська війна і її наслідки

Після Другої світової війни Югославія будувалася як федеративна держава, що складається з автономного краю Косово й шести республік: Боснії й Герцеговини, Сербії, Македонії, Хорватії, Чорногорії, Словенії. Після смерті в 1980 р. І. Броз Тіто, якому вдавалося стримувати національні звади, Югославію потряс сильний сплеск націоналізму на тлі складного релігійного складу населення (католики, православні, мусульмани). З 1981 р. почалася криза югославської державності, викликана прорахунками в національній політиці: границі між республіками були встановлені бюрократичними шляхом, думка народу в розрахунок не приймалося, не дотримувався принцип рівності національних меншостей, ігнорувалися права турків, албанців, угорців.[8] Основну частину уряду й верхівку партії становили серби, тоді як найбільші доходи в бюджет приносили Хорватія й Словенія.[9] Ці республіки почували себе защемленими, уважали, що вони містять всю країну.

Перебудова в СРСР й “оксамитові революції” у Європі прискорили процес розпаду країни. В 1989—1990 р. були утворені нові, переважно на національній основі, політичні партії. Навесні - восени 1990 р. пройшли вибори у всіх республіках і були прийняті республіканські конституції. У червні 1991 р. Словенія й Хорватія заявили про незалежність. Якщо Словенії після нетривалої війни з югославською армією вдалося відстояти свою незалежність, то Хорватія була утягнена у військовий конфлікт, у якому загинуло 30 тис. чоловік.[10]

В 1992 р. відбувається остаточний розпад Югославії й виникають нові держави: Союзна республіка Югославія (Сербія й Чорногорія), Хорватія, Македонія, Словенія, Боснія й Герцеговина.

Положення нових держав збільшувалося економічною нестабільністю, неоднорідністю розвитку, міжрегіональними військовими конфліктами, що вилилося в жорстоку громадянську війну. Втручання миротворчих сил ООН не привело до врегулювання конфлікту. У складі миротворчих сил минулого й українських підрозділів (наприкінці 90-х рр. українських миротворців виводять із Боснії й Герцеговини). У листопаді 1995 р. у Дейтоні (США) була прийнята угода, по якому Боснія й Герцеговина залишилися єдиною державою із двома автономіями — Мусульмано-Хорватською федерацією й Сербською республікою.

Невирішеною залишилася проблема автономного краю Косово, населеного албанцями, різко загострилася в січні 1999 р. і привела до збройних зіткнень між албанськими сепаратистами й сербськими військами. США й НАТО спробували вирішити цей клубок гострих етнічних і релігійних конфліктів силою. Військове командування НАТО під керівництвом X. Салани завдало бомбардуванню Союзної Республіки Югославії влітку 1999 р. Більшість країн Європи схвалило цей крок. Уряд Російської Федерації різко засудив агресію й неодноразово піднімав питання про її припинення. У ході війни застосовувалися нові види озброєння.[11] У самій Югославії загинули сотні мирних громадян. В XXI в. невирішеними залишаються національні й релігійні проблеми.

Таким чином, ще в 20-і роки в Югославії були закладені національні протиріччя, що призвели наприкінці ХХ століття до розпаду Югославії й найжорстокішої міжнаціональної й релігійної війни.

2.1 Керівна участь США у вирішенні югославської проблеми

Активну участь в югославському конфлікті брали США. Американська політика по відношенню до югославської кризи слідкувала типовими зразками “м’яких та жорстких санкцій”, які потім перетворювалися з економічних і політичних засобів давлення в прямий воєнний нажим і реальну можливість військового втручання.[12] Прикладом цього може слугувати те, що в Адріатичному морі перебував один з чотирьох американських авіаносців. Але Вашингтон в той же час надавав і гуманітарну допомогу мешканцям районів, в яких йшли бойові дії.

Керівництво США, використовуючи розпад Югославії, намагалося утвердити своє лідируюче становище у цьому регіоні. З цією метою Вашингтон активно підтримував Хорватію й боснійських мусульман і зберігав презумпцію винності Сербії і сербської сторони.

За пропозицією США почали обговорювати питання про створення трибуналу ООН для суду над військовими керівниками Сербії. Історія знає лише один міжнародний трибунал – Нюрнбергський, але його юридичним підґрунтям стала беззастережна капітуляція Німеччини. А на якій базі такий трибунал міг бути створений тоді. І хто повинен капітулювати. Здається, що політики Заходу тоді вже мали відповідь на ці запитання. Засоби масової інформації провідних західних країн вели масову атаку на Сербію та Чорногорію.

США виступали за жорстокий режим міжнародних економічних санкцій стосовно СРЮ. Представник Білого дому Дж. Стефанопулос повідомив, що американські делегації провели “плідні дискусії” з представниками Угорщини, Хорватії, Албанії, України, Румунії, Болгарії та Македонії й заручилися їхньою підтримкою щодо пожорстокішання контролю за постачаннями в Югославію із сусідніх країн товарів і техніки й покарання порушників режимом ембарго.[13] “Чим ширшим буде співробітництво між союзниками, - сказав Дж. Стефанопулос, - тим успішніше ми зможемо чинити дедалі потужний тиск на Сербію”.[14]

Американська “югославська ініціатива” відрізняється від плану колишнього держсекретаря США Сайруса Венса та лорда Оуена більш різко вираженим силовим підходом, що характерно для дій США на світовій арені як нині (Ірак, Сомалі), а також у далекому минулому (доктрина Монро). Вироблений у Вашингтоні план також позначений, на відміну від позиції ООН, жорстокою антисербською спрямованістю.

Судячи з усього, США вирішили кинути на шальки терезів конфлікту на Балканах свій політичний престиж і свою військову могутність, хоча цей останній аспект плану всіляко конфліктували. Тоді удача або провал на Балканах була удачею або провалом Америки, сказав Роберт Хантер, експерт вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень.

У Вашингтоні та інших західних столицях тоді говорили про небезпеку втягнення збройних сил США та їхніх союзників по НАТО у кривавий і багатосторонній національний конфлікт. За словами колишнього міністра обороні США Джеймса Шлесінджера, “у Боснію легко попасти, але звідки важко вибратися. Й це не кліше, а правда.”[15]

Військові фахівці також зазначали, що військове втручання в кризу мало б мати вельми тривалий характер і привести до людських утрат, які дуже болісно сприймають в Америці. До того ж США не мали досвіду дій у країні, яку розшматовують національні конфлікти ( за винятком невдалого досвіду в Лівані в 1983 р.). але варто згадати, що обіцянка “покарати агресивних сербів” була одним із пунктів передвиборчої кампанії Клінтона.[16] Судячи з усього, американцями керувало вкорінене у національному характері ідеалістичне бажання покарати злочинців, в роль яких запросили сербів.[17]

2.2 Погляд Туреччини на балканську кризу

Крім США, до подій на Балканах виявила посилений інтерес Туреччина, яка намагалася досягти тих цілей, які ставила перед собою Османська імперія.

Турецький уряд неодноразово висловлювався за проведення військової інтервенції в Югославії, а турецькі добровольці воювали на боці боснійських мусульман проти сербів. Анкара вважала рішення по Боснії і Герцеговині такими, що не відповідають реальному становищу в цих країнах. За ініціативою Туреччини у листопаді 1992 р. в Анкарі відбулася конференція міністрів закордонних справ балканських країн з приводу подій в Югославії. Проте, всупереч прогнозам Туреччини, її позиція у цьому питанні була зустрінута учасниками конференції вельми стримано, що пояснюється їхнім небажанням визнати Туреччину в ролі лідера регіону.

Керівники Туреччини вважали, що треба взяти під контроль склади зі зброєю сербів, піддати бомбардуванню позиції сербської артилерії. Якщо це не принесе результатів, то на думку Анкари, варто скасувати ембарго ООН на постачання зброї у Боснію і Герцеговину, аби дати можливість цим країнам захистити себе від сербської армії.

2.3 НАТО як гарант виконання рішень ООН

Заклик надати всебічну підтримку мусульманам у Боснії і Герцеговині пролунав на сесії міністрів країн – членів Організації ісламської конференції, яка відбулася у грудні 1992 року в місті Джідда, Саудівська Аравія. Її учасники (представники 51 держави) заявили, що якщо ООН не скасує ембарго стосовно Боснії і Герцеговині, то ісламські держави вживуть власних кроків щодо спасіння одновірців. Причому вони виступали не за політичне, а за військове розв’язання Балканського конфлікту.

На початку лютого 1994 р. Сараєво відвідали прем’єр-міністри Туреччини Т. Чіллер та Пакистану Б. Пхутто. Ці візити двох високопоставлених дам засвідчили про новий рубіж в політиці ісламського світу по відношенню до югославської кризи.

За такого розвитку подій не було жодної гарантії, що війна в Югославії не пошириться за межі Балкан, що викликало серйозні побоювання на Заході. Перед лицем турецької загрози для захисту спільних інтересів могли об’єднатися греки, серби, болгари, македонці.[18]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7