Курсовая работа: Образний світ поезії шістдесятників
Ми знову є. Ми–пізні. Найпізніші.
Що наросли з худеньких матерів
в саду порубанім.
Я знаю, не для тиші
вулкани дивляться
з-під наших юних брів.
Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.
Естрада, сало, космос, кавуни.
І є народ, в якого є прокляття,
Страшніші од водневої війни[19].
Та найбільше в «Ста поезіях» – сяйливого, дзвінкого, запахущого світу: «Я
покажу вам сливи на сучках, що настромились, падаючи мовчки, затисла груша в
жовтих кулачках смачного сонця лагідні ковточки». Порятований красою –
таким постає світ у ліриці М. Вінграновського. Взаємозлитість митця й дійсності – цілковита, остаточна, істинна
(природа у Вінграновського дивиться, думає, слухає, коригує чуття ліричного
персонажа тощо), тому що це вже не власне дійсність з притаманною їй
суперечністю й ущербністю, а її естетичний іноваріант, мистецька подоба, не
заторкнута жодним злом. Між нею і творцем немає ніякої конфліктності, лише
напружена цікавість, насолода перевтілень, які обом заповідають безсмертя: «А
світ стояв у синіх постолах. Стояв в моїх очах і придивлявся, як саме світиться
він, світ, в моїх очах». «Сто поезій» свідчать і про активні творчі пошуки
самовираження поета.
Частина ІІІ.
Сонячні мотиви поезії Івана Драча.
У творчості
молодих поетів того часу спільним був пафос соціальної активності ліричного
героя, прагнення побачити складні проблеми часу, зокрема (коли це підказується
реальними життєвими випадками) й «безневинну провину» (вислів І. Драча) за
нереалізовані в умовах «казарменого соціалізму» духовні можливості людини. Але
в кожного поета ця проблематика вирішувалася по-різному, відповідно до
характеру обдарування митця, його творчої індивідуальності. Якщо Д.Павличко
співвідносив подію, ситуацію, колізію свого ліричного героя з народними
етичними нормами, вимірював вартість людини її ставленням до хліба, народних
цінностей (цикл «Пахощі хвої»), то в Л.Костенко бачимо тяжіння до слова
парадоксального, пройнятого іронією, до сюжетів, з яких вимальовується
особистість, непримиренна до байдужості, нещирості, фальшу (збірка «Мандрівки
серця»); якщо В.Симоненко зосереджував у самому факті тривогу ліричного героя,
його болючу причетність до «парадоксів доби» («Піч», «Дід умер», «Жорна»), то
І.Драч буденний факт підносив до рівня світових.
Навіщо я?
Куди моя дорога?
І чи моя тривога проросла
Од сивої печалі Козерога
В глевке болото рідного села?
Справжня вартість
поета визначається не тільки тим, що він творить сьогодні, не тільки енергією
його поступального руху по висхідній, а й живучістю. І в цьому зв'язку Драчева
поема «Ніж у сонці» нині звучить, можливо, ще сучасніше, аніж в 60-х, коли
вона творилася.
Про поему чимало
говорилось і писалося в різних аспектах і тональностях. Як на мене, то ключ до
її розуміння схований в оцій поетовій тезі: «Сонце – це втілення людських
прагнень до правди, до краси, до сміливості, до справедливості, до ніжності і
т. д. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у
небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина».
Отже, сонце в
контексті Драчевої поеми – то не стільки небесне світило, джерело енергії
нашої галактики. Це скоріше морально-етична категорія, символ і знак ідеалу,
тих світлих, поривних і чистих начал, що е в кожній людині. Це те вище,
облагороджуюче, до того має прагнути кожен, якщо він хоче називатись людиною.
Це – крайній антипод обивательщини, яка у своїй ницій філософії шлунка живе
одним днем, байдужа не лише до долі світу, а навіть до свого ближнього.
У кожного,
твердить Драч, мусить бути своє сонце, своя заповітна верховина, у вічному
русі до якої ми очищаємось од випадкового, від суєти суєт, стаємо вищі і
красивіші...
І ті жахи, що в
часи появи «Ножа в сонці» трактувалися як апо-каліптичні гіперболи поета, нині
вже стали жорстокою реальністю.
Одна з найхарактерніших рис поетики І.Драча – відтворення в
контрастних образах драматизму світосприймання людини, що, як ніколи, реально
відчула свою належність до космічного буття, до вселенського безміру,
світового розуму, а відтак ще більше – нерозривну єдність із земною, колискою. Ліричний герой тієї ранньої
віршованої трагедії замислюється над найголовнішим: «Що маю нести в сиві, сині
далі? Пшеничну ласку в молодих руках Чи чорний рак водневих вакханалій, Що
серце їсть п'яти материкам?» Пройшовши крізь випробування і спокуси,
відкинувши «вічного чорта» сумнівів, він вирушає рятувати сонце правди,
найсвітліших поривань:
На золотім
щиті палаючого Сонця
Умру я
переможцем.
Прощавайте!
Нелегким і не встеленим трояндами був цей шлях, але в
тих неуникненних для наших справжніх «улюбленців муз» противенствах доби
гартувався громадянський характер і темперамент митця, відточувалась на гостру
прозірливість його «ланцетогостра мова»:
Перо, мій скальпелю вогненний,
Ти мій жорстокий лиходій,
Мій дикий поклик цілоденний,
Первоцвіт мій, перволюб мій!
Нам розтинати дні ці карі
До серцевини, до зорі,
Куди не дійдуть яничари
В облудній словоблудній грі.
Творчість І. Драча чи не найпоказовіше репрезентує спраглий потяг
«шістдесятників» до знань і естетичного осягнення здобутків людства, їх
синтезу з прадавніми фольклорними джерелами, з літературними, культурними,
мистецькими надбаннями рідного народу. Цьому сприяли й розпогоджена
суспільна атмосфера кінця 50-х – початку 60-х років, у яку молодь повірила як
у закономірне торжество добра, справедливості; й манливі обрії, відкриті ще
донедавна офіційно таврованими генетикою, кібернетикою, виходом людини в
космос...
Солярні,
сонцепоклонницькі мотиви проймають усю творчість І. Драча – від першої збірки «Соняшник» до
почорнобильської «Храм сонця». Відчайдушний реформатор і новатор у сфері
поетики («Художнику – немає скутих норм. Він – норма сам, він сам в своєму стилі...»), митець водночас
виступає і тут продовжувачем традицій. «Протуберанці сонця» – так І. Драч
називає свою збірку, ідейно-змістовим центром якої стає одноймений вірш, де перекинуто асоціативний
місток від серця до сонця («Так б'ють з сердець протуберанці – Повстанці сонця...»).
Ця метафора стає своєрідним наскрізним образом-символом, що передає потужну
активність розумового й почуттєвого, наукового й естетичного осягнення
сокровенних таємниць буття, самооновну, воскрешальну енергію Всесвіту.
Наша скам'яніла естетична свідомість початку 60-х із неабиякою
натугою сприймала поетику раннього Драча, однією з найхарактерніших
особливостей якої була віддалена асоціативність, різке, ніби аж механічне
поєднання предметної, чуттєвої конкретики реалістичних деталей із незвичним їх
метафоричним наповненням, символізацією. У «Баладі про соняшник» автор заключними рядками ніби аж
розтлумачує, що йдеться про поета й поезію, а все ж досить незвично було
читати спочатку: «В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром...» Призабулося, що і фольклорним баладам притаманні
такі метаморфози: дівчина стає тополею, калиною, козак – явором...
Взаємопереплетене з традицією новаторство І. Драча не тільки
у зовні незвичних словосполуках, сміливому введенні наукової лексики в мову
вірша, а насамперед – у прагненні поєднати в цілісному образному баченні
прадавнє народнопоетичне й сучасне «науково-художнє» розуміння, осягнення й
переживання першооснов, джерел буття. Це породжує філософські роздуми над вічними гносеологічними
питаннями, над колобігом світових перетворень, плинністю в них окремої людини
та неминущістю її прозрінь, творчої роботи на благо свого краю. Землі, Космосу
(«Таємниця початку», «Балада зі знаком запитання», «Таємниця буття», «Зелена
брама» та ін.). Драматично втілено й проблему духовного, морального
«забезпечення» науково-технічного поступу («Балада ДНК...», «Балада про
кібернетичний собор»). Майже три десятиріччя тому тут прозвучали пророчі перестороги
щодо загрози використання найвищих досягнень генетики, кібернетики, ядерної
енергетики, не на користь, а на погибель людству.
У «Поезіях», крім розділів «Соняшник» та «Протуберанці
серця», куди увійшли вибрані твори з однойменних збірок, був і новий розділ,
який згодом переріс у книжку тієї ж назви, – «До джерел» (1972). У цьому розділі знаходимо ще один
попереджувальний вірш, «Каравела», де в алегоричній картині аварії літака з
цирковими артистами на борту вгадуються апокаліптичні візії, основний
притчевий зміст яких – неминучість розплати за брутальне знущання чи витончений
глум над природою і людиною: не врятуються ні ошукані, ані ошуканці.
Висновки
Помітні з початку 60-х років ознаки
збагачення, з одного боку, життєвої правди в літературі і, з другого,
збагачення літератури як такої, урізноманітнення її форм, розкутість мови,
щирість вислову, тобто розгортання обох її крил – правди і краси – проявлялися в
різних митців і в різних жанрах, звичайно, неоднаковою мірою.
Сам час з його багатьма перемінами,
зокрема в соціально-економічній галузі, в освоєнні космосу, демократизацією
життя, наскільки це було можливим за умов однопартійної системи, накладав свій
безумовний відбиток на суспільний настрій, а відтак і на художню свідомість, на
літературу, всі її роди й жанри.
Спочатку творчість поетів-шістдесятників розглядали неодмінно
в контексті таких понять, як «метафоричність», «космізм», «асоціативність», а
то й «ускладненість», «незрозумілість», «відрив від традицій» тощо. Хвилі
похвали й підтримки, огуди та критики змінювали одна одну, та незабаром
виявилося, що і космізм, і асоціативна «переускладненість» – далеко не головне
і не всіх поетів стосується, що головні поетичні заповіді шістдесятників –
виступ проти – інерції поетичної думки, закостенілості,
ілюстративно-кон'юнктурного віршоробства, віра в справедливість, у своє право і
змогу утверджувати її, усвідомлення діалектичної суперечливості життя, індивідуальної
цінності кожної людини й невичерпних багатств народної душі. А ще – неприйняття фальші,
демагогії, оказенювання людських стосунків і літератури.
Страницы: 1, 2, 3, 4 |