рефераты рефераты
Главная страница > Курсовая работа: Образний світ поезії шістдесятників  
Курсовая работа: Образний світ поезії шістдесятників
Главная страница
Новости библиотеки
Форма поиска
Авторизация




 
Статистика
рефераты
Последние новости

Курсовая работа: Образний світ поезії шістдесятників

Курсовая работа: Образний світ поезії шістдесятників

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра

української літератури

Образний світ поезії шістдесятників


Курсова робота

студентки ІІ курсу

Великанович Віри Юріївни

Львів 2002
Зміст

Вступ                                                                                    3

Образний світ патріотичної лірики Симоненка                           6

Особливості поетики Миколи Вінграновського                          11

Сонячні мотиви поезії Івана Драча.                                             16

Висновки                                                                              21

Бібліографія                                                                         24

ВСТУП

У 1983 році в Едмонтоні вийшла збірка Яра Славутича “Живі смолоскипи”. Живими смолоскипами автор називає багатьох політичних діячів і літераторів – В.Чорновола, Л.Лук’яненка, В.Мороза, М.Осадчого, М.Руденка, В.Стуса, І.Світличного, В.Симоненка. Саме вони й чимало інших діячів української літератури та культури ввійшли в історію під назвою шістдесятників.

         Формування і розвиток шістдесятництва як творчої сили відбувалося у складних умовах. Вже в першій половині 50-их років було видно, що остання хвиля сталінського терору не зламала хребта українській нації. Хрущовська відлига розкрила широкі потенційні можливості України. І хоч швидко почалася нова хвиля шовіністичної реакції, свідченням якої були голосні тези про злиття націй – це, однак, не загальмувало наростаючої національної стихії. Саме у цей час на Україні виникла група шістдесятників.

         “Прихід шістдесятників в історико-літературний процес відбувався за умов ще неабиякого впливу постсталінських ідей, а поряд з тим – ХХ з’їзд партії, що ознаменував появу чогось нового не тільки в політичному житті країни, але й в свідомості народу. Зароджується віра в неминучі суспільні зміни, віра в завтрішній день”[1]. Зрозуміло, такі суспільні зрушення не могли не торкнутися України. тут національно-культурне піднесення проявилося особливо яскраво.

         Проте тодішнє політичне керівництво Радянського Союзу злякалося духовного і політичного саморозкріпачення народу, яке щойно починалося. “Відлига” закінчилася. Її ініціатор М.С.Хрущов розпочинає на початку шістдесятих років шалену кампанію проти творчої нації.

         У діяльності ж української групи шістдесятників “великі політичні мумії” побачили пропаганду націоналістичних ідей, – а це було для них найстрашніше. Будь-який прояв свободи (у мистецтві, зокрема в літературі), вільності думки жорстоко карався. Девальвація слова потягла за собою девальвацію всіх понять. І ось на це холодне узгарище, де вже навіть попіл розвіявся за вітром, прийшли шістдесятники і принесли в замерзлу українську дійсність іскру. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір’я у щось повірити. І запалити вірою інших.

         У 1965 році І.Дзюба так охарактеризував епоху шістдесятників: “Бувають епохи, коли вирішальні битви провадяться на площині соціальної моралі, громадської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність, опираючись брутальному тискові, може стати великою бунтівничою революційною силою. До таких епох, на мою думку, належить наша епоха...”[2].

         Культурницький рух шістдесятників не був локальним явищем, бо охоплював не тільки літераторів. Це був і загальноукраїнський політичний рух широкого кола людей, який ставив проблеми демократизації, необхідності боротися з національним нігілізмом, а в літературі – звільнення від чиновницького диктату.

         Що стосується української поезії, то в її лави прийшло могутнє молоде поповнення – Д.Павличко, І.Драч, Ліна Костенко, М.Вінграновський, В.Коротич, В.Симоненко. Непідробна громадська напруга, високий художній рівень творів здобули їм широку читацьку аудиторію, їхні перші збірочки вмить зникли з полиць книгарень. Усе це сприяло зростанню інтересу до рідної мови, культури, історії. Недовгим було, згадує М.Вінграновський, “наше поетичне щастя.  Тодішні літературні тарбозаври.... не дрімали, і вони почали наш погром і розгром”[3].

         Наші митці зазнавали багато перешкод і труднощів. Жили в постійній боротьбі. Це було не життя, а виживання. Згадуються слова В.Стуса, які характеризують майже всіх однодумців:

... і зважитись боротися,

щоб жити,

і зважитись померти,

аби жить...[4]

Новоз'яви, які в українському письменстві пов'язані іменами І. Драча, М. Вінграновського. Основним об'єктом творчості молодих поетів, які голосно заявили про себе на початку 60-х років, була людина на складних перехрестях історії, основним ідеалом – ідеал борця за те, що людство могло жити й розвиватися на всій планеті в атмо сфері миру, віри в майбутнє, щоб досягнення розуму й були поставлені на благо, а не на шкоду людині. Так, по суті, увага до конкретної особистості, до буденного факт вводилася у контекст проблем планетарного змісту, і життєвий факт підносився до філософської проблематики Збірки В.Симоненка «Тиша і грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), І. Драча «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця»

(1965), М. Вінграновського «Атомні прелюди» (1962), В. Коротича «Золоті руки» (1961), «Запах неба» (1962), Б. Олій­ника «Двадцятий вал» (1964), Б. Нечерди «Материк» (1963), В. Підпалого «Зелена гілка» (1963) чи не з найбіль­шою повнотою виражали провідні ідеї молодого поетичного покоління.

         Мета нашого дослідження – збагнути ідейну, тематичну, художню цінність поезії шістдесятників, зокрема таких яскравих обдарувань як В.Симоненко, М.Вінграновський, І.Драч.

         Ця курсова робота складається з вступу, трьох частин, висновків та бібліографії. У вступі висвітлено процес формування і розвитку шістдесятництва, зокрема поезії цієї доби. Перша частина присвячена творчості В.Симоненка – його патріотичній ліриці. У другій – розглядаємо поезію Вінграновського, у третій – проблематику поезії І.Драча.

Частина І.

Образний світ патріотичної лірики Симоненка

Весь поетичний доробок В.Симоненка стимулює потреба самоусвідомлення і морального самовизначення. Зовнішня фактура його віршів чимось особливим не відрізняється – переважають образи внутрішніх рухів і станів, хоч автор постійно намагається  визначити позицію, в ідейній основі якої повинно бути усвідомлення й органічне володіння почуттями внутрішньої свободи, стану безперервної свободи і готовності до самоутвердження і боротьби.

         Для Василя Симоненка характерне блискуче володіння поетичним словом й версифікайною технікою. Його рядок емоційно насичений,  часто пересипаний метафоричними словосполученнями: “мріють ... лебеді”, “заглядає ...казка”, “ненависть регоче” тощо.

         Але у віршах на патріотичну тематику найчастіше присутні звичайні епітети і слова у прямому значенні. Тема національного самоусвідомлення і тема свободи тісно взаємопов’язані у творчості Симоненка. Він висміює і придавлює тих, хто забрав волю в його народу, хто в різні часи збиткувався і глумився над Україною. Це видно у віршах “Де зараз ви, кати мого народу?”, “Монархи”, “Земля кричить. Шинкують кров’ю війни”, “Русь”, “Ні, не вмерла Україна”, “Варвари” і багато інших.

         Цікавим і багатогранним є вірш “Поет і природа”. Тут образи поета і природи ніби рівноправні. Природа проста і загадкова. Все в ній закономірне, вже немає чогось нового. І ті зміни, які в ній відбуваються, вже знайомі поетові. Поет і природа наче доповнюють одне одного. Поет надає природі незвичайності, а природа поетові нових сил. Тому в цьому вірші автор чекає чогось незвичного:

А я дивився, серце розкривалося:

Ну що в тім нового, сучасного ховалося?

Так зрозуміти і не міг[5].

Як справедливо зазначала народжена хрущовською “відлигою” критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканими мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною вишуканістю і молодечим завзяттям. Громом із тиші прийшов до нас Василь Симоненко, в кожному вірші демонструючи свою скромну  і величну синівську любов до України:

Я закоханий палко без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире,

Я тобі віддаю[6].

Україна для Симоненка – це мати, святиня, вона йому дає крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви, відданість Їй для поета – синівське щастя, і сила, і честь. Нещадний він до її ворогів, глушителів та відступників, проти яких спрямована його спопеляюча ненависть”[7]:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Вірш Симоненка “Україні” – це чергове признання Батьківщині в своїй вірності, незламності в будь-якій ситуації, при будь-яких випробуваннях. Багато людей, піддаючись спокусі, міняли рідну землю на достаток, жили за приказкою : “моя хата  скраю – нічого не знаю”. Але ще більше людей мали щиру переконаність у своїх ідеях та ідеалах. Такі люди мали і прихильників і ворогів. Треба було мати терплячість і щирість до перших, твердість та суворість – до других. Василь Симоненко мав повне моральне право бути суворим, нещадно вимогливим до себе і до інших, бути тим, чиє слово може судити і висміювати, обурюватись і таврувати. “Натурою він боєць, таким він виступає найдраматичніших колізіях, де фронти нерідко пролягають через душі людські, де від людини не менше, ніж будь-коли, вимагається мужності і гніву, і любові”[8]. І мужність, і гнів, і любов присутні у вірші “Україні”. Які б не були труднощі в житті автора, які б не були щасливі миті, він постійно їх сприймає через щастя чи нещастя самої України:

Страницы: 1, 2, 3, 4

рефераты
Новости