Курсовая работа: Образний світ поезії шістдесятників
Я
тоді твоїм ім’ям радію
І
сумую іменем твоїм[9].
Є у цьому вірші рядки, які важко переказати,
повторити чи пояснити. Вони сказані твердо, коротко, ясно і переконливо:
Я
тоді з твоїм ім’ям вмираю
І
в твоєму імені живу![10]
Симоненко знав, що він може саме так
сказати, оскільки ці слова щирі, правдиві. І це не просто слова. Ці рядки
підтвердило саме життя поета. В Симоненка забрали життя, бо в його серці було
забагато любові до України. Сама Україна закрила очі своєму молодому синові, і
сама Україна благословила Василя Симоненка на безсмертя, на вічність. Він
дійсно живе в іменні Україна. Далеко не кожному випадає така честь. Василь
Симоненко був одним із перших, що згоріли від любові і гніву, радостей і
страждань:
Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, горш
візьми!
На землі сміятись і
страждати,
Жити і любить поміж людьми![11]
Любов
Симоненка видно не тільки там, де він чітко признається, що закоханий в
Україну, що не проміняє її на модні багатства світу, а і там, де скромно описує
людську чесну працю, своє дитинство, яке навчило його пісень українського
народу:
Я вірив, що краще всього
Пісні, які знав дідусь.
Поет
з гордістю описує природу рідної землі. І навіть без пишномовства вона постає
перед нами у всій своїй красі і величі:
Верби і тополі, діброви і
гаї,
Стежка між нивами плідними,
Гордо я вас називаю – “мої”,
Щиро вважаю вас рідними.
Ваша краса, ваша врода не
рушена,
Ваше буяння, сади,
Владно ввійшли в моє серце
зворушене
Та й залишилися в нім
назавжди[12].
Хіба
можна сказати, що цей вірш написав не патріот?!
Та не досміявся, недожив, недолюбив Василь Симоненко. На
своєму короткому віку він зміг лише своє достраждати.
У
підготованих до видання спогадах Станіслава Тельнюка є, зокрема, таке
нищівно-гостре й безжальне своєю правдивістю місце: “Смерть вибила Василя з найпередовіших
лав борців-лицарів, але далі воювала його поезія, його творча спадщина, пам’ять
про нього. І як же ненавиділа його поезію, його пам’ять сталіністи, які за
часів Брежнєва здобулися таки на реванш за удар, завданий їм на ХХ з’їзді КПРС.
Не вмер би Василь Симоненко – його б вони загнали туди. Куди загнали Василя
Стуса, чи Івана Світличного, чи Євгена Сверстюка, чи Івана Дзюбу, чи Олеся бердника, чи багатьох інших. Чи загнали
б у петлю, як Григора Тютюнника... Вони б знайшли спосіб розквитатися із ним.
Але і в цьому я непохитно впевнений – не змусили б його відмовитися від свого
“я”.
Він
рано збагнув своє призначення, не боявся його і ніби аж накликав свою долю:
Скільки б не судилося
страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для
біди[13].
Така от багато колоритна поезія
В.Симоненка, особливо патріотична лірика. Вона ще не до кінця вивчена,
зрозуміла, досліджена. Але кожна спроба цього – це крок уперед.
“Хто
сказав, що все уже відкрито?” – запитує поет. І нове можна відкривати, і старе,
ніби уже відоме. Так і ми будемо відкривати собі Симоненка, знову і знову
перечитуючи уже знайомі нам безсмертні його твори.
Частина ІІ.
Особливості поетики Миколи Вінграновського.
Перший з-поміж рівних у плеяді «шістдесятників», Вінграновський витворив
художній світ, законом якого є краса. Тут красиве все – національна гідність і
повага до людей, ніжність і обурення, шаленство і
скруха, розпач і огида. Цей
світ принципово відмінний од реального і є бунтом краси проти недосконалості й
приземленості життя.
Творчість Вінграновського не
припускає риски між художнім та філософським, соціальним та естетичним, бо є
суцільним актом напруженої взаємодії душі і дійсності, що переформовується за
законами краси й такою утривалюється в слові. Незалежність художника від своєї
доби – ось творче кредо М.Вінграновського.
Уперше вірші М. Вінграновського побачили світ 1957 р.
Але справжній розголос принесла його велика добірка віршів у «Літературній
газеті» 1961 р. «З книги першої, ще не
виданої». Наступного року та книга, названа «Атомні прелюди», вийшла у світ і
стала каталізатором
шуму навколо нової
поетичної генерації. Космізм шістдесятників, прикрашений НТР, витворив громадянина
самостійного, здатного діяти на власний розсуд. Критика звинувачувала
Вінграновського у нагнітанні трагічних образів-символів. На поета сипалися звинувачення в
абстракціонізмі та сюрреалізмі, вкладені в уста людей, які поняття не мали про
смисл уживаних термінів. Читачі у більшості радо визнали право поета на власну
неповторність, значимість кожного «я», спробу осмислити індивідуальне буття,
зрештою, пошук естетичних аргументів на користь життя.
В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості,
зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного. Не споживання, а розуміння і творення краси є моральним кодексом ліричного персонажа.
Народе
мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро –
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро[14].
Лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих прагнень і шляхетних закликів, що саме по собі ставило її в
опозицію до реальності, разом з тим вона виходила з попередньої
традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. Тому в “Атомних прелюдах” відчувається невдоволеність,
непритульність, що є зворотним боком життєлюбних
поетових поривань:
Кого мені, глибокомудра земле?
Чи, може, поля? Ось мої поля...
Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім'я
І мир, і злагода... Собі ж не ворог я!
Я Кого мені?[15]
І людський
світ, і людина в ньому – недосконалі, і подолання цієї недосконалості можливе
тільки творенням іншої реальності, якою виступає мистецтво. У цьому
сенсі художник, поет – ворог собі як людині певного часу з усіма притаманними
йому оманами. У своєму бутті він має спиратися на щось інше, ніж те, що йому
пропонує і нав'язує дійсність.
На крилах журавлів весна вже сушить
весла,
Загомоніли про життя діди,
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений дим[16].
Це –
естетично й етично перевтілена реальність, смислом якої є сам феномен
перевтіленості, інобуття, а не вірність утилітарне тлумаченій «правді життя».
Краса – то є правда.
Розглянемо вірш «Вже зеленіє синій сніг» (1963), наскрізь сучасний інвективний
пафос якого монументалізується, підноситься над історичною миттю «вийнятим» із
цієї миті художнім образом народу:
...П'явки
із черевом китів,
Іхтіозаври
кабінетів,
Вам не
минути в часолеті
Моїх неспинних
слів-катів!
Кривавсь,
мій гніве, чорно, тлусто,
Кривавсь
вогнем своїх щедрот,
І дмухай в
світ, і дмухай в людство,
В мій
кукурудзяний народ![17]
«Мій кукурудзяний народ» – цей образ настільки етично глибокий, віковий,
художньо достатній, що, звичайно, виходить за межі асоціацій з хрущовськими
безумами. Він відповідає всьому українському родові в його незлобивому трудовому
бутті, так само величному, як і упослідженому. Це вже – інша реальність, над
якою не владні жодні ідеологічні химери доби, що викликали у поета щире
громадянське обурення.
Здається, Вінграновському байдуже, з чого видобувати
поетичний зміст, що блискуче продемонстровано віршем «У синьому небі я висіяв
ліс...», де все – небо, море, птиці, стебла, фантазії і мрії – з волі художника
і його почуття, яке ось зараз і саме так себе виявляє:
Дубовий мій костур, вечірня
хода,
І ти біля мене, і птиці, і
стебла,
В дорозі і небо над нами із
тебе,
І море із тебе... дорога
тверда[18].
Хто «ти» – «любов моя люба»?
Кохана? Україна? Доля? Душа? Будь-яка конкретизація цього розлитого в навколишньому
світі образу почуття збіднює його. Він універсальний, бо відбиває стан душі –
тонкої, чуйної, сповненої любові і до жінки, і до вітчизни,– до життя в усій
його величі. Стан душі, яка сама себе пізнає в дзеркалі світу. Це – «тверда»,
надійна дорога, бо чим більше віддається, тим більше лишається.
Ці особливості поетики Вінграновського ще більше увиразнилися в книжці
«Сто поезій». Вільна, щаслива собою суб'єктивність переживання породжує
несподівану і водночас неспростовно достеменну метафору: «Мазниці густо
сплять і кругло сплять
колеса». Так, це
неправильно – але це гарно. Так само гарним є поетів гнів, коли він у рідких
(а далі все рідших!) випадках торкається суто соціальних проблем, наприклад,
таких, як споживацтво: «Я задихаюсь, біль до млості, я всі прокляття
розпрокляв і фіолетовий від злості ножами серце обіклав» («Недавно ще я в
цьому колі жив...»). Гарними є сарказм та бридливість до ідеологічного фальшу
(«Душа наїлася та бреше...»). Гарною є його напружена,
світлоока національна гідність, що потребує не теми (як у багатьох інших
випадках нашої лірики), а буття в тверді образу:
Страницы: 1, 2, 3, 4 |