Дипломная работа: Новелістика Проспера Меріме
Думка про
невідворотну помсту в новелі Меріме, мається на увазі, але відкрито не
проголошується. І було б помилково зводити символічний образ Венери лише до
цієї думки. Венера, як відомо, - богиня краси. Але в Ілльської Венери краса
набуває особливого характеру, що мало чим нагадує традиційно античний. Жіноча
краса для Меріме - це не лише умиротворююча чарівність обличчя і постаті, але й
щось попереджаюче грізне. Венера чарівна до болю. Така краса приносить
страждання. Чарівність Ілльської Венери в чомусь межує зі злістю. Багатозначний
напис на статуї - "Бережись люблячої" - витлумачується автором-оповідачем
цілком певно: "... Художник хотів застерегти того, хто дивиться на статую,
від її жахливої краси" [28: 44]. Меріме дає читачеві підстави вбачати у
Венері Ілльській якийсь універсальний, далеко не єдиний у своєму роді сенс. Ось,
наприклад, які відчуття викликало в нього знайомство з нареченою Альфонса:
"Вона була не лише красивою, але й чарівно принадною. Я захоплювався
цілковитою природністю всіх її відповідей, а вираз доброти, не позбавлений,
проте, легкого відтінку лукавства, мимоволі змушував мене згадати Венеру мого
хазяїна. При цьому уявному порівнянні я запитав себе, чи не залежить значною
мірою та особлива краса, що в ній неможливо було відмовити статуї, від її
схожості з тигрицею, бо енергія, хоч би і в поганих пристрастях, завжди
викликає в нас подив і якесь мимовільне захоплення?" (23: 33) У
підкреслених нами словах те болісне, фатальне питання, відповідь на яке Меріме
шукатиме все життя.
У "Венері
Ілльській" мотив злої пристрасті, жорстокої чарівності - мотив, що
час від часу пробивався в попередніх новелах Меріме, - залунав, нарешті,
відкрито. Він дістане свій дальший розвиток в наступних новелах письменника,
особливо в "Коломбі" і "Кармен".
"Коломба"
- найбільший обсягом твір Меріме, що тяжіє до повісті як своїми розмірами, так
і ускладненою, порівняно з іншими його новелами, дією, - була написана після
чергової тривалої перерви, 1840 року, на матеріалі службової поїздки Меріме на
Корсику (1839). Мабуть, жоден твір Меріме не мав за життя автора такого
величезного успіху: понад двадцять прижиттєвих видань "Коломби" підтверджують
це.
На відміну від
першої "корсиканської" новели "Матео Фальконе", "Коломбу"
Меріме написав під безпосереднім враженням, що лишило в душі письменника
найпомітніший слід. Перебуваючи на Корсіці, він познайомився з Коломбою Бартолі
- на той час вже літньою жінкою, - що й стала йому за прототип героїні. Втім,
портрет писався з дочки Коломби - корсіканської красуні Катерини, яка
запам'яталась Меріме на все життя. Ця дивна сім'я в минулому справді була
причетна до жорстокого звичаю кровної помсти. На противагу героїням новел
Меріме з французького життя - Матильді з "Етруської вази" і Жюлі з
"Подвійної помилки", - Коломба не ворожа своєму оточенню. Тут немає
протиставлення героїні її середовищу. Навпаки, всіма своїми якостями - прийнятними
і неприйнятними для європейця - вона належить своєму середовищу.
Все життя героїні
"Коломби" визначається і коригується суворими законами її оточення,
пануючими в ньому уявленнями про честь і обов'язок. Почуття обов'язку не
показане в новелі якимось прикрим забобоном, що вносить дисонанс у цільний і
по-своєму складний характер Коломби; навпаки, всі її неабиякі якості - волелюбність,
відвага, душевна щедрість, почуття власної гідності - немислимі поза зв'язком з
її дикою, з погляду цивілізованої людини, вірністю звичаєві. Ця вірність не
лише вживається з імпонуючими нам рисами Коломби, але й надає їм особливого
характеру: для Коломби відмовитись від свого священного обов'язку - помсти за
невинно вбиту близьку людину - означало б поставити під сумнів свою власну
гідність. Те, що несумісне для європейця, - фанатична жадоба помсти і дивовижна
жіночність, середньовічна жорстокість і тяжіння до домашнього вогнища, - властиве
Коломбі. Вона прекрасна своєю цільністю, відсутністю тієї хворобливої
роздвоєності, що так часто оволодіває духовно багатими натурами. Коломба і у
великосвітському товаристві залишається людиною свого середовища, свого
життєвого укладу. У ній живе втілення тієї "енергії, що, - за словами
автора "Венери Ілльської", - хоч би і в поганих пристрастях, завжди
викликає в нас подив і якесь мимовільне захоплення". Меріме і милується
своєю героїнею, і здригається від її "чарівної жорстокості".
Якщо в "Матео
Фальконе" цільності натури головного героя ніщо не загрожує, то Коломбу
втягнуто в досить складну систему суспільних відносин, що можуть завдати шкоди
її гармонійності. Знаменно, що вона незмінно залишається вірною собі.
Ситуація,
покладена в основу "Коломби", ускладнена багатьма побічними, хоч так
чи інакше з нею пов'язаними, темами, колізіями, дійовими особами. У новелі
багато персонажів, багато суспільних типів. Тут знайомимось, наприклад, з
представниками протилежного Коломбі світу, і насамперед - з її кровними
ворогами, родиною адвоката Баррічіні, що цілком поринув у владу інтриг,
хабарів, махінацій, грошей. Автор показує і європейців іншого ґатунку - батька
й дочку Невілей, що, очевидно, покликані уособлювати справжню, на думку Меріме,
аристократію. Лідія Невіль - романтична, екзальтована дівчина, якій набридли
паризькі розваги і яка вирушає на Корсику, щоб згодом розповідати людям свого
кола про зустрічі з "корсиканськими бандитами", - не викликає в
Меріме особливого осудження. В ставленні до неї у автора більше поблажливості,
ніж іронії. З усього видно, це - данина аристократичним захопленням Меріме. У
міс Лідії немає справді глибоких почуттів, сильних пристрастей, нестримної
самовідданості. її аристократизм містить у собі дещо буденно пересічне. Чарівність
світської Лідії несумірна з чарівною дикістю Коломби. Якщо Коломба, котра
ніколи, як виявилось, не чула імені Данте, залишається все ж глибоко поетичною
натурою (вона - відома в себе на батьківщині народна поетеса), то аристократизм
міс Лідії наочно спростовує і свою форму, і свою сутність. Письменник,
повторюємо, не осуджує Лідії, але він не відмовляється від шукань своєрідного
компромісу, що б ньому поєднувалися б самозречення Коломби з цивілізованою
гуманністю родини Невілів. Наслідком таких шукань був образ брата Коломби - Орсо,
чиїми руками мужня корсіканка жадає помститися за кров батька (неписаний закон
вимагав, щоб виконавцем цього варварського звичаю був неодмінно чоловік). Орсо
- лейтенант армії Бонапарта - людина, і яка засвоїла норми поведінки
цивілізованого світу і водночас прислухається до голосу крові, тобто так і не
розірвала зв'язків з батьківським, первісним способом життя. Він, європеєць, не
дозволяє собі вбивати з-за рогу, як того вимагають правила кровної помсти, але
він не може піднятися до рішучого захисту невинних жертв. В характері Орсо
немає приголомшливих пристрастей його сестри, він досить ординарний, хоч часом
і переступає грані дозволеного цивілізованим світом.
Якщо в новелах
"Мозаїки" ("Матео Фальконе", "Таманго" та ін) Меріме,
не ідеалізуючи екзотичного світу, все ж надає йому перевагу перед цивілізацією,
то в "Коломбі" протиставлення цих світів має складніші форми. Продовжуючи
пошуки ідеалу і з кожним роком зневірюючись у можливості знайти його серед
"нецивілізованих" людей, автор "Коломби" показав в образі
Орсо певну рівнодію між своїми первісними і "цивілізованими" персонажами.
Втім, це ще не був ідеал.
У "Коломбі"
П. Меріме продовжив розпочате ще в 20-і роки розвінчування романтичної екзотики.
На прикладі міс Лідії він показав, як руйнуються романтичні уявлення європейця
про місцевий колорит екзотичних країн. Зіткнувшись з жорстокою екзотикою
Корсики, міс Лідія одразу тверезіє і переглядає свої колишні життєві уподобання.
Непоясненний,
фатальний трагізм життя виявляється у П. Меріме скрізь - чи то в "культурно"
витончених, як у "цивілізованих" країнах, чи то в первісно грубих, як
на Корсіці, формах. До такого висновку приходить автор "Коломби".
Чергова новела П. Меріме,
присвячена цього разу "французькій" темі, - "Арсена Гійо" -
з'явилась в "Ревю де монд" через чотири роки (15 березня 1844 року). Її
було опубліковано наступного дня після обрання П. Меріме в члени Французької
Академії. Вже 17 березня в листі до Женні Дакен П. Меріме повідомляв, що "Арсена
Гійо" викликає обурення проти автора: "Кажуть, що я схожий на мавп,
що лізуть на дерева, і, забравшись на найвищу гілку, кривляються перед людьми".
І хоч преса зустріла новий твір Меріме досить прихильно, письменник зазначав,
що, якби "Арсена Гійо" з'явилась ще до виборів, його неодмінно
забалотували б "Арсена Гійо" - твір наскрізь іронічний. Авторська
іронія тут особливо тонка і саме тому гостра. Її об'єктом стають не відверта
корисливість і цинічне лицемірство, а зовні доброзичливі якості. Новелу
написано у формі звернення до співбесідника - особи жіночої статі; замилування,
з яким, здавалося б, ставиться оповідач до описуваних ним подій, неухильно,
крок за кроком, викривається.
В новелі
розповідається про безрадісне життя Арсени Гійо - молодої жінки з
багатостраждальною долею, що зробила невдалу спробу самогубства. Вона втратила матір,
її залишив коханий, зрештою, Арсена опинилась на дні - поділила долю багатьох
скривджених. їй не пощастило навіть у спробі піти з життя: викинувшись з вікна,
вона прирекла себе па довге, нестерпне вмирання. В передсмертні дні доля
послала їй багату "покровительку" - пані де П'єн. Вона, пані де П'єн,
і є основною дійовою особою новели; історія з Арсеною Гійо - це лише епізод в
її біографії, сповнений "добрих" справ. Якщо увага П. Меріме до
Арсени непідробно співчутлива (позбавлена, втім, сентиментальності), то його ставлення
до мадам де П'єн перейняте явно саркастичними інтонаціями. Співрозмовниця, до
якої звернена розповідь, - з усього видно, дама з аристократичних суспільних сфер,
- безперечно, мовчазно; схвалює філантропічні діяння де П'єн, і в цьому ще
виразніше виявляється авторська іронія.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 |