Учебное пособие: Українська мова серед інших слов’янських мов

У період існування народності, крім дивергенції мо­ви, відбувався і процес конвергенції. Він виявився, на­приклад, у втраті редукованих звуків (із досить схожи­ми результатами) в усіх слов'янських мовах, у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме ви­никнення мов народностей у результаті інтеграції пле­мінних мов включало елементи конвергенції.

Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, й літературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значно обмежував по­ширення літературної мови, її впливовість. Основною формою функціонування мови народності залишався її усно-розмовний різновид. Тому літературна (книжна) мова існувала як щось далеке від мови усної (народної) і нерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літератур­ної могла виконувати навіть зовсім інша мова, наприк­лад латинська у Західній Європі, арабська у країнах Се­реднього Сходу, старослов'янська в Давній Русі.

У час існування народності різні мови фактично могли сприйматися як різні функціональні стилі і роз­глядалися носіями мови як одна. Використання в ролі літературної іншої мови, як правило, супроводжувало­ся писемною фіксацією також і рідної мови (ділові до­кументи, художня література тощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, якдиглосія (грец. сііз -Двічі і £І6зза — мова) — функціональне розмежування використання в писемній сфері двох мов одним сус­пільством. Народності і, відповідно, мови народностей, зберег­лися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспа­нії, бретонська у Франції, уельська в Англії тощо. На­родності, представлені малочисельними спільнотами людей, збереглися і на Кавказі. Так, у Дагестані функ­ціонують цезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.

У результаті економічного і політичного розвитку суспільства на зміну народності прийшла ширша форма спільності людей -- нація, яка має свою мову (націо­нальну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішою з-поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдження літературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процес діалектотворення загалом припи­нився, спостерігалися зменшення кількості діалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак.

Національна літературна мова утворилася на народ­ній, тобто діалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно-розмовної мови: призначе­на не для елітарного користування, як літературна мова народності, а для загального. Значно зріс ступінь унормованості літературної мови на всіх її рівнях. Водночас національна літературна мова перестала бути тільки мовою писемною, у ній розвинулася усно-розмовна фор­ма, яка все більше заміняє діалекти.

Отже, у межах національної мови відбулися процеси консолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих форм єдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах.

На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процеси диференціації, які полягають у виокремленні функціональних стилів у межах однієї літературної мо­ви. Тим самим процес диференціації зливається з ін­шим аспектом мовного розвитку — із процесом збага­чення мови: чим більше стилів у мові, тим багатшою є мова.

Залежно від умов існування національна мова може розпастись. Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у США, Канаді, Австралії. Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (бри­танський), американський, канадський, австралій­ський. Імовірно, років через сто існуватимуть близько-споріднені, але різні мови — англійська, американська, канадська, австралійська. Подібні процеси відбуваються з німецькою мовою в Швейцарії, Австрії, Люксем­бурзі.

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.

Синхронія і діахронія

Люди, використовуючи мову у процесі спілкування, сприймають її як незмінне явище. Такий стан мови ха­рактерний для певного часу. Однак цей незмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, горизонталь­ним зрізом руху її в часі (вертикальний зріз). Для по­значення стану мови у конкретний час використовують термін «синхронія».

Синхронія (грец. вупспгопоз — одночасний) — стан мови у пев­ний історичний період, у конкретний момент Ті розвитку.

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють син­хронічний аспект, існує синхронічне, або описове, мо­вознавство, наприклад, курс сучасної української літе­ратурної мови. Сучасний стан мови є типовим прикла­дом синхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Але дослідження, наприклад, давньоук­раїнської мови XVIII ст. теж належить до синхронії.

Розвиток мови протягом тривалого часу позначають терміном «діахронія».

Діахронія (грец. сііа — крізь і спгопоз — час) — розвиток мови у часі, історична послідовність мовних змін.

Вивченням мови у часі, її розвитку займається діа­хронічне, або історичне, мовознавство (наприклад, істо­рична граматика української мови).

Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіїв мови, що використовують її на практиці, іс­нує тільки синхронія: мова функціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мо­вознавства надзвичайно важливою є діахронія, оскіль­ки певний стан мови обумовлений її історичним розвит­ком. Кожне мовне явище має свою історію (діахронія) і своє місце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий і діахронічний, і синхронічний підхід. Так, із синхронічної точки зору сучасні українські форми пес — пса, сон — сну мають випадні голосні [е], [о] (чергування [е], [о] з нулем звука). З діахронічної точки зору в цих формах представлені наслідки занепаду ре­дукованих голосних [ь], [ь], які у сильній позиції пере­творились на голосні повного утворення [е], [о] (пьс-ь -+ пес, с'ьн'ь —> сон), а в слабкій — зникли (пьса —> пса, с-ьну -> сну).

Розрізнення синхронії і діахронії не означає, що перша позбавлена будь-якого втручання часу, адже про­цеси розвитку мови не припиняються.