Учебное пособие: Українська мова серед інших слов’янських мов

Очевидною є також однаковість або схожість мов у сло­в'янських племен і народів. Подібність між слов'янськими мовами у фонетиці, лексиці, морфології, синтаксисі та в проміжних рівнях настільки значна, що представники різ­них слов'янських народів можуть порозумітися між собою і без перекладача. А ті відмінності, які спостерігаються між сучасними слов'янськими мовами, є наслідком їх при­родного розвитку.

4. Загальноприйнята самоназва слов'яни, сло­вени. Інші народи називали слов'ян по-різному (напри­клад, германці й романці — венедами). Цей етнонім є давнім і невипадковим для сукупності слов'янських племен, адже, крім загальної для них самоназви, трапляються ще спорід­нені етноніми: склавини (переважно південно­слов'янські племена), словенці (на крайньому заході південнослов'янських земель), словаки (на сході захід­нослов'янських земель), словінці (на півночі західно­слов'янських територій), новгородські словени (на півночі східнослов'янських земель у Європі).

Існують і географічні назви (переважно гідроніми) з архаїчною осно­вою

С л о в- / С л а в- у Середній Наддніпрянщині (пор. пра­слов'янську назву Дніпра Славута, Славутич), яка стала твірною для етноніма слов'яни (як Буг для бужани, Лаба для полаб'яни, Вісла для вісляни). І навіть після розпаду в VI ст. праслов'янської єдності, внаслідок чого в західно­європейських джерелах різняться венеди (західні слов'яни), анти (східні слов'яни) і склавини (пе­реважно південні слов'яни), спільний для слов'ян етнонім ствердився як загальновживаний.

5. Взаємодопомога у визвольній боротьбі проти загарб­ників. Слов'яни завжди приходили на допомогу одні од­ним. Так, 1380 р. у Куликовській битві разом з росіянами проти монголо-татарських загарбників боролися і пред­ставники українського та білоруського народів. У Грюнвальдській битві об'єднана польсько-литовсько-російська армія на чолі з польським королем Владиславом II Ягеллом (Ягайлом) оточила й розгромила війська германського Тевтонського ордену, зупинивши його просування на схід. У 1621 р. під Хотином польсько-українські війська Я. Ходкевича й П. Сагайдачного перемогли турецьку армію сул­тана Османа II, а 1673 р. — польські війська Я. Собеського розгромили турецьку армію. У звільненні від турецько-ос­манського ярма велику допомогу південнослов'янським народам надали російські війська. Прикладом слов'янсь­кого військового братерства є спільна боротьба поляків, чехів, словаків, українців, білорусів, росіян, сербів, хорва­тів та інших народів за визволення від німецько-фашист­ських загарбників у Другій світовій війні.

6. Однаковість або подібність ментальності слов'ян, ро­звиток двосторонніх і багатосторонніх економічних, сус­пільно-політичних і культурних зв'язків, поглиблення співпраці в науковій та освітній сферах, визначення слов'янських регіонів і міст-побратимів та ін.

Отже, на початку XXI ст. усі слов'янські народи ство­рили власні держави, що сприяло розвитку їхніх національних мов і самобутніх культур.

3. Класифікація слов'янських мов

Перші спроби генеалогічної класифікації слов'янських мов належать чеському філологові Йосефу Добровському (1753—1829). Його вважають патріархом слов'янської фі­лології, який заклав основи систематичного порівняль­ного дослідження мов. Учений поділяв усі слов'янські мови і діалекти на дві підгрупи: 1) західнослов'янські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з мо­равським, сілезьким і словацьким говорами;

2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами — болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далмат­ським, рагузьким; хорватська з віндським говором.

Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов'янсь­ких діалектів на західно- та східнослов'янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв'язки (у т. ч. і церковнослов'янські) між південними і східними слов'янами, ніж між південни­ми й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації пов'язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину слов'янського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу. Запропропоновану Й. Добровським класифікацію слов'янських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи слов'янських мов: західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діа­лектів, що відкололися від східнослов'янської групи). За цією класифікацією до західнослов'янської під­групи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах — верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розгляда­ють як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнослов'янська підгру­па об'єднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська мова — діа­лект югославських руснаків. Південнослов'янську підгрупу становлять болгарська, македонська, сер­бська, хорватська, словенська мови, а також мертва старо­слов'янська.

Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і дивергенції та конвергенції слов'янських мов. Наприклад, діалектна ос­нова чеської та словацької мов у добу державного утворен­ня Само й Великоморавського князівства за своїми фоне­тичними й лексико-граматичними ознаками була ближ­чою до південнослов'янської, ніж до західнослов'янської, на основі якої сформувалися польська й лужицька мови. Підтвердженням цього є створена 863 р. Кирилом і Мефодієм на території ранньофеодальної західнослов'янської Великоморавської держави південнослов'янська за характе­ром писемність. На її основі сформувалася старослов'янсь­ка літературна мова, що належить до південнослов'янської підгрупи. Але після того як давні мадяри (угорці) напри­кінці IX ст. вклинилися поміж західних і південних слов'ян, проточеські та протословацькі діалекти втратили безпосередній зв'язок з південнослов'янськими й поступо­во почали зближуватися за своїми ознаками з контактни­ми протопольською і протолужицькою мовами.

Аналогічні чи подібні процеси у різні історичні періоди відбувалися з іншими слов'янськими народами, тому важ­ко провести чіткі межі між окремими мовами та мовними підгрупами. Так, існування в IX—XII ст. спільної для схід­них слов'ян ранньофеодальної держави Київська Русь спричинилося до тісної інтеграції східнослов'янських пле­мен та їхніх діалектів, що дало підстави стверджувати про

наявність у постпраслов'янську добу єдиної давньоруської мови, хоч нічого подібного не було ні в західних, ні в пів­денних слов'ян. З одного боку, неможливо заперечити спільні для східнослов'янських мов фонетичні та лексико-граматичні ознаки, а з іншого, є такі ознаки і в мовах за­хідних та південних слов'ян, які не мали спільних мов пі­сля розпаду праслов'янської. Доведеним фактом є спільне використання східними слов'янами церковнослов'янської та давньоруської писемно-літературних мов, але вони не заміняли собою різнодіалектного живого мовлення в Київ­ській Русі, як не заступала собою живих мов різних під­груп писемна старослов'янська, що виконувала функцію слов'янської міжнародної мови в середовищі спочатку за­хідних (чехів, моравців, словаків і частково поляків), а згодом південних і східних слов'ян.

Існують проблеми в класифікації мов південно­слов'янської підгрупи, які розвивалися в значно «розірванішому» середовищі, ніж західно- і східнослов'янські, че­рез що подібність між мовами південних слов'ян менша, ніж між мовами західних і східних слов'ян. Як наслідок, болгарська і македонська мови, тісно контактуючи з ал­банською, грецькою і румунською мовами, втратили такі загальнослов'янські категорії, як відмінювання та інфіні­тив, але набули постпозитивного артикля, специфічних форм ступенів порівняння і майбутнього часу, запозичили значно більше від інших південнослов'янських мов гре­цизмів і тюркізмів. Решта південнослов'янських мов під­падала більшою мірою під північно-західні впливи угор­ців, австрійців, італійців, через що розвивалася в іншому напрямі порівняно з болгарською та македонською. У зв'язку з цим виділяють дві підгрупи південнослов'янсь­ких мов: східну (болгарська й македонська мови) і західну (сербська, хорватська, словенська мови).

Є помітні відмінності і в системі західнослов'янських мов. Певною мірою зберігається історична відокремле­ність чеської та словацької мов від польської і лужицьких, з одного боку, і, з іншого боку — верхньо- та нижньолужицької, які розвивалися в німецькомовному середовищі, від сусідньої польської. Ці відмінності сприяли виділенню підгруп західнослов'янських мов: лехітської, чесько-словацької та серболужицької.

У середині XX ст. було зроблено спроби деталізувати цю класифікацію (чеський славіст Ф. Конечний і радянський мовознавець Л. Якубинський). Якубинський запропону­вав поділ слов'янських мов на такі підгрупи:

1.         східно­слов'янські мови;

2.         польська мова з кашубською та поморсько-словінською;

3.         лужицької;

4.         чеська мова зі словацькою;

5.         сербська, хорватська і словенська;

6.         болгарська і македонська.

З огляду на основні фонетичні типи, територіальну поширеність, культурно-історичні зв’язки народів більшість сучасних учених визначає тричленну класифікацію слов’янських мов (рис.2.1.)

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7