Реферат: Українська літературна мова: формування, норми та стилі. Ділова українська мова.
Реферат: Українська літературна мова: формування, норми та стилі. Ділова українська мова.
МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра Українознавства
Реферат
на
тему:
Українська
літературна мова: формування, норми та стилі. Ділова українська мова.
Виконав:
студент
1 курсу 2 групи
факультету
економіки і права
спеціальності
107
Семикрас
М. Г.
Перевірила:
Архипенко
Л. М.
Харків,
2005
Зміст
1. Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3 стр.
2. Українська літературна мова . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . .
3 – 4 стр.
3. Формування української мови . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . 4 – 6 стр.
4. Норми української літературної мови . . . . . . .
. . . . . . . 6 – 8 стр.
5. Стилі сучасної української мови. . . . . . . . .
. . . . . . . . . 8 – 9 стр.
6. Ділова українська мова . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . 9 – 10 стр.
1.
Вступ
Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і
передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має
універсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад,
мімікою, жестами, чи дорожніми знаками, тоді як жоден із цих засобів спілкування
не може конкурувати у вираженні з мовою.
Мова — це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання
нема думання, осмислення реальності. "Ми не лише говоримо якоюсь мовою,
ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна
доля" (Х.Ортега-і-Гассет).
Мова — система знаків, матеріальних за своєю природою і соціальних за
змістом та функціями. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та
взаємозв'язку з іншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим
елементом негативно позначається на мові в цілому.
Мова — явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в
суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель
суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення
суспільства, що не вберегло свою мову.
Мова — не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї
історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт історії.
2. Українська літературна мова
Мова – суспільне явище, що виникає,
розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування
людини. Мова – це витвір історії суспільства. Форма існування мови – мовлення,
тобто різноманітне використання мови в усіх сферах громадського та особистого
життя. Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості.
Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України,
мовна проблема – це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави
(наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.).
Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто
мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна
українська мова як мова корінного народу. У Конституції України у ст.10
записано:
Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування
української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання й
захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України
та визначається законом”.
3. Формування української мови
Писемність на території України була ще в дохристиянські
часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу
азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова
пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов’янська
(церковнослов’янська) мови Київської Русі – відповідно староукраїнська мова
світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського
і старослов’янська мова релігійної літератури.
Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли
книгодрукування в Україні, видання граматик й словників, розвиток стилів на
основі народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза,
вірші, драми і т. інше).
Становлення нової української літературної мови відбувалося
на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української
мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України
(кінець XIX – початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські
заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали
процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина
українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко,
стала можливою після возз’єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з
так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років
призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим,
створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших
культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної
української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про
державність української мови було прийнято лише 1989 року.
У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова
успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й
розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.
Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську
мову – як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто
розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.
Українська літературна мова сформувалася на основі
південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших
закріпилися в художніх творах і науковій літературі.
Початком нової української літературної мови умовно
вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П.
Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної
мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську
народну мову.
Основоположником сучасної української літературної мови став
Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті
лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав
її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину
чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження
найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на
рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені
перспективи дальшого розвитку.
Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували
українську літературну мову, боролися за надання українському народові права
вільно користуватися рідною мовою.
Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках
зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена
радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була
послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже
на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму,
із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття
всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.
Гарантією успішного розвитку української літературної мови,
повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського
народу.
Історична доля української мови, як і доля українського
народу, має докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової
української держави.
4. Норми української літературної мови
Українська літературна національна мова сформувалася на
основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські
говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України. Літературна
мова – це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії
(тобто це певні критерії вживання слів та речень).
Мовна норма – це сукупність
загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються
правильними на певному історичному етапі.
Лексична норма – це відбір словесних
засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю.
Орфографічна норма – це орієнтація в написанні
на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.
Граматична норма – це вибір правильних
словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень.
Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й
наголосу.
Стилістична норма – використання мовних
засобів, властивих певному стилю.
Пунктуаційна норма – вживання розділових
знаків.
Літературна мова має дві форми вживання:
1)
писемну, пов’язану з усіма названими
нормами, крім орфоепічної та акцентної;
2)
усну – розмовно-літературний стиль,
що включає всі норми, крім орфографічної.
Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих
правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.
Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована
форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність,
унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.
Страницы: 1, 2 |