Контрольная работа: Літературна мова і територіальні діалекти
Насамперед слід підкреслити, що можливості, надані мовною
системою, використані лише незначною мірою. З цього приводу Л.А. Булаховський
писав: «Ніколи, в жодну епоху мовцями не були й не могли бути використані до
кінця всі формальні можливості, які надаються мовою; кожна наступна епоха у
своїх мовотвореннях керувалася не загальною тенденцією до систематичності, а
колом асоціацій, з одного боку, з тим що вже реально в мові здійснилося, і, з
другого боку, з тим, що потребувало вираження». Із 330 можливих віддієслівних
похідних назв діячів фактично утворено лише 45, тобто потенції мовної системи
використані трохи більше ніж на 13,5 %. Але й серед реалізованих словотворень
не всі однакової ваги. Наприклад, слово ковач діалектне, слова володільник і
читальник застарілі і в сучасній мові майже не використовуються. Майбутнє
забезпечене лише тим формам, які розрізняються за значенням чи використанням,
наприклад, вожак і водій, візник і возій, в'язальник і в'язень, крутильник і
крутій, палильник і палій, носитель, носильник і носій. Можна сподіватися, що
відбудеться семантична диференціація слів оглядальник і оглядач. Найбільшою
мірою переплуталися значення похідних назв осіб від дієслова співати: слова
співак і співець семантично однорідні, однак у вживанні вони не еквівалентні -
у слові співець на перший план висувається значення «оспівувач», у слові співак
- значення «людина, яка вміє й любить співати, багато співає»; але саме це
значення характеризує й слово співун, котре, проте, не виступає у значенні
«оспівувач», що присутнє, хай на другому плані, у слові співак.
Попри все це, ясно, що мовний колектив відбирає з багатьох
можливостей, наданих йому мовною системою, лише ті форми, які найбільше його
задовольняють на даному етапі розвитку. От чому вибірковість є безперечною
властивістю мовної норми.
Такою самою властивістю є й стійкість (традиційність).
Відібрані форми сприймаються всіма мовцями як усталена норма вираження даного
змісту, забезпечуючи зв'язки в суспільстві, що розмовляє даною мовою, і в
просторі, і в часі. Безперечно, україномовний може зрозуміти буритель у
значенні «бурильник» чи глядун у значенні «глядач», але українська мова
закріпила за цими значеннями саме слова бурильник і глядач, а її норма в
імперативному плані зобов'язує їх до вживання всіх україномовних. Відхилення
від традицій допускають лише діти в процесі оволодіння мовою, але й вони швидко
відмовляються від власних утворень на користь прийнятих уже суспільством.
Історична мовна традиція породжує й обов'язковість (або
правильність) норми. Саме така обов'язковість не дозволяє українською мовою
вживати словосполучення носитель чемоданів чи носильник ідей, а
лише носильник чемоданів і носитель ідей (в мовленні канадських українців у
значенні «носильник» вживається слово донощик, яке у літературній мові має
зовсім інший смисл).
Українською мовою можна сказати заколоти кабана, але
не можна заколоти барана, бо баранів ріжуть, а не колють. Це вже норми
сполучуваності слів. З правильністю норми пов'язана естетична оцінка мовних
явищ: правильне виявляється гарним, а неправильне одержує негативну естетичну
оцінку, яка залежить від соціальної характеристики різних мовних реалізацій.
Форма ходить є правильною, отже, і гарною формою у порівнянні з формою ходе,
яка сприймається як діалектизм. До цього слід додати, що норма є історичною
категорією, отже, змінною, і те, що півсторіччя тому вважалося правильним і
гарним, тепер може бути неправильним і негарним, бо за цей час мовна норма де в
чому змінилася.
Конкретно-історичний та гнучкий характер мовної норми
дозволяє суспільству зберігати в своїй мові поряд з системними й несистемні
факти. Визначені мовною системою явища постійно відтворюються, але в ході
відтворення вони можуть видозмінюватися окремими індивідами, і те, що колись не
було нормою, може ставати нею, а нормативні явища можуть втрачати свій
обов'язковий характер. На певних етапах формування літературних мов значну роль
відігравав територіальний критерій мовної норми. Мова населення певної
території (або ж мова певних шарів населення цієї території), що займала
провідне місце в економічному, політичному чи культурному житті нації,
сприймалася як найбільш правильна й зразкова. Італійський письменник-романтик
А. Мандзоні був родом з північної Італії, але, перевидаючи в 40-х рр. XIX ст.
свій роман «Заручені», послідовно усував усі типово ломбардські діалектні слова
й вирази, замінюючи їх тосканськими, бо тосканський (флорентійський) діалект
лежав в основі італійської літературної мови. В основі української літературної
мови лежать середньонаддніпрянські говори. В основі румунської літературної
мови лежать валаські говори.
Не менше значення в історії формування норми має критерій
мови авторитетних письменників і загальновизнаних зразків. Відома, наприклад,
роль М. Лютера у встановленні норм німецької літературної мови на основі
традицій східно-середньонімецького варіанта писемної мови. Історія української
літературної мови невіддільна від мови творів Тараса Шевченка. В Італії
авторитет флорентійського діалекту був створений письменниками Данте, Боккаччо
і Петраркою. Видатні письменники своїм уживанням мови створюють те, що набуває
сили традиції.
Усна
і писемна форми літературної мови
Літературна мова може реалізуватися як у писемній, так і в
усній формах. Навіть мову усної поетичної творчості можна розглядати як
своєрідний усний різновид літературної мови. Поеми Гомера, які були створені до
появи письма у греків, відзначаються зразковістю мови, підбором лексичних
засобів, своєрідною регламентацією. Такі ж риси відзначають давньоруський,
середньоазіатський епос, творчість менестрелів, мінезингерів, кобзарів.
Літературна мова виникає спочатку в усній формі спілкування, а з народженням
письма здобуває й писемну форму своєї реалізації. Народні пісні, приказки і
прислів'я були тим ґрунтом, на якому виростали наддіалектні форми. Як правило,
одним із джерел літературної мови є мова народнопоетичної творчості, з якою
вона постійно взаємодіє. Тому не можна вважати обґрунтованою думку тих учених,
які відмовляються бачити в мові усної поезії окремий етап розвитку літературної
мови. З розвитком суспільства дві основні функціонально-стильові— усна й
писемна — форми існування літературної мови постійно перебувають у взаємодії,
впливаючи одна на одну, що особливо помітно в часи корінних соціальних
перетворень, зокрема і в сучасний період розгортання науково-технічної
революції. Безперечно, писемно-книжні стилі з їх високими нормативними вимогами
пришвидшують утворення єдиних обов'язкових і стабільних форм літературної мови.
Кодифікація літературної мови здійснюється на пізніших етапах
розвитку літературної мови за участю фахівців-мовознавців. Вона стосується
насамперед писемної мови — вироблення орфографічної норми, тобто системи
правил, яка встановлює передачу звукового мовлення (слів та їх форм) на письмі,
але торкається також і норм вимови (орфоепічні норми), правил вживання
лексичних елементів і граматичних конструкцій (пор. різні позначки в тлумачних
словниках і правила нормативних граматик).
Кодифікація розрізняє два типи правил: імперативні (суворо
обов'язкові) і диспозитивні (такі, що допускають варіативність). Так, норми
сучасної української літературної мови чітко розмежовують значення слів уява
і уявлення (рос. «воображение» и «представление»), це імперативна норма,
тому словосполучення скласти уяву слід вважати помилковим (треба: скласти
уявлення). З цього погляду наголошення дієслівної форми в останньому рядку
Тичинової строфи:
- суперечить імперативній нормі сучасної літературної вимови.
Але відомо, що мова художніх творів включає не лише факти літературної мови, а
й явища, які не належать до неї. З іншого боку, норми сучасної української
літературної мови допускають подвійне наголошування прислівників завжди
і байдуже (це диспозитивна норма). Відзначимо, що прислівник байдуже
може зустрічатися ще з одним типом наголосу, наприклад:
Писемна форма української літературної мови розрахована на
спілкування між людьми, віддаленими у просторі й часі. Ця обставина зумовлює
ретельний добір слів, що найточніше називали б поняття, про які йдеться,
потребу логічно й повно висловлювати думки, тому в писемному мовленні
переважають складні речення.
Кожна форма української літературної мови має різні сфери
функціонування: усна форма поширена у щоденному спілкуванні людей,
безпосередньо пов'язаних між собою, у публічних виступах; писемна форма
української літературної мови обслуговує потреби науки, це мова художньої
літератури, освіти, державних установ, господарських та громадських
організацій.
З проблемами літературної мови та її норм тісно пов'язана
культура мови, яка дбає про правильність використання норм усної та писемної
літературної мови і яка виховується школою, засобами масової інформації,
літературою. Розділ мовознавства про культуру мови має водночас теоретичне і
прикладне значення. Він розробляє питання функціонального і стилістичного
користування мовними засобами, узагальнює досягнення певної літературної мови і
оперативно втручається в мовну практику. Представникам цієї галузі лінгвістики
належить провідне місце при підготовці кодифікації літературної мови.
Висновок
Літературна мова як вища форма існування мови протистоїть
всім іншим формам існування мови, але найвиразнішим є протиставлення між нею і
діалектними формами існування мови. Діалект як територіально обмежена форма -
це здебільшого однофункціональна форма існування мови. Наддіалектний характер
властивий літературній мові в усі часи її існування. Трапляється, що
літературна мова може сформуватися на базі одного діалекту, але вона ніколи не
стає рівнозначною цьому діалектові, бо, по-перше, не всі його риси автоматично
переходять до літературної мови, від деяких вона може відмовитися, а, по-друге,
літературна мова завжди залишається відкритою до мовних засобів інших
діалектів, які шляхом свідомого відбору включаються до її складу. Відмінність
між літературною мовою і діалектом визначається також більш-менш свідомою
регламентацією використання відібраних мовних засобів. Регламентація як
вироблення і встановлення певних правил використання мовних засобів завжди
передує кодифікації, що є своєрідним законодавчим затвердженням виробленої
регламентації. Регламентація виникає стихійно в ході становлення норм
літературної мови, її перші прояви можна вбачати у певних стилістичних
нормативах, якими, наприклад, відзначається уже усна народна творчість (надаючи
перевагу певним шарам лексики, певним конструкціям і т. д.). З часом
регламентація мовних явищ стає і свідомішою, і суворішою, ніж у попередні
епохи, коли варіативність літературної мови була досить широкою.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6 |