Реферат: Розвиток писемності, освіти та науки в Київській Русі
Аналіз церковних графіті показує, що їх авторами були представники
усіх соціальних верств населення — ченці, попи, купці, княжі люди, прочани,
професійні писці. Разом із берестяними грамотами і написами на ужиткових речах
настінні написи засвідчують досить значне поширення грамотності на Русі.
Піклування про освіту з часу введення
християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира
Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише
літопис, «постигали учение книжное» діти «нарочитой чади» — найближчого
оточення князя. «Учение книжное» — не просто грамотність, а навчання тодішнім
наукам. Як вважав Б.Д. Греков, дітей «нарочитой чади», тобто старших
дружинників, князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із
них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити із них освічених
людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією і іншими
країнами1.
Школа для підготовки освіченого духовенства була
відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. «Повість минулих літ»
повідомляє, що Ярослав «прииде к Новугороду, собра от старост и поповых детей
300 учити книгам». У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.М. Татищева, дочка
Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для
дівчат. «Собравши же младых девиц неколико, обучала писанню, такаж ремеслам,
пению, швению и иньщ полезным знанням». У 1968 р. на схилах Старокиївської гори
вдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним написом «Янька въдала
пряслень Жирцъ,». Ймовірно, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, даний
одній із своїх учениць.
Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так,
Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в
«єдиного учителя» і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі «граматикия».
Про існування школи грамоти в Софійському соборі
Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями.
Один із них увічнив своє ім'я: «Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ».
Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на
бересті.
Для продовження і поглиблення освіти служили
бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг
виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії
Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай
Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю.
Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира
Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців.
Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його
книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину
свого зібрання «властелину града», іншу продав. Згодом він почав збирати нову
бібліотеку.
На Русі було багато бібліотек, але перша і
найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало
видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так
детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну
діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов
до книг. Він не тільки сам читав часто «в ночи и в дне», а й «собра писцъ многы
и перекладаша от Грекъ на словънское письмо. И списаша книги многи... положи в
святій Софъи церкви, юже созда самъ». Літописець, вважаючи Ярослава достойним
продовжувачем справи свого батька, відзначає, що «Володимеръь землю взора и
умягчи, рекше крещеньем просвътивь. Сей же насъя книжними словесы сердца върных
людий, а мн пожинаемъ ученье приемлюще книжное».
За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні
спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна
була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася
переписуванням книг. Про «книжное строение» дуже добре розповідається в «Печерському
патерику».
Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість
переписувачів, подібних печерському Іларіону, знаходилась при Софії Київській.
Тут працювали писці як духовного звання, так і миряни. М.М. Розов, досліджуючи
книги бібліотеки Софії Новгородської, встановив, що із понад 100 переписувачів,
які лишили свої автографи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками.
За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 —
140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич,
Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.
На час прийняття Руссю християнства вже існувала
велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних
творів слов'янською мовою. Вони з'явилися завдяки кирило-мефодіївській місії в
Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Немає сумніву, що на Русі
використовувались слов'янські книги, але робилися переклади і безпосередньо з
грецької мови. Церковний історик Іоанн Мейєдорф, посилаючись на Початковий літопис,
доводить, що переклади грецьких книг створювались у Києві. Серед них були:
Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література.
Але поряд з церковними перекладались, безперечно, й інші книги,
які містили відомості з світової історії, географії, астрономії, філософські і
юридичні трактати, публіцистичні і розважальні твори. Це Хроніка Георгія Амартола,
Хроніка Георгія Сінкелла, «Історія іудейської війни» Іосифа Флавія, «Християнська
топографія» Козьми Індікоплова, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна, «Повість про
Акіра Премудрого» та ін. Не пізніше XI ст. на Русь потрапив оригінальний твір
болгарського екзарха Іоанна «Шестоднев», у якому подані тлумачення біблійних
оповідей про шість днів творення світу.
У давньоруських школах і бібліотеках виховувалося
багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів.
Імена деяких з них за умов, коли авторству не надавалось такого значення, як
пізніше, дивом збереглися до наших днів.
У справі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити.
Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення нових бібліотек,
у тому числі і великої бібліотеки Печерського монастиря. З кінця XI ст. він став
найбільшим осередком культурного життя Київської Русі. Згодом у кожному
єпископському місті, а також у великих монастирях за прикладом Софії Київської
виникли свої майстерні по переписуванню книг що разом з бібліотеками стали
базою для розвитку давньоруського літописання.
Науково-природничі знання в Київській Русі, як і
в інших країнах середньовічної Європи, перебували під сильним впливом «Шестоднева»
Іоанна, екзарха болгарського, а також трактатів Козьми Індикоплова. В уяві
останнього земля становила собою чотирикутник, який омивається з усіх сторін
океаном, всередині має моря — Середземне і Каспійське — і два заливи — Перський
і Аравійський. За океаном знаходиться земля, оточена стіною, що переходить у
небосхил.
Звичайно, ця фантастична будова землі і неба
задовольняла далеко не всіх. Із географічного опису «Повісті минулих літ» можна
зробити висновок, що Нестору земля уявлялась інакше. Говорячи про спадщину
трьох синів легендарного Ноя, він називає майже всі країни Європи, Азії і
Північної Африки, їх моря, ріки, острови. В детальному описі шляху «Із Варяг в
Греки» він підкреслює, що із Варязького моря можна припливти до Риму, а від
Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає річка Дніпро, котра системою річок
і озер пов'язана з тим же Варязьким морем.
Широка виробнича діяльність, розвиток
ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел обумовили
освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля,
монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних і
астрономічних знань. Згідно з дослідженнями Ю.К.Афанасьєва і Б.О.Рибакова, на
Русі добре знали формулу обчислення площі кола.
Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні
травами. В «Печерському патерику» розповідається про двох київських «лічців» —
професіоналів кінця XI — XII ст. — Агапіта і Вірменина, які користувалися
великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з
одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки
медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що
київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину — «ръзанье желве»,
щоправда, операція була невдалою.
Поряд з історичною писемністю на Русі набула
неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна,
філософсько-публіцистична, художня. Природним підґрунтям її була усна народна
творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання.
Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же
народом. Характерно, що київський епос зберігся у народній пам'яті не в
Україні, а в далекій Півночі Росії. Відомі билини київського і новгородського
циклів. В них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич,
Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Всі вони — це безкорисливі
захисники Руської землі, «вдов и сиріт». Найпоширенішими були билини: «Ілля
Муромець і Соловєй-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня
Никитич і Альоша Попович» та ін.
Оригінальна літературна творчість XI — XIII ст. представлена
невеликою кількістю творів. Більшість їх не дійшла до наших днів. Але збережені
пам'ятки, кожна з яких є справжнім шедевром, дають підстави для висновку про
високий рівень розвитку літератури в Київській Русі. Мова йде про видатний твір
митрополита-русича Іларіона «Слово о законе и благодати», агіографічні твори
Нестора «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» і «Житие Феодосия
Печерского», «Поучение детям Володимира Мономаха», «Послание митрополита-русича
Клима Смолятича», проповіді і повчання єпископа туровського Кирила, «Слово о
полку Игореве», «Хождение Даниила Заточника» та ін.
Страницы: 1, 2, 3 |
