Курсовая работа: Активи комерційних банків

У разі, якщо відділ аналізу кредитоспроможності надав позитивний висновок щодо можливості надання кредиту потенційному позичаль­нику, банк починає розробляти умови кредитного договору. У західній практиці даний етап називається структуруванням позики. На цьому етапі у процесі переговорів з клієнтом визначаються вид кредиту, його сума, строк, вартість позики - відсоткова ставка та банківські комісії, додаткове забезпечення, графік погашення кредиту та інші умови.

Остаточний варіант кредитного договору оформляється згідно з законодавством відповідної країни та підписується уповноважени­ми особами банку та компанії-позичальника.

Кредит, як правило, може надаватися двома способами: в одно­разовому порядку (англ. зрої Іоап) та у вигляді кредитної лінії, або зобов'язання банку надати кредит протягом певного періоду .У першому варіанті позичальник отримує і використовує всю суму позики одночасно, у другому — протягом обумовленого періоду може одержувати певні суми у ме­жах встановленого у договорі ліміту.

Після видачі кредиту банк повинен здійснювати постійний конт­роль за виконанням умов, закріплених у кредитному договорі, - по­внотою та своєчасністю повернення суми основного боргу, спла­тою відсотків, станом заставленого майна тощо. Цей етап має назву кредитного моніторингу. Спостереження за кредитом спрямоване на добір інформації про позичальника протягом усього терміну кредитування, на встановлення контролю за погіршенням тих пока­зників, які були покладені в основу первісної оцінки кредитоспро­можності позичальника.

Банківська практика виокремила декілька сигнальних моментів, які допомагають у процесі кредитного моніторингу виявити потен­ційні проблемні кредити. Серед них: порушення у періодичності надання позичальником звітних даних; відхилення показників гос­подарсько-фінансової діяльності компанії від планових або очіку­ваних, відхилення у системі обліку і контролю позичальника, про­хання про перегляд умов кредитування тощо.

У разі виявлення проблемних кредитів банк розробляє програму дій, спрямовану на їх погашення. У більшості випадків позичальник ще не втрачає спроможності відповідати за своїми зобов'язаннями, тому банк розглядає питання про зміну умов кредитної угоди - зміни графіка погашення, пролонгації його строку. Банк може взяти на себе роль консультанта у процесі прийняття фірмою управлінських рішень.

Якщо у позичальника вичерпалися всі можливості для погашен­ня позики, то банк вимушений вдаватися до реалізації забезпечен­ня, звернення про захист своїх прав кредитора до суду, ініціювання процедури банкрутства позичальника тощо.

Однією з основних функцій кредитного процесу є оцінка вартос­ті кредитів, тобто визначення відсоткової ставки за позиками, що має неабиякий вплив на формування кредитного портфеля банків. Кредитори зацікавлені у подорожчанні позикового капіталу, пози­чальники - у здешевленні. Разом з тим, завжди існує граничний рі­вень відсоткової ставки, перевищення якого не вигідне і банкам, оскільки воно викликає зниження попиту на позикові кошти та ско­рочення обсягу операцій, як наслідок - зменшення доходів креди­торів.

У загальноекономічному плані норма відсотка регулюється спів­відношенням попиту та пропозиції позичкового капіталу на грошо­вому ринку, проте сам механізм формування відсоткових ставок сьогодні став складнішим, ніж раніше, оскільки на нього впливає багато факторів:

1.  ступінь розвитку кредитної системи і обсяг грошових заоща­джень населення;

2.  стан економічного розвитку та фаза економічного циклу. В умо­вах зростання виробництва підвищується попит на кредитні ре­сурси, внаслідок чого підвищується відсоток;

3.  збільшення темпів інфляції викликає зростання рівня відсотко­вих ставок, у тому числі внаслідок збільшення облікової ставки центрального банку як елемента антиінфляційної політики;

4.  розмір бюджетного дефіциту впливає на обсяг державних запо­зичень, які оформляються цінними паперами; дохідність остан­ніх позначається на процентній політиці;

5.  вид та строк кредиту, репутація та економічне становище пози­чальника є факторами, що впливають на розмір відсоткової став­ки на мікрорівні; першокласні позичальники - великі компанії, надійність яких не викликає сумнівів, завжди отримують креди­ти під найнижчий відсоток.

При визначенні відсоткової ставки комерційному банку необхід­но враховувати, що обсяг реального платоспроможного попиту на кредити, коли позичальник є дійсно кредитоспроможним, завжди обмежений. І чим більше банк вимушений конкурувати за клієнтів, тим більше при визначенні ціни кредиту він повинен орієнтуватися на маркетингову інформацію, що одержана по інших фінансових установах.

Найпростіша модель встановлення ставки за кредитами - "вар­тість плюс". Вона враховує вартість залучених банком коштів, операційні витрати по наданню позики (заробітна плата співробіт­ників, вартість обладнання і матеріалів тощо), надбавку за рівень ризику невиконання позичальником зобов'язань та нормальну рен­табельність банківської діяльності. Кожен компонент розрахову­ється у формі річних відсотків по відношенню до суми кредиту.

Наприклад, для надання кредиту позичальнику у сумі 2 млн до­ларів на три місяці банк на умовах "репо" продає державні облігації за ставкою 6% річних. Операційні витрати по цьому кредиту оціне­ні за ставкою 2%, надбавка за ризик становить теж 2%, величину прибутку банк встановлює у розмірі 3%. Таким чином, загальна ве­личина відсоткової ставки складе для цього позичальника 13% річ­них.

Однією зі складнощів використання цієї моделі є припущення, що банк може точно визначити, який ресурс був залучений під той чи інший кредит. На практиці це майже неможливо, тому значного поширення набула інша модель - встановлення плати за кредит виходячи з розміру певної уніфікованої ставки.

У США за базову ставку приймається так звана ставка "прайм -рент" ,тобто ставка, за якою надаються коротко­строкові позики крупним корпораціям з відмінною фінансовою ре­путацією - першокласним позичальникам. Ставки прайм-рейт, що публікуються, є найнижчими ставками, тому що зазначені угоди характеризуються найнижчим рівнем ризику, і банк-кредитор несе менше витрат по аналізу кредитоспроможності клієнта та по конт­ролю за станом забезпечення позики. Вони можуть не змінюватися протягом тижнів і навіть місяців.

За цією методикою плата за кредит розраховується таким чином: базова ставка плюс надбавка за ризик невиконання зобов'язань, що сплачується непершокласними позичальниками, плюс премія за ри­зик, що сплачується по довгострокових кредитах, оскільки довгострокове кредитування є більш ризикованим порівняно з коротко­строковим. Звичайно, ці ставки є плаваючими, оскільки розмір ба­зової ставки час від часу змінюється.

Модель на основі базової ставки передбачає певну уніфікацію категорій ризику та їх відображення у розмірі відсоткової ставки, що було запропоновано американським фінансистом Т. Коуплендом: Категорія ризику

Премія за ризик, п.п.

Відсутність ризику      0,00

Мінімальний ризик      0,25

Стандартний ризик     0,50

Особливий ризик         1,50

Ризик, що вищий стандартного     2,50

Ризик, що пов'язаний із сумнівним кредитом 5,00

У зв'язку з існуючою нині тенденцією зменшення відсоткової маржі, банки намагаються реально одержати навіть від першоклас­них позичальників більше, ніж офіційно оголошені ставки. Це до­сягається за рахунок висування вимоги по резервуванню певного компенсаційного залишку на депозитному рахунку без нарахування відсотків. Наприклад, якщо застосовується вимога 5-відсоткового компенсаційного балансу по кредиту у сумі 1 млн доларів під 8% річних, то фактично позичальник користується сумою у 950,0 тис. доларів, сплачуючи 8,42 % річних.

Разом з тим, в умовах стрімкого розвитку фінансового ринку та інтернаціоналізації банківської системи підходи до визначення ба­зової ставки змінюються. В якості бази почали застосовуватися міжбанківські ставки пропозиції кредитних ресурсів і, перш за все, ставка ЬІВОК, а у США - ставка купівлі ресурсів на ринку федера­льних фондів, що є меншими за прайм-рейт. Таким чином, великі корпоративні клієнти, які можуть мати безпосередній доступ до фі­нансових ринків, сьогодні, як правило, сплачують ставки, нижчі за прайм-рейт і банки вимушені на це погоджуватися.

Монополізація банківської сфери породила новий напрям у про­центній політиці - політику цінового лідерства. Сутність її у то­му, що великі банки встановлюють відсоткову ставку виходячи з власних цілей, а всі інші банки до неї пристосовуються. Модифіка­цією цієї моделі, що з'явилася у 80-90-х роках XX ст., є визначення максимальної відсоткової ставки "кеп" - узгодженої верхньої межі ставки по кредитах, незважаючи на майбутню динаміку процентних ставок на грошових ринках. У цьому разі будь-яка плаваюча проце­нтна ставка не може бути підвищена більше, ніж до рівня "кеп".

Останнім часом банки для збільшення своїх доходів все актив­ніше використовують встановлення комісій по кредитних угодах, з яких основними є три. Перша має назву комісії за можливість оде­ржання кредиту, вона може становити від 1/8 до 1/2 відсотка зага­льного розміру кредиту і не залежить від розміру фактично одер­жаного кредиту.

Комісія за зобов'язання має аналогічний економічний зміст, але розраховується виходячи з розміру невикористаного ліміту кредит­ної лінії. І нарешті, комісія за перетворення (або конвертацію) за­стосовується у разі трансформації кредитної лінії у строковий кре­дит - вона становить до 0,5% від суми позики, що трансформується, і сплачується позичальником у момент конверта­ції.

1.  Застосування цих комісій можна проілюструвати прикладом, в якому всі вони становлять 0,25% при сумі угоди про відкриття кре­дитної лінії в 1 млн доларів СІЛА. Якщо сума боргу позичальника становить 800,0 тис. доларів, то він сплатить вищезазначені комісії у таких сумах: 2500 доларів, 500 доларів та 2000 доларів США. [ 9. ст97- 105]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9