Дипломная работа: Соціальний захист дітей з обмеженими функціональними можливостями
2.3
Організація соціально-педагогічної роботи з дітьми з обмеженими функціональними
можливостями за кордоном
Організація
допомоги з дітьми з обмеженими функціональними можливостями у закордонних
країнах здійснюється державними й недержавними громадськими організаціями.
Причому, недержавні організації можуть бути міжнародні, національні асоціації
або муніципальні установи.
Так, наприклад,
однією з популярних і авторитетних організацій є Міжнародна Ліга суспільств
допомоги дітям-інвалідам. Її філії є в більш ніж 70 країнах світу. Змістом роботи
цієї організації є боротьба за права дітей з обмеженими функціональними
можливостями на міжнародному й національному рівнях. Члени Ліги проводять
дослідження дитячої інвалідності, організують конференції, здійснюють
співробітництво між країнами, допомагають розробляти національні програми по
боротьбі з дитячою інвалідністю.
У США дитяча
інвалідність була визнана національною проблемою. У зв'язку із цим була
розроблена Національна програма по боротьбі з дитячою інвалідністю, відповідно
до якої були поставлені завдання по створенню центрів по підготовці фахівців з
реабілітації, професійному утворенню, обслуговуванню на місцях дітей-інвалідів,
розробці програм навчання й виховання в школах.
Обслуговування дітей-інвалідів
у США включає профілактику, діагностику, навчання, клінічне обслуговування,
соціально-реабілітаційну службу.
У соціально-реабілітаційній
службі виділяють реабілітацію дітей з обмеженими функціональними можливостями в
загально-реабілітаційному центрі. Соціальні служби в цьому центрі займаються
вибором шляхів реабілітації, є служба по подальшому працевлаштуванню. Весь загально-реабілітаційний
сервіс організовується в штатах у кооперації з державними й приватними
установами.
Кожна країна має
свої шляхи рішення проблеми адаптації й інтеграції в суспільство дітей-інвалідів.
Організація реабілітаційної допомоги людям з обмеженими функціональними
можливостями в європейських країнах характеризується великою розмаїтістю форм і
підходів. Ці підходи часто визначаються концептуальними поглядами на природу
людини і її розвиток, що припускає використання відповідних методів виховання й
навчання.
Велика роль у
Бельгії при підготовці людей з обмеженими функціональними можливостями належить
великим реабілітаційним центрам, у яких діти, підлітки, а потім і дорослі
проходять всі етапи адаптації. Прикладами можуть служити центри в Антверпені й
Брюсселі.
У структуру цих
установ входить дитячий садок, школи, трудові майстерні, інтернат і
напівінтернат (для п'ятиденного перебування) для дорослих. Один із принципів реабілітації
дітей-інвалідів - ранній початок. У зв'язку із цим у дитячий садок приходять
діти вже в 2 роки. Велика увага приділяється складанню прогнозу розвитку дитини,
складанню індивідуальних програм, формуванню досвіду спілкування, корекції поведінки.
Дорослі з обмеженими функціональними можливостями працюють у майстернях,
продукція їхньої праці реалізується на благодійних базарах. Практикується
працевлаштування осіб з розумовою відсталістю та фізичними вадами в сфері
послуг.
У країнах
Західної Європи одержали поширення інтегровані дитячі садки, де разом зі здоровими
дітьми виховуються діти-інваліди, у тому числі й з розумової відсталістю.
Досвід навчання дітей з інтелектуальними порушеннями у звичайних школах не має
широкого поширення. Якщо в таких школах і навчаються діти-інваліди, то лише з
незначним ступенем розумової відсталості в спеціальних класах. Взагалі в
країнах Західної Європи існують спеціальні школи для дітей з легким і сильним
ступенем порушення інтелекту.
Велике поширення
в європейських державах, зокрема , у Німеччині, Бельгії, Швеції одержали
поширення невеликі групові будинки (гуртожитки) для проживання дітей-інвалідів
і дорослих. Для цієї мети або виділяються будинки у звичайному житловому кварталі,
або квартири в багатоповерхових будинках. У таких групових будинках проживають
від 6 до 15 чоловік, іноді різного віку. Персонал - вихователі й соціальні
працівники, число яких залежить від ступеня тяжкості захворювання підопічних.
Інваліди можуть проживати в таких будинках постійно, або їхати на вихідні
додому.
У Швеції,
наприклад, в 1990 році такий будинок спільного проживання був відкритий в
одному з мікрорайонів Стокгольма. Будинок перебуває серед звичайних житлових
будинків, у ньому проживають в окремих квартирах розумово відсталі дорослі
люди. Допомога ним надається тільки в тих питаннях, з якими розумово відсталі
люди не можуть упоратися самостійно.
Крім зазначеної
форми обслуговування розумово відсталих людей, у країнах Західної Європи
поширені денні центри, які реалізують різні програми по догляду й навчанню
інвалідів.
Ще однією формою
організації життя дітей з обмеженими функціональними можливостями є громади.
Уже багато років існують терапевтичні громади для дорослих та дітей, засновані
на принципі єднання людей, що мають які-небудь порушення, у тому числі й
розумову відсталість. Ці громади розташовані, як правило, у майже занедбаній
сільській місцевості, де сільське господарство має першорядне значення. Це не
клініка, а відкрите селище з усіма атрибутами сільського життя. У громаді не
існує розходжень між обслуговуючим персоналом і "пацієнтом". Всі вони
- люди, разом живуть і працюють. Тут надається можливість для кожного бачити в
іншій людині відбиття своєї індивідуальності, знайти себе, відкрити шлях до
самопізнання. У цих громадах організовані майстерні, пекарні, підсобні господарства
й кожний, хто живе в ній, працює там, де йому подобається, там, де він може
реалізувати себе.
Такі громади є в
багатьох європейських країнах. У Бельгії, наприклад, у них живуть і діти й
дорослі. Хворі живуть "родинами". У кожній родині є
"батьки" - вихователі. Діти відвідують спеціальні школи, дорослі
працюють у майстернях, виконують сільськогосподарську роботу. У Німеччині,
поряд із сімейними громадами, є релігійні громади, у яких проживають особи з
розумовою відсталістю.
Становить інтерес
досвід спільного проживання й діяльності розумово відсталих осіб зі здоровими
людьми в Кемпхільських громадах. Засновником цих громад є лікар-психіатр Карл
Кеніг (1902 - 1966), що в 1939 році організував свій перший лікувально-педагогічний
центр у Шотландії в містечку Кемпхілл.
Існують різні
форми Кемпхільських співтовариств:
1. школи для
дітей, що потребують особливого догляду;
2. коледжі для проживання
й навчання молоді;
3. учнівські
майстерні;
4. громади
взаємодопомоги для дорослих всіх віків з розумовими й фізичними захворюваннями
різного ступеня;
5. села для
дорослих.
У найпершому Кемпхільському
селі "Боттон", розташованму в Шотландії, на даний час живуть і
працюють спільно близько 400 чоловік, з них 200 селян із психічними розладами.
У селі є шість ферм, різні ремісничі майстерні, включаючи типографію. У
багатьох селах майстерні вже переросли у виробничі цехи по випуску конкурентно
спроможної продукції, що продається в спеціально організованій мережі магазинів.
[18;341]
У цей час
налічується близько 100 Кемпхільських центрів і сіл в 20 країнах світу.
Найбільше їхнє число в Англії, Шотландії, Німеччині.
Висновок
Термін
"інвалід" у силу сформованої традиції несе в собі дискримінаційну
ідею, виражає відношення суспільства до інваліда, як до соціально марної
категорії. Поняття "людина з обмеженими можливостями" у традиційному
підході яскраво виражає дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема
інвалідності не обмежується медичним аспектом, це соціальна проблема нерівних
можливостей.
Така парадигма в
корені міняє підхід до тріади "дитина - суспільство - держава". Суть
цієї зміни полягає в наступному:
Головна проблема дитини
з обмеженими можливостями полягає в її зв'язку зі світом, в обмеженні
мобільності, бідності контактів з однолітками й дорослими, в обмеженості
спілкування із природою, доступі до культурних цінностей, а іноді - і до
елементарного навчання. Ця проблема є не тільки суб'єктивним фактором, яким є
соціальне, фізичне й психічне здоров'я, але й результатом соціальної політики й
сформованої суспільної свідомості, що санкціонують існування недоступності для
інваліда архітектурного середовища, суспільного транспорту, відсутність
спеціальних соціальних служб.
Дитина, що має
інвалідність - частина й член суспільства, вона хоче, повинна і може брати
участь у всьому багатогранному житті.
Дитина, що має
інвалідність може бути так само здібна і талановита, як і її однолітки, що не
мають проблем зі здоров'ям, але виявити свій дар, розвинути його, приносити з його
допомогою користь суспільству, йому заважає нерівність можливостей.
Дитина - не
пасивний об'єкт соціальної допомоги, а людина, що розвивається, що має право на
задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості.
Держава не просто
покликана надати дитині, що має інвалідність, певні пільги й привілеї, воно
повинна піти назустріч його соціальним потребам і створити систему соціальних
служб, що дозволяють нівелювати обмеження, що перешкоджають процесам його
соціальної реабілітації й індивідуального розвитку.
Виходячи із цієї
парадигми, ціль роботи - сприяння в поліпшенні якості життя дитини, що має
інвалідність, захист її інтересів, у різних колах, створення умов для
вирівнювання можливостей дітей і підлітків, що відрізняє їхню інтеграцію в
суспільство й створює передумови для незалежного життя.
Список
використаних джерел
1.
Безпалько
О., Едель С. Підготовка волонтерів до роботи з дітьми з обмеженими функціональними
можливостями/методичні рекомендації// За ред. А.Й. Капської. – К. НПУ ім. М.П.
Драгоманова, 2001.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 |