Реферат: Українські космогонічні легенди та перекази про хрін, часник та тютюн
За
легендою, записаною в Білгородському повіті, про тютюн наснилось одному
чоловікові вві сні. Ходив цей чоловік по монастирях Богу молитися. Прийшов він
раз до якогось монастиря, й побачив у тій слободі чи в тому місті розквітлий
тютюн. І сниться йому вночі: квітне картопля, на картоплі ростуть яблука, і
хтось каже до нього: «Назбирай тих яблучок, закопай їх у гарячий гній — виросте
розсада; посади тоді розсаду на грядках і весь час поливай і поливай... Тоді
виросте в тебе щось надзвичайне.»
Той
чоловік так і зробив: нарвав яблучок, закопав їх у гарячий гній і щодня раз у
раз ходить і дивиться, коли з'явиться розсада. Приходить на дванадцятий день, а
там сидить єврей. «Чого ти, чоловіче, весь час ходиш?» — питає єврей. — «Я тут
одну штучку закопав». — «Яку?» Він і давай розповідати єврею. — «Отож ти не
ходи тепер шість днів, — каже єврей, — і розсада сама з'явиться». Чоловік той
не ходив шість днів, і розсада справді сама з'явилась. Скопав він тоді
невеличку грядочку, висадив розсаду та весь час поливає й поливає. Бачать це
люди і питають його, в чому .справа? «Вам не питати, мені не відповідати», —
відказав він. А одна дівчина — напевно, Свята Неділя — й каже: «Хіба ж це Бог
дав? Це не Бог дав! Якому Богу молився, той і дав, а це не Боже!» — «Що ж мені
робити?» — «Якщо хочеш порятунку своєї душі, то відмовся від цього, а якщо
хочеш стати багатієм, то продовжуй: кого просив, той тобі й дасть». — «А, що
Бог дасть!» — «Це не Бог. Бог на небесах, а твій бог у свинячому хліві стоїть?»
— «Як би то не було, а я тебе не послухаюсь!» — мовив чоловік і пішов у
свинячий хлів поглянути, чи правду казала дівчина. Справді, у свинячому хліві
стоїть лукавий, весь у золоті, й каже: «І ти, чоловіче, будеш увесь у золоті».
— «Чого я хотів, те мені Бог і дав!» — «Тут Бога немає. Будь мені товаришем, —
своєї правив лукавий, — нікого не слухай, а весь час поливай і поливай розсаду.
Як виросте, листя обламай, а насіння приберігай — будеш великим багатієм».
За
іншими легендами, чорт дає людям тютюн уже в цілком готовому вигляді, й сам
навчає їх палити й нюхати. Так, наприклад, за однією місцевою розповіддю, чорти
заманюють селянина, який ішов до церкви, в ліс, дарують йому люльку й навчають
палити.
Легенда,
записана в Олександрівському повіті, пов'язує початок паління й нюхання з
початком споживання горілки й веде його від пустельника, якого спокусив на все
це лукавий. Колись у Запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив, і
стало йому, нарешті, сумно самому: не їсть, не п'є, не молиться. Ось лукавий
прийняв на себе образ людини і являється до пустельника. «Чому ти, пустельнику,
— питає, — зажурився?» — «Тому, — каже, — що одним один у пущах: сумно». — «На
тобі коробочку з порошком: понюхаєш — і здасться тобі, наче ти вдвох з кимось».
Пішов нечистий. Потягнув пустельник носом порошку раз, другий, третій — чхнув і
йому стало весело. Другого дня знову приходить нечистий. «А що, — питає, — як?»
— «Весело, — відповідає пустельник, — наче вдвох». — «Та ось на тобі зілля й
люльку: запалиш — і стане тобі так, немов утрьох». Запалив пустельник — стало
йому веселіше, ніж було. Приходить нечистий і третього дня. «Ну, що, — питає, —
як?» — «Весело, — відповідає пустельник, — немов утрьох». — «То на ось тобі
посудину з краплями: як вип'єш — почуватимешся, наче вдесятьох». Щез лукавий.
Випив пустельник — і стало йому, наче вдесятьох: як заспіває, як заграє, як
підніме поли та як пуститься гопака навприсядки!..
Є
на Україні ще один погляд на нечисте походження тютюну: він виріс, кажуть, з
тіла тої блудниці, яка зняла Предтечі голову. Легенди, які наводилися досі,
наполягаючи на нечистому походженні тютюну, тим самим гаряче протестують проти
його паління й нюхання. Однак і те й друге (останнє здебільшого серед
хліборобів-орачів), як ми зазначили вже, ввійшло мало не в плоть і кров
українця, й нині вже ніхто майже не витрушує, йдучи до церкви, усе чисто з
кишень — всілякі рештки й ознаки тютюну, а тим паче не вдягає нових, не
«опоганених» тютюном, штанів, як це робилося «куріями» за давніх часів. Ось
чому поряд з наведеними вище легендами на Україні є й такі про походження
тютюну, з яких випливає висновок, що в курінні нема ані гріха, ані спасіння.
Така, приміром, легенда, записана п. Катрухіним у залізничному потягу зі слів
одного сивого діда. Легенда ця являє собою своєрідну народну переробку відомого
біблійного епізоду про ганебне осквернення старшим сином Давида Амноном рідної
своєї сестри Тамари і про криваву помсту за сестру Авессалома (Друга книга
царів, розділ 13). Ось ця найвищою мірою оригінальна легенда.
Було
це дуже давно. Далеко не за пам'яті не лише батьків чи дідів, а навіть і
прадідів, царював у якійсь землі цар Давид. Був у нього одним один син на
ім'я... (імені оповідач ніяк не міг пригадати — «якесь чуже»). Була в царя,
з-поміж іншої челяді, одна дівчина, яка прислужувала цариці. Така з себе гарна,
така брава, така краля, що й сказати не можна; кращої за неї не було в усьому
царстві тому ні поміж паннами, ні поміж простолюдинками. Тому нема нічого
дивного, що в неї дуже закохався царенко. Закохався він, і утнув дуже некрасиву
штуку. Раптом захворів ні з того ні з сього, але хвороба була не справжньою, а
вдаваною. Захворів так, що й з кімнати своєї не виходив: «Не можу, — каже, — і
порогу переступити». Настав час обіду. Запрошують його, як це заведено, до
спільного столу. — «Нічого, — каже, — не хочу, не можу навіть дивитися на їжу».
Не йде. Почув про те Давид і каже своїй жінці, цариці: «Ти б, стара, послала
синові хоч печеного яблучка. Може, він з'їв би чого-небудь солоденького,
смачненького, бо ж не можна хоча б то й хворій людині не їсти нічого: здоровий
— і той без їжі заслабне зовсім, а хворий і поготів». Послухалась цариця,
виконала волю чоловіка: в ту ж хвилину заходилася, спрягла два яблучка, поклала
їх на срібну тарілочку, і, гукнувши красуню-служницю, веліла їй віднести те
синові. Понесла вона. Царенко взяв яблучка і велів красуні зачекати, доки він
з'їсть їх, щоб, значить, потім посуд прибрала, а сам тим часом гукнув вартового,
який завжди стоїть біля царських покоїв, і віддав йому суворий наказ, щоб
невідступно стояв біля дверей і нікого ні під яким приводом не впускав до
нього. Віддавши цей наказ, царенко вчинив тоді ганебну наругу над красунею.
Через якийсь час дівчина вибігла з кімнати царенка і, голосячи на весь двір,
попрямувала до царя скаржитися. Вислухав її Давид і, жаліючи свого сина (тому
що в давні часи хоч і не так було, як нині, а все ж за такий злочин карали на
смерть), велів їй мовчати й нікому не розповідати про те, що сталось, ні слова,
за що обіцяв щедро винагородити її грошима та всім іншим. Річ у тому, що цар
більше вогню боявся суддів, щоб вони — не дай Боже — не довідались якось: судді
були такі, що коли тільки довідаються, то неодмінно притягнуть до законної
відповідальності — не зважать, що царський син, скажуть: «Закон». А проти цього
й сам цар нічого не вдіє. Чого Давид боявся, те й сталося: якби знав про це
один чоловік чи два, то ще, либонь, справу якось і можна було б зам'яти, а то ж
скільки людей бачило, як дівчина бігла від царенка з розкуйовдженим волоссям й
голосінням; усі, звичайно, відразу ж зрозуміли, в чому річ, і розблаговістили
по усіх усюдах — адже ж язик без кісток. Так справа дійшла, нарешті, й до
суддів. Довідалися вони й зраділи. «Подавай його, — кажуть, — сюди: будемо
судити!» І притягли царенка до суду. Судили оце вони, судили, і присудили
відтяти йому голову. Стратили царенка й поховали за містом, у степу, наче
харцизяку якогось. А дівчина після цього стала наче не сповна розуму, як
причинна. Плаче, тужить, І цілий день плаче, і цілу ніч плаче. Нічого з нею не
можуть удіяти. Нічим не можуть її заспокоїти. її страшенно вразило те, що через
неї стратили людину — та не якусь там, а самого царського сина. Тільки зайде на
світанок, а вона вже й іде за місто, на могилку. Впаде крижем на неї, і
тужить-розливається, так що довкола стогін стоїть. Плаче і весь час благає
страченого царенка, аби пробачив її; а сльози з очей, наче вода з джерела, так
і течуть, так і ллються на землю. Поливає вона ними щодня ту могилку. І виросла
з її сліз оцих на могилці у царенка рослинка, така гарна, зелена, висока та
кучерява, мов капуста. Дівчина тоді й благає Бога: «Господи, — каже, — якщо Ти
й він пробачили мені за мою провину, що так гнітить мене, то зроби, щоб
рослину, яка зросла з моїх сліз, полюбили всі люди на світі!» Зглянувся Господь
на ці її молитви і зробив так, як вона просила: полюбили ту рослину всі люди,
які живуть на землі...
А
звідки пішла сама назва цієї рослини, то от звідки. Був у тієї дівчини
маленький песик — цуцик, з породистих, що пани тримають у покоях. Цуцик оцей
скрізь за нею бігав. Куди, бувало, не піде вона, й цуцик за нею слідком. Ходив
цуцик і на могилку за нею. Коли зросла та рослина, цуцик забіжить під неї, й
почне вовтузитися в ній і топтати її. А дівчина все, бувало, жене його звідти,
щоб не псував трави, й гукає до нього: тю, тю, тю, тю, тю, тю! Через те рослина
ця й стала зватися тютюном.
Про
походження назви тютюну нам особисто довелося чути в Бердянському повіті таку
оповідь. Зупинились у степу чумаки й почали варити вечерю на могилці, яка
поросла якоюсь особливою травою. Коли потім трава ця від вогню підсохла й
загорілась, один чумак, вражений невідомим доти ароматом, що поширювався
довкіл, з подиву вигукнув: «Ти ба!» Нерозчувши, як слід, другий чумак, украй
здивований, перепитав: «Табак?» — «Тю-тю» — «затюкав» на нього перший. —
«Тютюн?» — знову спантеличено перепитав той, знов не розчувши. З того часу і
стали називати нововідкрите зілля табаком і тютюном.
—
Ось тепер і розсудіть самі, — завершив оповідач, — гріх чи не гріх палити? Нема
в палінні жодного гріха, нема й порятунку.
І
отак дивляться на паління в багатьох місцевостях України. У Старобільському
повіті, наприклад, кажуть, що хто палить, але не плює при цьому, той гріха не
чинить, але хто палить і плює, той не омине пекла, тому що земля всім нам мати:
ми всі із землі, землею живемо і в землю знову підемо, і того земля не прийме,
хто на неї плює.
Страницы: 1, 2, 3 |