Реферат: Українські космогонічні легенди та перекази про хрін, часник та тютюн
Реферат: Українські космогонічні легенди та перекази про хрін, часник та тютюн
Реферат на тему:
Українські космогонічні легенди та
перекази про хрін, часник та тютюн.
1.
Легенди про хрін та часник
Оскільки
в українській культурній традиції є велика кількість різного роду легенд та
переказів про різні трави, квіти, городні культури, то я вирішив звернути сьогодні
увагу на такі культури як хрін, часник та тютюн.
З
городини є короткі легенди лише про хрін і часник.
Про
хрін у Старобільському повіті кажуть, що до Різдва Спасителя він був дуже
отруйним. «Жиди» замислили було отруїти Христа, для чого приготували хрону й
залили Його; але Спаситель благословив хрін, знищив цим усю його отруйність і
звелів християнам їсти хрін цілком безбоязно. Ото через те люди і вживають хрін
у їжу, особливо ж їдять його на Україні (з буряковим квасом) в жилавий
понеділок (понеділок першого тижня Великого посту), щоб «закрементуватися»
(зміцнитися) на весь піст.
Часник
походить із зубів баби-чаклунки. Коли померла ця баба, — розповідають у тому ж
Старобільському повіті, — і її поховали, й коли згодом у неї випали зуби в
могилі, то з цих зубів і виріс часник, через що його гріх їсти. Хто наїсться
часнику, тому впродовж дванадцяти днів гріх ходити до церкви: він молитиметься
не Богу, а лукавому, і від цієї людини відступиться янгол його на дванадцять
днів (а хто наїсться цибулі, від того янгол відступиться на десять днів).
Особливо не годиться їсти часник проти ночі: хату, в якій хто-небудь наїсться
часнику, янгол обминатиме за дванадцять дворів.
2.
Легенди про тютюн
Доволі
багато збереглося легенд на Україні про походження тютюну. Слід зауважити, що
куріння проникло сюди незрівнянно раніше, ніж у Великоросію, й прищепилося тут
з разючою силою. Люлька здавна вважалася ознакою гарного тону й молодецтва, бо
була для козака часто єдиною розвагою у степовій самотині на варті, на пасовищі
тощо. Вона є начеб неодмінною приналежністю козацької ясної зброї, за неї, за
словами однієї народної української пісні, козак готовий без вагання проміняти
жінку, а гоголівський Тарас Бульба через люльку накладає навіть головою.
Наскільки
міцно вкорінилася на Україні серед народу жага до куріння, свідчить такий
досить сумний факт. 4 січня 1907 року був повішений за наказом Київського
військово-окружного суду від 16 листопада 1906 року на Лисій горі, неподалік
Києва, козак Юхим Голобородько, віком дев'ятнадцять років, за вбивство одного і
замах на вбивство другого стражника в селі Хорошках Лубенського повіту. На
пропозицію священика висповідатися й причаститися Голобородько відповів
відмовою і перед самою стратою попросив лише дозволу... покурити.
До
всього того, специфічна збуджувальна дія тютюну, як і горілки, мимоволі,
мабуть, навела народ на думку про надприродне походження тютюну, а визнання
гріховним задоволення, яке він дає, змусило визнати й первісне джерело тютюну
нечистим.
Легенда,
записана в Чернігівському повіті, розповідає, що коли Бог розгнівався на чортів
і почав скидати їх з неба, то один чорт летів-летів та й нахромився в Рудичевім
гаю, що під Вертіївкою, на суховерхий дуб. Висів на ньому чорт доти, доки
почала з нього порохня сипатися. Стала падати порохня на землю, а з тієї
порохні почала рости тютюнова розсада. Люди її стали брати там та палити й
нюхати, а потім і в себе на городах розвели.
У
Чигиринському повіті записано таку легенду (записана чи переказана у першій
своїй половині доволі плутано) про походження тютюну з серії «Обходів
апостольських». Колись святих було всього лиш троє: Бог, Петро та Павло, а
більше святих не було на світі. Ходили вони собі завжди втрьох, — товаришували.
Ось і замислили вони побудувати церкву: «Збудуємо, — кажуть, — церкву на показ
людям (тоді віра була жидівська, «було в розброді»: знає кожен, що Бог є, а де
він є — того не знає); дзвонитимемо, молитимемося Богу, а люди ходитимуть до
нас, дивитимуться на нас і навертатимуться до нашої віри». Дерева з лісу для спорудження
церкви вони не возили, а носили на плечах; та що вони наносять за день, те за
ніч чорти й порозкидають геть усе. Пішли вони тоді й зайшли до одного ченця;
він і не відає, що то Бог і святий Петро, а думає, що прості люди. Гомонять
вони поміж собою. «Ось, — кажуть, — підрядилися ми одному чоловікові збудувати
церкву на горі, аби було де Богу молитися, але демони щоразу скидають дерево з
гори». Чернець і каже: «Можливо, я якось збудую ту церкву». А Бог на те: «Ну,
як збудуєш, то Я тобі втричі більше заплачу».
Сидить
собі чернець, Богу молиться, — і як унадились до нього з того часу чорти! Стали
вони всіляко спокушати його: набіжать до церкви та як насмердять, аби він хоч
засміявся... А чернець одне собі знає — весь час Богові молиться. Настав у тій
країні голод — ні в кого немає хліба, Чернець став перемелювати тоді попіл на
жорнах, пече з нього проскурки й роздає людям. А чорти весь час лазять до нього
та не дають йому Богу молитися. Задзвонив він одного разу до церкви, накадив
ладаном у капличці — позбігались чорти, заважають молитися... Чернець ну тоді
ганятися за ними і спіймав-таки, нарешті, одного. Чорт благає: «Пусти, — каже,
— більше я вже не піду, не піду й край!» — «Ні, — відповідає чернець, — не
пущу. Наносиш мені он на ту гору дерева на церкву, тоді пущу. Тільки дивись —
якщо не наносиш, то я тебе все одно знову спіймаю!» Дочекався чорт вечора,
зібрав решту чортів, і наносили вони стільки дерева, що не одну, а дві церкви
можна було збудувати. Приходять Бог і святий Петро. Бог і каже до ченця:
«Скільки ж дати тобі за твій труд, що ти навозив дерева?» — «Я, — відповідає
чернець, — нічого не хочу, а тільки нехай дасть мені Бог, щоб я знав усе, що
робиться на світі». — «Ні, — каже Бог, — так не годиться, щоб ти все знав; ну,
хіба, — каже, третину». І дав Бог ченцеві тому так, що він знав третину того,
що робиться на світі. Збудували вони церкву, і лишився чернець у тій церкві
Богу молитися. Почали туди люди ходити, «приставать у віру», а чернець їх
наставляє. Чорти бачать, що вже багато стало тих, хто увірував, прийшли до
ченця й давай його спокушати: танцювали, грали на різних музичних
інструментах... Чернець не звертає ні на що жодної уваги. Тоді один чорт
обернувся на такого ж достоту коня, який був у ченця, прийшов і став у нього
під вікном. Глянув чернець у вікно — його кінь. «Хто це, — каже, — коня мого
випустив? Він ці дні застоявся, треба буде проїздити». Тільки-но подумав це, а
кінь уже стоїть осідланий. «Коли б ти вже, — думає чорт, — скоріше сідав!»
Бачить чернець — кінь осідланий, і вирішив, що це, певно послушник осідлав, а
до стайні, де стояв у цей час його справжній кінь, і не зазирнув. Сів на чорта
і їде. Щойно виїхав на двір, а чорт так одразу і шугонув угору. Підлетів ледь
не під самі небеса та й питає тоді ченця: «Ну, що з тобою зробити: чи кинути
тебе звідси так, щоб сам ти забився, чи — аби іншого забив?» (А чортові байдуже
— чи сам чернець заб'ється, чи заб'є кого іншого — аби лиш спогрішив).
«Відпусти, каже чернець, — мене: я тобі не те що одного, а десятьох людей
заб'ю, аби лиш мені ще пожити на світі».
Чорт
не кинув ченця, бо повірив, що той заб'є десятьох людей, опустив на землю і
відпустив його. Прийшов чернець у свою келію, а там сидять послушники й
журяться — де ото він подівся? Побачивши його, вони вельми зраділи. І став чернець
знову, як і раніш, Богові молитися. Чорт чекав-чекав, поки він заб'є десятьох
людей, та так і не дочекався. Являється до нього і не дає молитися. Знову стали
чорти спокушати ченця, та нічого не можуть удіяти. Ось старший чорт і каже
решті: «Давайте приймемо на себе образ богів і влетимо до нього в келію, коли
він молитиметься. Він озирнеться, погляне до нас, бо ми йому осяємо келію,
задивиться, кине Богові молитися, почне з нами пити й гуляти — й тоді наша воля
чинити з ним усе, що забажаємо». Осяяли вони келію. Чернець подумав, що це —
янголи і дуже зрадів. Чорти йому забили памороки, він кинув читати книжку,
підвівся, а вони й кажуть: «Годі вже тобі читати, сідай з нами — погуляєш. Ми
до тебе прийшли в гості». Чернець зрадів, підвівся, привітався з ними — подав
одному руку, другому... коли став подавати третьому, дивиться, а в них в усіх
пазурі такі, як у півнів! Чернець упав і зуби вишкірив, а чорти так і загули з
келії: думали, що тепер уже чернець дуба врізав. Слуги ченця почули, що в келії
щось загуркотіло. Прибігли, дивляться, а чернець лежить зовсім як неживий. Вони
ножем розтулили йому рота, влили в рот води, а тоді почали його відливати.
Очумався нарешті чернець, підвівся: «ох, — каже, — лукаві! Що накоїли!» Вмився,
помолився Богу й сів читати книжку. Біля келії ріс дуплястий дуб. Чорти
підпалили того дуба — спокушають, щоб чернець вийшов гасити. Побачив чернець,
що горить дуб, узяв та й закляв у ньому одного чорта; дуб раптом почав
зростатися, і чорта розчавило в ньому так, що з нього потекла кров. Чорти й
міркують: «Що б таке зробити з цієї крові, щоб вона не пропала». Поробили вони
кочерги й почали розгрібати листя; одну частину — в один бік, а другу — в
інший. І поріс на тому місці бур'ян з величезним листям. Стали приходити туди
пани й почали рвати те листя, і воно їм видалося таким духмяним! Ось стали вони
різати листя, палити й нюхати. Оскільки чорти розгрібали листя на два боки, то
й тютюн поріс неоднаковий: з одного боку поріс «льохкий», а з другого —
«корінці, мархотка, листатий».Оскільки тютюн виник із чортової крові, то його й
не годиться палити... Нині вже весь світ засмердівся ним, а коли якась душа і
є, можливо, праведною, то й та не піде в рай через тютюн.
Легенда,
записана в с. Литвяках, виводить тютюн також з самої, так би мовити, сутності
чорта. Нечистий звичайно спокушає кожного християнина, й тільки-но в церкві йде
богослужіння, він уже там, і виходить з неї лише тоді, коли співають «Херувима»
(Херувимський спів). Ось батюшки якось і веліли понавішувать на всіх вікнах во
ім'я Господнє, щоб нечистий не мав змоги вискочити з Божого храму. Заспівали
«Херувима»; чорт хотів було вискочити з церкви, та вже ніяк не міг. Прибіг до
дверей — нема як вискочити; він тоді стрибнув було у вікно, впав з усього
розгону назад, заревів і здерев'янів. «Нехай собі лежить, — кажуть батюшки, —
поки завершиться служба». Після служіння підняли одубілого чорта, винесли його
з церкви й міркують: «Що з ним робити? Закопати? Ні, краще спалити, щоб не
лишилося по ньому й сліду!» Зібрались пани дивитися. Спалили чорта — і раптом
на тому місці, де згорів дощенту чорт, виявили не попіл, а насіння. «Що за
насіння таке?» — радяться поміж себе пани. Ось один пан забрав його й посіяв у
себе вдома, щоб подивитися, що виросте з того насіння. Зорали великі такі грядки
й засіяли їх. Поросла трава. З'їхались усі пани, дивляться — поросла якась
трава, а хтозна, для чого вона придатна! Коли під'їздить до них чужий пан.
«Здорові були, панове! Чого ви тут ходите?» — «Та ось ніяк не втямимо, що це за
трава така?» — «Трава ця — дуже гарна, дуже корисна для людей: її добре палити
кожній людині — зразу відчує в собі особливу бадьорість». І розповів тоді той
чужий пан, як треба доглядати за тютюном, як і пасинкувати його. По тому
попрощався й каже до свого кучера: «Не журись, брате: наша хвамилія не пропала: не пішла в ніщо —
скрізь уживатимуть тепер тютюн». А той чужий пан та був сам чорт.
Страницы: 1, 2, 3 |