Дипломная работа: Поетика художнього простору в романах Ю. Андруховича "Рекреації" та "Московіада"
Отто помістили у
клітку, з одного боку якої «була стіна із зачиненими дверима, за якими щось люто вовтузилося і скавчало» [2, c. 51]. Це ще один символ імперії – клітка, відокремлена від світу ґратами
і страхом (двері, за якими щось вовтузилося), який уб’є в людині все людське.
Виявляється, за дверима магнітофон, для того щоб людину спочатку залякати
страшною смертю, потім зробити кілька уколів, паралізувати: «І ти робишся дуже
м'яким. Паралізованим. І
згідним на все. І завжди носиш у собі цей жах» [2, c. 59]. У клітці Отто зустрічає кагебіста, який свого часу вербував
поета. «Сашко» тепер розмовляє українською, навіть очолює в комітеті первинний
осередок української мови, пише вірші, планує їх друкувати в українських
часописах. Саме «Сашко» тепер перераховує всі «злочини», які привели Отто до
клітки, де тепер він має стати об’єктом для експериментів.
З’являється і
Галя, яка співпрацювала з КДБ. У розмові з нею Отто підбиває своє життєві
підсумки: «Моє життя виявилося не таким уже й довгим, як пророкували мандрівні
цигани і вчені астрологи, але, що прикріше, не таким уже й блискучим. Я намагався не мати ворогів і подобатися всім без винятку, пам'ятаючи, що
єдиний мій найлютіший ворог
– це я сам. Але подобатися всім без винятку виявилося неможливим. Ніхто не схотів запідозрити мене у добрих намірах. Настільки вони всі були між собою розсварені. Тому будь-яка моя спроба віднайти гармонію завершувалася тим, що мене гнали. Більше
того, я побачив, що цей світ тримається на ненависті. Вона його єдина рушійна сила. І я хотів утікати від неї. Хотів здійснити навколосвітню подорож, але мені не вистачило грошей навіть для того, аби доїхати кораблем до Венеції. Тому я задовольнився снами, коханнями і міцними напоями. Бо пияцтво – також
різновид подорожі! Це подорож по звільнених півкулях свідомості, а значить, і буття. Одного чудового дощового травневого дня, тобто сьогодні, будучи в дещо потьмареному стані, я за якимось бісом опинився в підземеллі. Проте, як щойно з'ясувалося, це була тільки ілюзія, наївна зашмаркана самоомана, коли я вважав, буцімто дію цілком самостійно, за своїм власним незалежним планом. Насправді мене сюди привели. Як підданий імперії, власник її пашпорта і учасник
багатьох референдумів, я
виявився кулею
певного цікавого більярду.
Тепер залишилося
востаннє пхнути її» [2, с. 58]. Отто прозріває і розуміє багато
своїх помилок, бачить те, що імперія приховувала від нього та кожної людини, яка
живе в ній. Перший крок до очищення зроблено.
Вибравшися з
клітки, Отто мандрує у серцевину пекла: «Ти поїхав униз, у ще глибші глибини, у саме пекло, фон Ф. І чи виберешся ти з нього коли-небудь?! [2, c. 60]. Головний герой потрапляє у велетенську, освітлену безліччю люстр
залу: «…Все присутнє багатотисячне товариство пило, гуляло, чманіло, жерло,
браталося, плямкало, щось виголошувало, деякі вже співали, інші блювали – так
що твоєї з'яви не зауважив, здається, ніхто, та й чи можна зауважити з'яву
однієї людської одиниці, беззахисної й непотрібної, скажімо, на Красній площі?»
[2, c. 61]. Цей опис нагадує і
бенкет на площі у «Рекреаціях».
Отто не витримує
осточортілих лозунгів про «духовність», «сміренномудріє», «храмостроєніє» і
намагається покинути залу – він хоче додому. Єжевікін іронізує
по-великодержавницьки: «Додому? Тут наш дім. Тут наше підземне серце» [27, c.
64].
Отто прямує до
туалету, де його знудило після сьомого шару алкоголю (чи може після сьомого
кола пекла?). Так, згідно з концепцією М. Бахтіна, відбувається остаточне
очищення героя після морального (пияцтво, розпуста) та фізичного (спуск під
землю) падіння, як це сталося і з героями «Рекреацій»: «Але перед неосяжним, на
всю стіну, дзеркалом усе-таки біліє раковина, і ти вивергаєш нарешті із себе
увесь цей день, усі його хімічні елементи вкупі з органічними речовинами, усю
цю Москву. Фонтануєш самозабутньо, нестримно і радісно і всіма своїми
судомно-екстатичними рухами нагадуєш сліпучого джазового саксофоніста на
вершині приголомшливої імпровізації… Тоді відкручуєш обидва крани і довго миєш
себе. Зробилося так
легко і затишно, як не було вже давно» [2, c.
65].
У туалеті також
відбувається зустріч зі стареньким дідусем, якого дослідниця С. Лис
розцінює як прообраз Господа [27, c. 64]. Таке трактування цілком прийнятне, на нашу думку,
оскільки Отто фон Ф. ніби сповідується перед дідом, чесно признається у всіх
своїх смертних гріхах: «…І відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і
гнівався, і морду заливав, і брехав, і лаявся, і спокушався, і собою хизувався,
і… От хіба що не вбивав тільки» [2, c. 67].
Потім герой
потрапляє на симпозіум мерців. Тут Отто вже добре розуміє мету своєї подорожі:
«Розумієш, стрийку, поети іноді справді мають потребу зійти під землю – з
творчою метою, скажімо. Деякі шукають своїх коханих. Орфей, наприклад, або Данте. Але тільки тимчасово. Аби потім видертися і задирдичити
щось фантастично-щемке вишуканими терцинами. Я вже набувся тут. Пора мені за свої терцини сідати» [2, c.
67].
Однією з
кульмінаційних сцен «Московіади» стає символічний вибір Отто маски блазня.
Постать блазня в українській літературі тісно пов’язана з мотивом карнавалу, що
в постмодерністичній літературі вперше яскраво прозвучало в «Рекреаціях»: «По
суті, свято Воскресаючого Духа видається передусім великим цирком. Пророк
виявляється насправді таким самим, як інші, блазнем, а ціле свято –
карнавальною феєрією ілюзій і нонсенсу» [11, c. 55]. Щоб зрозуміти глибше сенс
вибору Отто маски блазня, варто залучити до аналізу міркування М. Бахтіна
щодо істотного впливу, який постать блазня справляє на образ і позицію автора
роману: «Романіст потребує якоїсь істотної формально-жанрової маски, котра
визначила б як його позицію щодо бачення життя, так і позицію щодо опублікування
цього життя. І ось тут-таки маски блазня й дурня, очевидно, відповідним чином
трансформовані, приходять романістові на допомогу. Маски ці невигадані, вони
мають якнайглибше
народне коріння, пов'язане з народом освяченими привілеями непричетності життя
самого блазня і недоторканності блазенського слова. Усе це для романного жанру
надзвичайно істотно. Знайдено форму буття людини – непричетного учасника життя,
вічного споглядача, який його відображує, і знайдено специфічні форми його
відображення – опублікування» [11, c. 55]. Привертає увагу той істотний факт, що
цю роль блазня Отто фон Ф. уперше відіграв уже в одному з початкових епізодів
роману, коли він нібито вечеряє з королем України Олельком Другим.
У такому
непримітному вигляді Отто входить до конференц-зали, де на стінах видні
зображення обкатів, що відображають сутність радянської влади: танки і
трактори, штучні супутники та комбайни. Знову бачимо карнавал, який відображає
фрагментарність сприйняття світу Отто: «Всілякі діди-морози, пірати, індіанці,
опричники, мухомори, розбійники, алкоголіки та інші казкові створіння. Проте
найбільше було різної звірні з хоботами, рилами, пащеками, хвостами і ратицями. Часом це нагадувало святковий ранок з перевдяганнями в дитячому садку. Або в школі
для розумове
відсталих» [2, c. 69].
У конференц-залі
відбувається священнодійство: символічна сімка будує стратегічні плани щодо
майбутнього імперії. В ній Отто впізнає сім символів тоталітаризму – Іван
Грозний, Дзержинський, Ленін, Мінін і Пожарський, Суворов, Катерина ІІ та Лук’янов.
Усі вони – кати українського народу, будь-якого маленького народу у великій
імперії зла. Проте ця сімка – не просто
уособлення Російської імперії, а й символ біблійного семиголового дракона
імперії.
На цьому
карнавальному симпозіумі Отто повинен витримати ще одне випробування –
вислухати промову імперських ідеологів: «Слід розтяти це хворе тіло із
середини! Розпустити всіх по домівках, опустити завісу. Ми подаруємо всім їхню, вибачте на слові,
омріяну
незалежність. Ми навчимо їх перемагати у референдумах. Бо референдум – це ідеальний спосіб маніпулювати людьми, залишаючи в них ілюзію, нібито
вони самі
вирішують свою долю. Ми навчимо їх любові до Держави. А це означає – до насильства, обманів і хабарів.
Ми дамо їм повну свободу заганяти себе у прірву… Хаос породжуватиме хаос… Усе це
виглядатиме надто карикатурно,
ці призначені нами президенти, ці закуплені нами парламенти. Ці прикордонні конфлікти шиїтів із
сунітами, католиків з кришнаїтами, а православних із дзен-буддистами. Ці героїчні спроби західних банкірів
навчити божевільних свободі. Ці
голодні міжусобиці, бунти і страйки. Ця індустрія церков і борделів. Великий непотріб указів, конституцій та декларацій. І тотальний смітник, ні, багато незалежних смітників на чолі з недолугими маріонетками. Ось – наша програма дій. Дедалі частіше й частіше
озиратимуться народи
назад. І бачитимуть у своїх обманутих візіях Велику Державу – космічну, вогнисту, широку, тисячолітню. Дедалі
гірше й гірше виглядатиме у порівнянні з нею ота, дозвольте, незалежність... І тоді всі
вони – я маю на увазі народи – знову захочуть її, Держави. Адже
все втікатиме, як морський пісок. Адже все валитиметься. Великий звіринець запанує навколо!» [2, c. 70 – 71].
C. Лис вбачає в цих словах
певне пророцтво: «Хіба події у нашій державі не є підтвердженням «мудрої» лінії
сімки? Скільки чуємо нарікань на нашу незалежність, скільки туги (особливо у
старшого покоління) за тими «совєтськими» часами» [27, c. 64]. Цікаво, що в «Рекреаціях» ми також зустрічаємо передбачення
Ю. Андруховичем Помаранчевої революції: «На площі йшли останні
приготування до свята: виносилися столи, напиналися намети, монтувалися
помости, прикрашені стрічками, гірляндами і лампіонами. Багатоголові юрмиська
вже прибували сюди зі свічками, масками й прапорцями» [1, c. 46].
Отто не витримує
промови ідеологів. Він розуміє, що треба щось робити. Всі ці мерці виявилися
ляльками, набитими тирсою. Тепер головний герой як ніколи відчуває свою
справжність. Ще одним дивним і цікавим образом тут виступає образ «Сашка», який
поступово розкривається як ангел-охоронець Отто. Під його цивільним одягом все
чіткіше видніються крила. «Сашко» уважно дивиться на Отто, ніби нагадуючи йому
про можливість виходу з цієї зали тільки після прийняття радикального рішення:
«Чи не вологі від поту, шорсткі й болючі крила ховає під цивільною оболонкою?
Чи не посланець він Бога – Того Самого, що про Нього ти іноді зле думав, але ніколи не переставав у Нього вірити? Саме час про Нього згадати, саме час. Тобі залишилося скинути маску блазня. А тоді влучити собі у праву скроню. Принаймні з тебе не посиплеться тирса. Адже ти справжній. Адже ти не манекен, Отто. Адже іншого виходу звідси немає. Неозброєний ангел з порожньою кобурою при боці вже повис над тобою» [2, c.
75].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11 |