Дипломная работа: Поетика художнього простору в романах Ю. Андруховича "Рекреації" та "Московіада"
Ю. Андрухович є
представником галичанського постмодернізму, який творився в регіонах, на
колишніх теренах Австро-Угорської імперії, де панувало чотири мови,
перепліталося коріння різноманітних культур. Центром цього простору стає Львів
– «місто стертих кордонів, клаптиковість, змішаність, поєднання непримиренного
і непоєднуваного» [5, с. 16]. Таким чином, в українському
постмодернізмі твориться образ містичного міста Львова або збірного образу
українських міст (таким є Чортопіль Ю. Андруховича), який стоїть в одному ряді
з міфічними Петербургом та Венецією.
Тенденція до
художнього осмислення складної, а подекуди й незбагненної специфіки феномена
міста з'явилась ще у поетів-вісімдесятників, до яких належали Ю. Андрухович,
О. Забужко, Н. Білоцерківець та ін. В їхній творчості були створені
такі художні моделі топосу міста: місто як беззахисне немовля (О. Забужко
«Квітневий Хрещатик», «Іронічний ноктюрн»), місто-спогад (О. Забужко «Мов
дзеркальце заднього огляду…», «Нічні метелики»), місто-мозаїка, місто-міф (Ю. Андрухович,
цикл «Цирк «Вагабундо», В. Неборак, збірка «Літаюча голова»),
місто-безодня [4].
На зламі
тисячоліть міський простір в українській літературі набуває здатності
трансформуватися в Місто-Рай чи Місто-Пекло відповідно до поширеного в Біблії
уявлення про два типи міста: Вавилон – місто прокляте, що чекало на заслужену
кару за гріховність, і Небесний Єрусалим – оновлене, святе місто [4, с. 33].
Зображення міста як символу пекла і смерті стає лейтмотивом урбаністичної
лірики та прози Ю. Андруховича, для якого, як і для більшості поетів з
галицькими витоками, притаманне есхатологічне світовідчуття і негативне
сприйняття процесу урбанізації як порушення гармонії між людиною і природою.
Чортопіль – місто пекельне, в чому ми повинні пересвідчитись, досліджуючи
наявні у ньому просторові образи дороги, ресторану, борделю, маєтку та балу в
ньому, які пов'язуються між собою карнавальністю.
Дослідження простору
в художній літературі є одним з актуальних питань літературознавства. Протягом
років в науці про літературу було вироблено багато типологій просторових
образів, що відбилося в дослідженнях М. Бахтіна, О. Галича, В. Халізєва,
В. Топорова, А. Єсіна та інших. Художній простір в літературі завжди
мав неабияке значення для розкриття характерів героїв, їхнього внутрішнього
стану. Це не змінилося і до сьогодні.
Проте створення
нових образів простору не припиняється. З формуванням літературного і світоглядного
напряму постмодернізму почали з’являтися нові форми простору, зокрема міського.
Місто в романах постмодерністів є символом пекла, воно яскраво демонізується, в
його природі присутня містичність та міфологічність.
Постмодернізм
приніс із собою новий погляд на світ, як той, що вже неможливо пізнати, і в
якому неможливо створити щось нове. Саме це спонукає сучасних письменників до
гри з цитатами, тобто складання власних творів за допомогою чужих цитат та
образів, наче мозаїку. Таким образом вони передають відсутність цілісності у
світі, його фрагментарність. У цьому відношенні автори, зокрема
Ю. Андрухович, звертаються до концепції М. Бахтіна про
карнавальність. Карнавал у постмодернізми постає як спроба осмислення цього
розщепленого світу.
Важливе значення
у пошуках істини відіграє концепт подорожі, широко використаний у романах
«Рекреації» та «Московіада». Герої постмодерних романів (і названих творів
зокрема) подорожують з метою віднайти своє «я», знайти вихід із свого душевного
лабіринту у фрагментованому просторі. Ця подорож у своєму фіналі приводить до
оновлення героя-мандрівника, зміни його поглядів на світ та настроїв.
Розділ 2. Моделі художнього простору в романі Ю. Андруховича
«Рекреації»
Найважливішою
ознакою досліджуваного твору, що визначає побудову його образної структури, є
карнавальність. Згідно з концепцією М. Бахтіна, карнавальні дійства подавали
неофіційний аспект світу, людини й людських відносин: «Заперечення офіційної,
панівної правди веде за собою утвердження нового, більш прогресивного й
вдосконаленого порядку» [46, с. 6]. Ця карнавальність репрезентативно
реалізована у художньому світі роману «Рекреації». Мотив перетворення,
воскресіння простежується і в назві роману Ю. Андруховича («рекреація» можна
розшифрувати як «наново-творення» [45, с. 6]), і в назві основної події твору –
Свято Воскресаючого Духу. Отже, заново народитися повинен і цілий світ (зокрема,
українська культура), і кожний, хто потрапив на це свято. Відповідно до цих двох рівнів відродження, принцип карнавальності реалізується як в поетиці роману взагалі,
так і в конкретних сюжетних епізодах.
Під час прочитання «Рекреацій», найперше впадає в око заперечення «лексичного
пуританства» [46, с. 6]. Ю. Андрухович використовує численні розмовні, жаргонні та лайливі слова і вирази («неслабо», «дурхата», «крейзуха», «зшизів», «лажа» та ін. [1]). По-друге, відбувається
знищення межі між фантастикою і реальністю. Дія відбувається, як уже
зазначалося, в неіснуючому місті Чортопіль, з’являється персонаж, пан Попель,
що має демонічні ознаки, але разом з тим ми постійно наштовхуємось на реалії тогочасного
життя часів перебудови. По-третє, у тексті наявні зв’язки з іншими творами західної,
російської та української літератур. Найважливіші з них – це алюзії на вже
згадуваний роман «Майстер і Маргарита» М. Булгакова та «Енеїда» І. Котляревського:
«Таким чином, в карнавальній процесії формується образ нової постколоніальної
спільності у вимірах простору і часу. Замість радянського культурного контексту виникають інші контексти, з яких можна черпати культурну енергію» [46, с. 7].
Карнавалізоване свято Воскресаючого Духу вплинуло на кожного з чотирьох головних героїв, що були запрошені на нього головним режисером цього дійства: «Між індивідуальним світом кожного з них
та карнавалом, що прагне об’єднати в єдине святкове ціле своїх учасників, не може не виникнути напруга. І Орест Хомський, і Гриць Штундера, і Юрко Немирич,
і Ростислав Мартофляк – всі вони непересічні, кожен із своїм неповторним, інколи трагічним світом. Звідси їхній інстинктивний потяг до самотності, який оберігає їхнє внутрішнє буття, надає відчуття самодостатності, заважає злитися із різнобарвним і безликим натовпом» [46, с. 7].
Відсвяткувавши
свою зустріч в пивничці та ресторані, побродивши серед карнавалу, друзі
розходяться кожний своїм шляхом: «І ви безсилі щось тут казати, щось тут
змінити – ходите колами, як сомнамбули, і в кожного своя планета, і кожен піде
своїм шляхом, хоч ви цілком щиро прагнули бути тільки разом і не робити
дурниць…тож вельми сумнівно, чи вдасться вам що-небудь виходити поміж цими
наметами й помостами, поміж цими прекрасними каліками, на цій площі, зусібіч
оточеній горами і Європою, де кожен із вас заблукає по-своєму…» [1, с. 71-72]. Мета
подорожі кожного з них – віднайдення самототожності.
В розумінні цього читачеві допомагають саме художні моделі простору,
використані Ю. Андруховичем.
2.1
Позаміський простір
Позаміський
простір у романі Ю. Андруховича «Рекреації» представлений образом дороги до
Чортополя та дороги через ліс до Сільця, з якого були вивезені діди Гриця
Штундери. Залізницею прибуває письменник Орест Хомський, а автотрасою, в
автобусі їдуть відомий поет Ростислав Мартофляк з дружиною Мартою, і «крайслер
імперіал» в компанії пана Попеля привозить «мандрівних поетів» Гриця Штундеру
та Юрка Немирича. Ще на залізниці ми бачимо, що рекреації – свято Воскресаючого
Духу – викликали неабиякий ажіотаж серед українців: «У Львові ти зрозумів, що в
напрямку Чортополя відбувається мало не паломництво. Всі загальні вагони були
набиті публікою, що квапилася на свято, переважно студентством і петеушниками,
котрі, як тільки поїзд рушив, повідкривали вікна і, вистромивши з них безліч
синьо-жовтих прапорів, почали співати стрілецькі» [1, с. 34].
Ю. Андрухович не
випадково використовує порівняння дороги до Чортополя з паломництвом. Відомо,
що паломництво має на меті відвідування святих місць і поклоніння ним. Так, ми
розуміємо, що свято Воскресаючого духу означає дещо більше для людей, ніж
просто відпочинок. Люди їдуть туди зі сподіваннями воскресити дух України, а
отже відродитися самим, а деякі дійсно хочуть відвідати святі місця: «…На
кожній зупинці поїзд облягають нові натовпи паломників до Чортополя з гітарами
й наплічниками, трапляються й пониклі дідусі та бабусі, адже їм було
повідомлено, що на свято прибуде єпископ – навіть цілих два єпископи: один зі
Львова, другий з Канади, і вони благословлятимуть усіх бажаючих, а також
освятять у Чортополя дерев'яну церкву Воскресіння, пам'ятку XVIII століття, в якій ще донедавна
зберігалися паперові тюки з мінеральними добривами, Хомський» [1, с. 37].
Значення дороги в
літературі величезне: нечасто твір обходиться без яких-небудь варіацій мотиву
дороги. Особливо важливу роль відіграє тісний зв'язок мотиву зустрічі з образом
дороги. Дорога – переважне місце випадкових зустрічей: «На дорозі
перетинаються в одній часовій і просторовій точці просторові і часові шляхи
багатьох різних людей – представників всіх станів, майна, віросповідань,
національностей, віків» [9, с. 87].
Усі головні герої
по дорозі до Чортополя зустрічають різних людей, і ці зустрічі надають нам
певні характеристики героїв: «Якого ти дідька ідеш у той Чортопіль, де,
можливо, нікому не потрібним будеш і зайвим, Хомський?» – думає поет [1, с.
34]. Він їде з Ленінграду, він жодного разу не відвідував Чортопіль – «нашу
духовну Мекку» [1, с. 37]. На одній зі станцій Хомський звертає
увагу на якусь дівчину, ми дізнаємося, що в Ленінграді він залишив іншу жінку,
а в поїзді знайшов собі «туалетну коханку», при цьому згадуючи про жінку
Мартофляка. Ці зустрічі в дорозі дають нам зрозуміти, що Хомський – ловелас, що
потім підтверджується і словами Марти.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11 |