Курсовая работа: Література Австралії
3.3 Патрік Віктор Мартіндейл Уайт
(1912-1990) (див. Додаток В)
Письменник, чия творчість поклала основу
міфу про провінціалізм та континентальну обмеженість австралійської літератури.
Народився в забезпеченій сім'ї, здобув освіту в Англії — в привілейованій
середній школі-інтернаті для хлопчиків, а згодом в Кембріджському університеті.
Перші книги Уайта — збірка віршів і два романи на англійському матеріалі —
побачили світло у Великобританії. В роки Другої світової війни Уайт служив в
британських ВПС. У 1949 р. повернувся до Австралії, де спочатку займався
фермерством, потім вів життя професійного літератора [17]. У романі «Тітчина
історія» (1948) провідна тема творчості Уайта — покірність та мужність перед обличчям
невідворотньої смерті, страждань людини і життя поза соціальними міфами і
самовтіхами — вперше прозвучала в повну силу. Надалі місце дії творів Уайта —
романів, розповідей, п'єс — Австралія; а сама дія наповнюється загальнолюдським
змістом і знаходить характер притчі. Загублено в австралійській «глибинці»
неіснуюче на картах селище Дьюрілгей («Древо людське», 1955). Австралійський
«буш» — невинна гущавина лісу і чагарника: там проходить «виховання відчуттів»
англійки XIX ст., що потрапила до аборигенів (роман «Пояс соромливості», 1976);
туди йде декілька дослідників, які один одного не знають, і нещасних, кожна
по-своєму, людей, яких зібрав і повів до загибелі безумець-першопроходець,
одержимий ідеєю чи то довести Богові, що здатний його подолати, чи то вселити
самому собі віру в те, що він і є Бог (роман «Фосс», 1957). Вигадане
середньобуржуазним передмістям Сіднея Сарсапарілла та сам Сідней з романів
«Їдуть в колісниці» (1961), «Амулет» (1966), «Вівісектор» (1970), «Око бурі»
(1973), збірок розповідей «Обпалені» (1964) і «Какаду» (1974). Для Уайта все це
— різні іпостасі того, що він назвав «Великою Австралійською Пустелею», де такі
верховні, в очах письменника, форми залучення людини до абсолюту, природі і
собі подібним, як любов, праця, мистецтво, віра і здатність творити добро,
піддаються випробуванню і нарузі. Носії ідеалу того, що Ф.М.Достоєвський
називав «позитивно прекрасною людиною», у книгах Уайта, як правило, наділені якоюсь
фізичною або психічною вадою, що робить їх несумісними з каноном, обов'язковим
для образу справжнього австралійця в офіційній міфології країни, здорового
тілом і (не дуже розвиненим) духом, гарного фізично і що сповідає віру в
матеріальне забезпечення. Художня досконалість в розкритті метафізичних проблем
буття людини принесла Уайту Нобелівську премію по літературі (1973).
Особливості стилю Уайта — співіснування та сплав різнорідних манер і прийомів
листа — від майже біблейської патетики до тваринної бурлески, від витонченого
внутрішнього монологу до вуличного різноголосся, від вишуканої метафоричної до
простонародної мови, від трагічного до смішного в поєднаннях неспівсумісності —
високого і низовинного, прекрасного і потворного, життя і смерті, — які
створюють гротеск [10, c. 174].
Древо людське (The tree of man. 1955)
Роман про становлення і шляхи
австралійського сімейного роду. «У цій книзі я прагнув виразити все
різноманіття життя, узявши за основу існування двох звичайних людей», — писав
автор. Хроніка праць і днів скватера Стена Паркера і його дружини Емі, їх
взаємного відчуття з його приливами і відливами, смертю і відродженням; історії
їх дітей — недолугого сина, що загинув в гонитві за «австралійською мрією»; що
вийшла за спроможного адвоката, але приреченій на безпліддя дочці — така
подієва канва сюжету, що розвивається в хронологічних рамках одній, хоча і
довгому людському життю: від дитячих років Стена Паркера до його смерті.
Стрижень цього життя — праця, яка для Паркера перетворюється з рутини в ритуал,
служіння, в якому вони знаходять свою людську гідність. Роль праці, природних
стихій і мови плоті як засобів збагачення світу головними персонажами і їх
самовираження тим більше велике, що вони фактично позбавлені можливості
виразити себе в мові, слові — і не тільки унаслідок неписемності. Уайт вважав,
що звичайне слово не здатне виразити людський досвід у всій його
безпосередності і ціліності; що є верховним таїнством буття, абсолютною
гармонією, яку людині дано спіткати лише інтуїтивно, шляхом осяяння, бо слова,
відчуття і навіть віра тут безсилі. Творчий акт, по Уайту, є ланцюг осяянь, в
якому художникові відкривається недоступна звичайним людям істина; він передає
її іншим — в цьому його призначення та його виправдання. Надію на відродження роду
Паркера, що присікся в їх дітях, письменник пов'язує їх з онуком, хлопчиком, в
якому прокидається талант поета [3, c. 20].
3.4 Творча спадщина інших творців
австралійської літературної скарбниці
Новелістика звернулася також до історичного
минулого Австралії. Декілька книг Прайса Уорунга (псевдонім Уїльяма Естлі,
1855—1911) — «Розповіді про каторгу» (1892), «Розповіді про давню пору» (1894),
«Розповіді про острів смерті Норфолке» (1898) та ін. — продовжили викриття
страхіття англійської каторги, зроблене в найвідомішому з романів колоніальної
епохи, — «Засуджений довічно» Маркуса Кларка. У контексті руху за незалежність
похмурі картини, засновані на документальних даних, сприймалися як вагомий
доказ жорстокості та непорозуміння англійського правління [20].
Література того часу знаходилася ще на підході
до роману, який був би не менш австралійським, ніж розповідь Лоусона. Інерція
вікторіанського роману любовної інтриги та колоніальних пригод відчувалася
довго, хоча і цей жанр не залишився чужим національно-патріотичним віянням.
Прообразом національного реалістичного
роману стала книга Джозефа Ферфі (псевдонім — Том Коллінз, 1843—1912) «Таке
життя. Декілька витягань з щоденника Тома Коллінза» (1903), що має значення
естетичного маніфесту австралійського реалізму. Ставлячи перед собою завдання
правдиво показати австралійське життя в її національній характерності, Ферфі
розвінчує колоніальний роман з його любовно-пригодницькими кліше. Він
відмовляється від сюжетної інтриги, віддаючи перевагу формі щоденника. Перед
нами сім «обраних навмання» днів з життя дрібного чиновника Тома Коллінза, який
роз'їжджає по сільському краю, зупиняючись біля табірних костриць і в хатинах
об'їждчиків, на фермах і в скваттерских садибах. Фрагментарність імітує
природний перебіг життя. Проте за зовнішньою уривчастістю таїться продуманість
загальної картини, що відобразила національні та соціальні типи, заняття,
вдачі, суспільні суперечності [13, c. 265].
Важлива роль відведена в оповіданні Тому
Коллінзу — в його коментарях, численних ілюзіях та обширних відступах на різні
теми поміщений історико-філософський сенс. Оповідач, проте, не ідентичний
авторові, хоча і схожий на нього — книжник з буша, філософ-самоучка.
Проникливий і разом з тим «короткозорий», Том Коллінз намальований з ізюминкою
лукавства.
«Дух — демократичний, напрям — зухвало
австралійський» — так сам Ферфі в авторецензії визначив суть своєї книги. У
конфліктах, що переживаються бушменами і скватерами, він приймає сторону
неімущих і вірить, що справедливість все ж таки візьме своє разом з
соціалістичними принципами. Соціалізм для Ферфі — втілення християнського
гуманізму: «Вихід з труднощів простий — підтвердити закони, дані Богом,
добросовісним управлінням, яке відповідатиме їх духу. Що є єдиною метою
соціалізму» [7, c. 21].
У творах Лоусона, Ферфі, О’дауда,
балладистів і новелістів буша Австралія вперше побачила себе і знайшла власний
голос. Вони поклали початок демократичної та реалістичної традиції, яка зробила
великий вплив на розвиток літератури країни в першій половині XX ст.
Національне самоствердження, соціальний
протест і соціальна утопія домінували в літературі на рубежі століть, але були
в ній ще інші тенденції. Джон Шоу Нілсон (1872—1942), хоч і написав немало
балад, залишився поетом ліричного складу: оповідний елемент у нього ослаблений,
опис імпресіоністичний. З ранніх років Нілсон заробляв свій хліб на фермах, на
будівництві, в каменоломнях. Прогресуюча сліпота привела до того, що Нілсон
лише задиктовував друзям рядки своїх віршів. Його основні книги вийшли в перші
десятиліття: збірка «Серце весни» (1919), «Баладні та ліричні вірші» (1923),
«Нові вірші» (1927).
Нілсона називають примітивістом, маючи на
увазі безпосередність його сприйняття і природи, і людського життя, що
зображуються як цикл дозрівання та в'янення, що вічно повторюється, а також
деяку шорсткість і простоту форми (римовані двовірші та чотирьохрядкові строфи
переважно коротких віршів). Проте цій простоті супроводять тонкість зображення,
суггестія, відчуття неможливості виразити сокровенне [1, c. 65].
Перша світова війна викликала в
австралійській літературі хвилю казенно-патріотичних і шовіністських відгуків,
яким піддалися і такі поети, як Лоусон і Бреннан. Широко розповсюджувалися у
військах поеми і вірші Кларенса Денніса (1876—1938), написані не без впливу
Кіплінга, — на жаргоні міських низів, баладним складом, в
грубувато-гумористичному стилі, але з відтінком сентиментальності.
Антивоєнна нота міцніла у світі прозріння
мас і наростання протесту проти тривалої бійні. Участь Австралії в першій світовій
війні стала в становленні нації новою віхою, що утілилося в легенді про
хрещення в кривавій купелі, коли австралійці пред'явили незаперечні докази
своєї національної самостійності, зберігаючи при цьому імперську лояльність.
Насправді уроки першої світової війни, невіддільної від глибоких змін в долях
народів, і для Австралії були також соціальними і означали вихід на нові рубежі
суспільної свідомості [7, c. 17].
Висновки
У роботі висвітлено питання розгляду
становлення та розвитку літератури Австралії та її національних особливостей,
особистісного стилю деяких відомих письменників Австралії. Дослідження дало
змогу дійти таких висновків:
1. Австралія є досить цікавою країною, що
має свою культуру та багату спадщину. Але вона насьогодні, та особливо в перші
роки свого становлення, не мала значного успіху серед інших країн. Отож,
розглядати культуру Австраліїї необхідно та цікаво саме з погляду на її
національні особливості та деяку унікальність. Отож, перегляд основних
принципів становлення культури дає змогу глибоко зануритись у розгляд її
літератури.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 |