Учебное пособие: Італія у період об’єднання

Наполеон III поспішив з укладенням перемир'я, а потім і миру з Австрією перш за все тому, що підйом масового народного руху в Італії легко міг привести до абсолютно небажаного результату з погляду інтересів буржуазної Франції - появі на Середземному морі нової сильної, єдиної і незалежної держави. Крім того, відновлення народної боротьби за об'єднання на Апеннінському півострові сприяло б підйому революційного руху не лише в самій Італії, але і у Франції. З іншого боку, затягування військових дій в долині По легко могло привести до втручання в боротьбу з боку Пруссії і створенню небезпеки для Франції на Рейні.

Перемир'я, підписане у Віллафранці, глибоко обурило італійський народ. В результаті операції французького імператора з австрійським, по словах До. Маркса, "незалежність Італії перетворилася на залежність Ломбардії від П'ємонта, а П'ємонта від Франції". Довіру до уряду Віктора-Еммануїла II було значно підірвано.

З кінця 1859 р., і особливо в 1860 р., Апеннінський півострів став ареною запеклої політичної боротьби, в результаті которої відновлення на престолах Модени, Парми і Тоскани вигнаних звідти герцогів став неможливим. Вибрані там загальним голосуванням національні збори ухвалили приєднати герцогства до Пємонту, до якого приєдналася і папська Романья, окрім району Риму і самого міста. Будучи не в силах приборкати революційний рух, що почався, Наполеон III був вимушений дати на це згоду. Він зажадав тільки обіцяну йому раніше Кавуром компенсацію - Савойю і Ніццу, в яких переважало французьке населення.

4. Похід "Тисячі" Д. Гарібальді. Революція на півдні Італії

Народний рух, що почався на півночі півострова, продовжувався. У квітні 1860 р. спалахнуло повстання в Палермо, на крайньому півдні Італії. Воно було швидко придушене королівськими військами, і тоді демократи-республіканці Півночі - Мадзіні і його друзі - вирішили надати південцям братську допомогу. Вони організували відправку з Генуї на Сіцілію двох пароплавів із загоном з тисячі озброєних добровольців-легіонерів, що знаходилися під командуванням Д. Гарібальді. Значну частку одягнених в червоні сорочки гарібальдійців складали ремісники і робітники, студенти і вихідці з лав дрібнобуржуазної інтелігенції. Після вдалої висадки на о. Сицилія до загону Д. Гарібальді стали масово приєднуватися селяни. Це дозволило гарібальдійцям розбити вислані назустріч королівські війська в битві при Калатафімі (15 травня). Важкі бої рогорнулися за оволодіння столицею острова - Палермо, де допомогу гарібальдійцям надали повсталі городяни. Пізніше, на початку серпня I860 р., червоносорочники висадилися в Калабрії і почали свій похід до Неаполя, що став легендарним.7 вересня Гарібальді урочисто вступив в столицю королівства Обидві Сіцілії, звідки ледве встиг боязко втекти Франциск II. "Визволителі народу зайняли ще тепле монархічне гніздо, і грубі чоботи пролетарів топтали м'які килими королівського палацу", - згадував пізніше про ці події Гарібальді.

Але сили короля не були остаточно зломлені. Його війська з півночі загрожували зайнятій гарібальдійцями столиці. 1 жовтня чудовий народний полководець розгромив їх в битві на річці Вольтурно. Успіх походу Гарібальді, що зумів в короткий термін вигнати з Неаполя війська Бурбонів, пояснювався перш за все активною підтримкою, наданою його загону селянством Сіцілії і Калабрії. Гарібальді відміняв багато привілеїв дворянства і духівництва, виганяв єзуїтів, конфісковував майно монастирів, знищував обтяжливі для селян податки на помол зерна і, головне, обіцяв бійцям-біднякам ділянки поміщицької землі після перемоги. Простий народ повсюдно зустрічав червоносорочечників з неприхованою симпатією. Перелякані розмахом народного руху поміщики відразу ж почали звертатися за допомогою до Віктора-Еммануїла II і Кавура і перешкоджали поглибленню селянської революції, що почалася на півдні. Якби Гарібальді і далі проводив політику, що направлена проти крупних власників і враховує інтереси переважної більшості селян, йому легко було б боротися проти монархічних порядків. Стати вождем селянської революції Гарібальді, проте, не побажав.

Успіхи демократичного руху на півдні, а також намір Гарібальді продовжити свій похід у бік Риму стривожили ліберальних монархістів. Вони розраховували скористатись перемогами Гарібальді для ще більшого посилення влади Віктора-Еммануїла II і пізніше розповсюдження її на всю Італію. "Якщо ми не будемо в Папській області раніше Гарібальді, ми пропали і будемо ганебно скинуті ним в грязюку. Революція охопить тоді всю Європу", - з тривогою писав Кавур французскому посланцеві в Туріні. Він обговорював з ним плани окупації Папської області сардінськими військами раніше, ніж до Риму встигне докотитися хвиля революції, що піднялася на півдні.

Війська П'ємонту за розпорядженням Кавура через папські володіння просунулися далі, до межі королівства Обох Сицилій. "Якщо Гарібальді хоче боротьби, я приймаю її; я відчуваю себе достатньо сильним, щоб з ним справитися", - самовпевнено заявляв тепер Кавур, якого підтримувала вся буржуазно-поміщицька верхівка півострова.

15 жовтня 1860 р. 20-тисячний загін п'ємонтської армії вступив в Неаполітанське королівство, зустрівши підтримку із сторони всіх спроможних власників, наляканих популярністю Гарібальді і селянськими виступами. Гарібальді, захоплений загальнонаціональною ідеєю і боячись развязати в країні громадянську війну до остаточного видалення з Італії чужоземців, не чинив опору сардинській армії, що наступала і без боротьби поступився владою королеві Віктору-Еммануїлу. Після цього ліберали організували народне голосування з питання про приєднання півдня Італії до П'ємонту і добились успіху.

Політичне керівництво рухом перейшло з рук демократів в руки помірної, монархічно настроєної буржуазії, і демократичний шлях національного об'єднання "знизу" був перерваний. Об'єднання завершилося "зверху", на чолі з П'ємонтом.

5. Італія на початку 60-х років XIX ст. Перетворення на єдине конституційне королівство

Проведене в жовтні 1860 р. під тиском поміщиків і католицьких священиків голосування привело до утвердження і на півдні півострова влади Віктора-Еммануїла II. Незабаром була обнародувана і нова італійська конституція, складена за зразком введеної в 1848 р. в П'ємонті. У об'єднаній Італії встановлювалася двопалатна система - парламент, у склад якого входили сенат, що складався з принців крові і членів, що довічно призначаються, і палата депутатів, що складається з осіб, що обираються на підставі високого майнового цензу: лише 2,5% населення спочатку могли брати участь у виборах. Король "божою милістю і волею народу", згідно конституції, користувався значною виконавчою владою і, головне, мав в своєму розпорядженні право розпускати палату на свій розсуд. Католицизм визнавалося державною релігією, незмінність суддів майже нічим не гарантувалася, а цивільні права народу допускали адміністративне свавілля недосконалим регулюванням.

В результаті подій 1859-1860 рр. майже вся Італія перетворилась в єдину буржуазну конституційну монархію, в которой, проте, простий народ продовжував жорстоко страждати від малоземелья і різних кабальних форм експлуатації, від пережитків феодалізму. Не республіканці Мадзіні і Гарібальді, а ліберали - прихильники Кавура очолили єдине національне Італійське королівство.

Після подій 1860 р. об'єднання було ще не закінчене. У Венеціанській області як і раніше господарювали австрійці, а в Римі папа Пій IX продовжував здійснювати світську владу під охороною французького гарнізону, що знаходився там з 1849 р.

Перед Італійським королівством стояло також завдання звільнення Венеціанської області від австрійського панування, а Римської - від влади папи і французького гніту. Для цього в 1866 р. уряд Віктора-Еммануїла II, уклавши союз з Пруссією, взяв участь у війні проти Австрії. Хоча італійські| війська і понесли важкі втрати від австрійців, Австрія була розбита прусською армією. Венеціанська область, згідно укладеному в Празі мирному договору, була передана Наполеонові III, а потім включена до складу Італійського королівства. Боротьба за Рим також не припинялася. Оскільки уряд| Віктора-Еммануїла II, зв'язаний своєю залежністю від Наполеона III, нічого не робив для звільнення Риму від французького гарнізону, ініціативу знову узяв на себе Гарібальді. Спираючись на досвід сіцілійської експедиції, він літом 1862 р. висадився в Сіцілії, а звідти переправився із загоном своїх добровольців в Калабрію. Цього разу він, проте, натрапив на вислані йому назустріч королівські війська і в першому ж зіткненні у Аспромонті 29 серпня 1862 р. був важко поранений і узятий в полон.

Такою ж невдалою виявилася і нова, зроблена в 1867 р., спроба гарібальдійців вторгнутися безпосередньо в Римську область: біля Ментани 3 листопада вони натрапили на озброєні новітніми скорострільними рушницями "шаспо" французькі войска і були з великими втратами розсіяні.

Збереження в Римі світської влади папи, що спиралася на французькі багнети, продовжувало залишатися перешкодою для подальшого об'єднання Італії в національну державу. Папський двір і верхівка католицької церкви наполегливо чіплялися за своє політичне панування в Римі і намагалися укріпити свій вплив серед віруючих найреакційнішими засобами. Обскурантизм католицької церкви яскраво виявився в таких реакційних актах, як публікація в 1864 р. "Списку сучасних помилок", що засуджував досягнення науки і всі передові ідеї, зокрема комунізм і соціалізм. Був обнародован також черговий "Індекс заборонених книг", що включав кращі творіння людського генія.

Страницы: 1, 2, 3