Учебное пособие: Італія у період об’єднання

Учебное пособие: Італія у період об’єднання

Лекція

Тема: Італія у період об’єднання|

1. Соціально-економічний і політичний розвиток Італії після поразки революції 1848-1849 рр.

В результаті поразки революції 1848-1849 рр. Італія залишилася такою ж роздробленою, як і раніше. Влада Габсбургів була відновлена в Ломбардо-венеціанській області, а політичний вплив Австрії знову поширений на дрібні герцогства - Модену, Парму і Тоскану, де за допомогою австрійських багнетів повернули собі престоли повалені раніше самодержці. Для більшої безпеки в їх столиці були введені австрійські війська, а в Римі з літа 1849 р. розташувався французький гарнізон. Особливо шаліла феодально-поміщицька реакція на півдні, в королівстві Обох Сіцілій де "король-бомба" Фердинанд II, мстивий і жорстокий, формально не скасовувавши конституції, по суті справи відновив самодержавний режим терору і свавілля. Тільки у П’ємонті після 1849 р. уціліли конституційний лад і деякі буржуазні свободи. Король Віктор-Еммануїл II давав притулок біженцям-патріотам з інших італійських держав і зберіг трибарвний національний прапор.

Не дивлячись на політичну реакцію, національно-визвольний рух в Італії не припинявся. Ні буржуазія, ні народні маси не могли примиритися зі свавіллям дрібних самодержців, зухвалим господарюванням чужоземців.

В період тимчасового економічного "процвітання", що настало услід за закінченням економічної кризи 1847-1848 рр., в Італії, особливо в Пємонті, розвернулося крупне капіталістичне виробництво, будувалися нові фабрики і заводи, продовжувалось будівництво залізниць (у 1859 р. їх було прокладено вже більше 2 тис. км., з яких 850 км. припадало на П'ємонт). Генуезький порт, розширений і переобладнаний, почав знову грати помітну роль в торгівлі на Середземному морі. Все це штовхало італійську буржуазію до продовження боротьби за вирішення історичних завдань національного звільнення і об'єднання, що стояли перед нею.

Найбільш видним виразником інтересів помірно-ліберальних кіл буржуазії в П'ємонті з кінця 40-х років XIX ст. був граф Камілло-бензо Кавур (1810-1861), дворянин-поміщик, що обуржуазнювався, гарячий прихильник парламентарних політичних порядків. Отримавши в 1852 р. пост сардінського прем'єр-міністра, він уклав з Англією і Францією фритредерські торгові угоди, і це ще більш прискорило розвиток промислового перевороту. Швидке збагачення буржуазії сопровождалось, як і в інших країнах, зубожінням трудових мас. Таким чином, економічна політика Кавура сприяла розповсюдженню нових буржуазних порядків. Разом з тим Кавур, як типовий ліберал, постійно побоювався, щоб "реформи не зайшли дуже далеко і не торкнулися основ суспільного устрою".

В області зовнішньої політики Кавур на перших порах ставив обмежені цілі. Він прагнув приєднати до П'ємонту Ломбардо-венеціанську область і ті герцогства Центральної Італії, в яких господарювали австрійці. Але добитися цього він прагнув "зверху", не удаючись до підтримки народних мас, шляхом різних дипломатичних маневрів і комбінацій і за допомогою французької імперії Наполеона III.

Революційна "партія дії", що виросла на основі "Молодої Італії" колишніх років, не припиняла боротьби: мадзиністи неодноразово робили невдалі спроби підняти повстання і навіть удавалися до тактики індивідуального терору. У Пармі змовники убили герцога Карла, а в Неаполі поранили Фердінанда II. У 1858 р. італійський патріот Ф. Орсині намагався убити в Парижі Наполеона III, в якому бачив душителя свободи і демократії. Імператор залишився живий. Орсині ж був гільйотинований.

Програма і тактика мадзинистов піддавалися критиці з боку Карло Пізакане (1818-1857), одного з перших в Італії соціалістів-утопістів. Пізакане брав гарячу участь в революційній боротьбі 1848-1849 рр. Після поразки він вимагав доповнити політичну програму мадзинистів соціальными вимогами з метою привабити на сторону демократичного руху ширші маси трудящих, зокрема селян. Хоча Пізакане був далекий від розуміння історичної місії пролетаріату, його виступи свідчили про розмежування, що почалося, серед революційних демократів: тоді як Пізакане і інші більш послідовні революціонери настоювали на залученні до руху широких плебейських мас, частка мадзинистів під впливом невдалих змов і виступів, а також успіхів ліберально-буржуазного руху схилялись до зближення з лібералами.

Манін, вождь венеціанських республіканців 1848-1849 рр., а також ряд інших видних діячів демократичного руху звернулися в середині 50-х років до короля Віктора-Еммануїла II з пропозицією очолити національно-об'єднавчий рух і відновити війну з Австрією. Прихильники угоди з лібералами за сприяння Кавура заснували в Турині "Італійське національне товариство", що фактично відмовилося від яких-небудь революційних методів боротьби і готове було визнати майбутню єдину італійську монархію під верховенством Савойської династії|.Д. Гарібальді, що повернувся до Італії з еміграції піддався умовлянням прихильників "єднання" з ліберальними монархістами і, вступивши у вказане товариство, зайняв в ньому на короткий час пост віце-голови.

2. Франко-італо-австрійська війна 1859 р. і звільнення Ломбардії

Прагнучи витіснити австрійців з Італії, Кавур всі свої надії покладав на допомогу з боку Франції і вже під час Кримської війни 1853-1856 рр. зробив перші кроки, прагнучи добитися зближення з нею: 15-тисячна сардінська армія була відправлена ним під стіни Севастополя, хоча у Пємонта і не існувало ніяких інтересів на Чорному морі і ніяких причин до війни з Росією. Після підписання Паризького мирного договору Кавур наполегливо схиляв Наполеона III до війни проти Австрії, виражаючи готовність надати Франції у вигляді компенсації Савойю і Ніццу. Він вважав за необхідне "шукати союзника там... де можна було знайти зброю разом і проти Австрії і проти революції".

Літом 1858 р. відбулося таємне побачення Кавура з французьким імператором в Пломбєрі, в результаті якого Наполеон III обіцяв Пємонту допомогу у війні проти Австрії. Звичайно, Наполеон III готовий був взяти участь у війні проти Австрії зовсім не для того, щоб допомогти Кавуру створити на Середземному морі єдине і сильне Італійське королівство: французький імператор прагнув приєднати до Франції Ніццу і Савойю, ослабити Австрію, дещо розширити Пємонт за рахунок австрійских володінь і укріпити свій вплив в італійських державах.

Перш ніж почати війну проти Австрії, Наполеон III в березні 1859 р. уклав таємну угоду з Росією, якій вигідно було ослаблення імперії Габсбургів, і добився від неї дружнього нейтралітету. Олександр II обіцяв також виставити сильную армію до австрійської межі.

Ворожа політика Австрії по відношенню до Росії під час Кримської кампанії полегшила французькій дипломатії зближення зі своїм недавнім противником. Цар і його міністр закордонних справ князь А.М. Горчаков охоче йшли назустріч Франції, прагнучи вивести Росію з того стану ізоляції, в якому вона знаходилася з часів Паризького конгресу. Таким чином, зовнішня політика Росії об'єктивно сприяла об'єднанню Італії "зверху".

Війна між Пємонтом і Францією, з одного боку, і Австрією - з іншого, почалася в квітні 1859 р. Вступаючи у війну, австрійський уряд розраховував, спираючись на чисельну перевагу своєї армії в Північній Італії, швидко, ще до появи французьких військ в долині р. По, розправитись з невеликою армією Віктора-Еммануїла II. Проте, використовуючи новий вид транспорту - залізниці і пароплави, французьке командування зуміло через декілька днів після початку війни зосередити в Італії великі сили. В кінці травня франко-сардинські війська перейшли в наступ і, розбивши австрійську армію при Мадженті (4 червня), заволоділи Ломбардією. Продовжуючи просуватися по долині р. По, союзні війська 24 червня 1859 р. вщент розбили австрійців в кровопролитній битві під Сольферіно.

Ці перемоги мали місце в умовах наростаючої революційної ситуації. Проти ненависних австрійців виступили не тільки регулярні війська Пємонта, але і народні маси. У Флоренції, столиці Тоскани, почалося повстання, що змусило місцевого герцога тікати до Відня. Те ж сталося і в сусідніх Модені і Пармі. Папська Романья оголосила себе незалежною. Папа Пій IX, що колись славився лібералізмом, не в змозі був справитися з тим революційним рухом, що почався в багатьох містах і лише за допомогою найманців-швейцарців звіряче расправився з населенням Перуджії, що піднялася. Взагалі, прагнучи зберегти свої середньовічні привілеї, католицька церква повсюдно виступала непримиренним ворогом національного об'єднання. Пій IX не раз звертався до іноземних держав за військовою допомогою проти повсталого італійського народу. Бойові дії загону добровольців під командуванням Джузеппе Гарібальді, що вступив в ряди п'ємонтської армії як генерал, ще більше сприяли зростанню революційних настроїв. На чолі своїх сміливців Д. Гарібальді вторгся в володіння Ломбардії і був із захопленням зустрінутий населенням. Сміливо відтіснивши австрійські війська, що перегороджували йому шлях, його загін просунувся глибоко в тил противника.

3. Перемир'я у Віллафранці

Перемога над австрійцями здавалася вже цілком забезпеченою, і всі в Італії чекали швидкого звільнення від їх ярма. Наполеон III, проте, обдурив Кавура: 11 серпня 1859 р. після особистого побачення з імператором Францом-Йосипом в місті Віллафранка Наполеон III несподівано для італійців і за їх спиною уклав з австрійцями перемир'я, а дещо пізніше підписав мирний договір.

Умови перемир'я абсолютно не відповідали очікуванням італійських патріотів: замість приєднання до Пємонту всієї Ломбардо-венеціанської території передбачався, по-перше, перехід до Пємонту лише Ломбардії; Венеціанська область залишалась австрійцям; по-друге, верховна влада на Апеннінському півострові вручалася не Віктору-Еммануїлу II, як до того прагнули всі буржуазні націоналісти П'ємонта, а ворогові національного об'єднання - папі Пію IX, в столиці которого, Римі, як відомо, був розташований французький гарнізон, і, окрім цього, в Модену, Парму і Тоскану поверталися вигнані звідти раніше герцоги з дому австрійських Габсбургів.

Страницы: 1, 2, 3