Курсовая работа: Колективізація Західноукраїнських земель

Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947–1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули, потрапили до рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкритої боротьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як раніше. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.

На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі й спорадичні контакти з британською та американською секретними службами, зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колективізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника (що приписується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цього НКВС) за його роль у ліквідації греко-католицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило відомого радянського пропагандиста – журналіста Ярослава Галана. Але у березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті Шухевича[3].

Відбудова та розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися в умовах, коли всі українські землі (крім крайніх західних, що залишилися у складі Польщі) опинилися у межах однієї держави. Територія України на кінець 1945 p. розширилася і становила понад 580 тис. км2. У 1954 p. до України було включено Крим.

Складним було демографічне становище. Так, у 1941 p. населення становило 41,3 млн, а у 1945 p. – 29 млн осіб. За радянською статистикою, кожен шостий житель України загинув. Решта була депортована на примусову працю у Німеччину, евакуйована на Схід, заслана до таборів. Майже мільйон поляків у 1944–1946 pp. виїхало до Польщі, а в Україну переселилося близько 500 тис. українців. За 1945–1948 pp. повернулося близько 2,2 млн. демобілізованих воїнів, а також практично всі евакуйовані. Проте довоєнного рівня населення було досягнуто тільки в 1958 p. Після 1950 p. темпи природного приросту населення знижувалися (з 14,6% у 1950 p. до 0,81% в 1966 p.). Кількість сільського населення зменшувалася в середньому на 0,5% на рік. У 1966 p. частка міських жителів становила 51%.

За етнічним складом зросло російське населення – 7 млн, або 16%, у Східній та 330 тис., або 5%, у Західній Україні. У роки війни скоротилася чисельність поляків, євреїв, кримських татар.

Після війни залишилося лише 17% довоєнної кількості робітників, а весь промислово-виробничий потенціал становив 48% проти 1940 p. У 1950 p. цей показник становив 81%. Протягом 50–60-х років гострої нестачі робочої сили не відчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у західних областях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося. Більшість робітників працювали у галузях матеріального виробництва (81,5% у 1960 p.). У промисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8%. Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві – 42,7%, а у сфері торгівлі, послуг, державного управління – 18,5%[4].

Господарство розвивалося на основі директивних п'ятирічних планів: п'ятого (1951–1956 pp.), шостого (1956–1960 pp.), сьомого (1961–1965 pp.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що у СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея догнати і перегнати індустріальні країни була підтримана М.С. Хрущовим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США, інших економічно розвинених країн. Результатом функціонування командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.

Значні втрати господарства України в роки другої світової війни зумовили низький вихідний рівень порівняно з іншими країнами. У 1945 p. в Україні було вироблено лише 26% промислової, 49% сільськогосподарської довоєнної продукції, товарообіг зменшився до 31%. У СРСР ці показники становили відповідно 92, 60, 45%.

Відбудова господарства продовжувалася до 1950 p. Швидкими темпами розвивалася промисловість – 34,6% щорічно при 22–23% по СРСР. Перевага надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній, електроенергетичній, машинобудівній. Було відбудовано та побудовано понад 2 тис. підприємств.

З відновленням у 1951 p. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксу Україна зайняла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі – газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано газопровід Дашава – Київ. Проте у структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90%).

Значних успіхів досягло машинобудування. Парк верстатів збільшився у 2 рази. Зросло виробництво спеціалізованих верстатів-автоматів, напівавтоматів, почали випускати автоматичні верстатні лінії. Інтенсивно розвивалося виробництво машин для важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства, енергетичного та електротехнічного устаткування. Перші кроки були зроблені в авіабудуванні (Київський авіаційний завод). Первістками автомобільної промисловості стали Одеський автоскладальний і Львівський автобусний заводи.

У 1950 р. було випущено перші 18 тис. вантажних машин.

Зростав обсяг перевезень всіма видами транспорту. В 1950 р. вантажооборот залізниць перевищив довоєнний рівень на 22,9%, морського транспорту – на 50%, автомобільного – на 117%.

Певні досягнення були у легкій промисловості: створено шовкове виробництво, освоєно випуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Однак виробництво легкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівня (відповідно 79 і 80%). Однією з причин було обмеження асигнувань і розпорошення їх на відбудову невеликих підприємств.

Розпочалася індустріалізація в західних областях України. Розширилися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу (Дашавське, Угорське, Більче-Волинське родовища у Львівській області). Відкриті перші робочі пласти у Львівсько-волинському кам'яновугільному басейні. Створено нові галузі промисловості, зокрема виробництво автобусів, радіоапаратури. У 1950 p. промислове виробництво становило 10% загальноукраїнського проти 3% у 1940 p.

Важливою проблемою відбудови країни були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла. Поставки за рахунок репарацій з Німеччини були незначними. Допомога Україні з-за кордону від УНРРА становила 194,2 млн дол. США. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. За 1946–1950 pp. у промисловість, будівництво, транспорт і зв'язок України було вкладено 4,9 млн крб. державних інвестицій, а разом з кооперативними підприємствами, колгоспами – 7,1 млн крб. Частка промисловості та будівництва в загальному обсязі капіталовкладень становила 55,7%. Інвестиції на 85,7% направлялися у важку промисловість. На господарство республіканського підпорядкування припадало 11%, на господарство союзного підпорядкування – 89% загального обсягу капітальних вкладень.

У 50-х – першій половині 60-х років основні напрями економічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими, порівняно з західними країнами, темпи економічного зростання України, хоча після 1950 p. вони помітно сповільнилися. За 1951–1958 pp. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%, національний доход – на 11,7%, за 1959–1965 pp. – відповідно на 8,8 і 7%. У структурі суспільного виробництва в 1960 p. за виробленим національним доходом (у СРСР його обліковували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9%, сільського господарства – 29,1, транспорту і зв'язку – 4,7, будівництва – 8,2, торгівлі – 11,1%[5].

Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі «примітивної індустріалізації». Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов'язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи Б відставали від групи А. Частка засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 p. до 72,4% у 1965 p.

У паливній промисловості перевага залишалася за вугіллям протягом 1951–1965 pp., було введено в дію 324 шахти, видобуток вугілля зріс майже у 2,4 раза. На розвитку галузі в 60-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибинна розробка досягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах – Донецькому, Львівсько-волинському, Дніпровському буровугільному.

Більш швидкими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі (за 50-ті роки в 7,3 і 9,2 раза, за першу половину 60-х – в 3,6 і 2,7 раза). Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася до 27% у 1965 p. порівняно з 9% у 1958 p. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-донецький район (53,8% в 1965 p.). Майже половина кількості газу споживалася на електростанціях. Незначну його кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових потреб[6].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6