Курсовая работа: Колективізація Західноукраїнських земель
Курсовая работа: Колективізація Західноукраїнських земель
Вступ
Всі
ми є свідками важливих історичних процесів, які відбуваються в сучасній Україні
і супроводжуються гострою політичною боротьбою. Серед проблем, які постали
перед українською властями у 90-х рр. ХХ ст., одне з чільних місць посідає так
зване «аграрне питання». Воно полягає у тому, щоб шляхом реформування колгоспів
у приватні, фермерські чи кооперативні господарства зробити сільське
господарство рентабельним і ефективним. Процес зворотній до колективізації
особливо активно розпочався в листопаді – грудні 1999 р. і пов'язаний з
низкою указів Президента України Л.Д. Кучми. Найбільш активно він
відбувається насамперед у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській,
Чернівецькій та ряді інших областей розташованих на заході держави, де ще живі
традиції, де люди споконвіку мріяли мати у своїй власності хай невелику, але
свою ділянку землі. У зв’язку з цим, особливо актуальним є дослідження процесів
колективізації на західноукраїнських землях в 1939–1952 рр., які й зумовили ту
ситуацію, що є сьогодні у сільському господарстві і сприяли в значній мірі
появі кризових явищ на селі.
Дана
робота є актуальною ще й тому, що комплексно питання колективізації на
території західних областей УРСР ще не вивчалося ні в радянській, ні в сучасній
українській історіографії, ні українськими істориками діаспори.
Метою
даного дослідження є вивчення передумов, причин, ходу та наслідків
колективізації на західноукраїнських землях у 1939–1952 рр. на підставі джерел
та досліджень істориків, які вивчали окремі питання, що в тій чи іншій мірі
стосуються проблеми висвітлюваної у цій роботі.
Об’єктом
дослідження у даній роботі виступає колективізація в західноукраїнських
областях у 1939–1952 рр., а предметом – закономірності перебігу колективізації
у різних областях, наслідки створення колгоспів, а також методи і засоби
проведення колективізації.
Дана
робота хронологічно охоплює період з 17 вересня 1939 р. до кінця 1952 р.,
тобто від моменту приєднання західноукраїнських земель до УРСР (Чернівецьку
область було приєднано 28 – 30 червня 1940 р., а Закарпаття – в жовтні
1944 р.) і до моменту офіційного завершення колективізації.
Дана
робота має цінність хоча б і тому, що досі проблема колективізації у сільському
господарстві на території західноукраїнських земель у 1939–1952 рр. ще не
вивчалася дослідниками. Вивчалися лише окремі аспекти історії регіону, які в
тій чи іншій мірі торкаються даної проблеми. Так, зокрема дослідники Ю. Курносов,
А. Авторханов, І. Винниченко, І. Волков, М. Поліковський займалися вивченням
питань депортації українців із західних областей УРСР в 40–50-х рр. ХХ ст.,
питання політичного терору московського уряду і Компартії щодо українців.
Українські дослідники з діаспори М. Рудницька та Л. Лисенко
спробували довести у своїх працях нерентабельність колективної форми
господарювання на землі, вказати на економічні фактори тиску радянського уряду
на селян з метою прискорення темпів колективізації. Проблему нерентабельності
колгоспів показав у своїх працях і англійський дослідник Р. Конквест. А І.
Кожукало, В. Соколов привели у своїх дослідженнях низку яскравих прикладів
колективізації в Станіславській (зараз Івано-Франківська) області, описали
масові походи селян з Наддніпрянщини в західні області УРСР за хлібом. В. Замлинський
та М. Коваль намагалися розкрити взаємозв’язки між темпами колективізації
та боротьбою радянської влади із загонами ОУН – УПА. Проте, слід зазначити, що
окремі думки В. Замлинського, як і авторів книги «Людської крові не змити»
(К., 1970), є заідеологізовані і носять досить суб’єктивний характер[1].
1. Поглинення та радянізація Західних областей України
1.1 Поглинення Західної України
З
1654 р., коли царі стали неухильно поширювати контроль над Україною,
українці існували у двох окремих світах: тому, де правили росіяни, й тому, де
правили поляки чи австрійці. Розбіжності між двома українськими суспільствами,
як ми могли спостерігати, в багатьох випадках заходили далеко далі відмінностей
у політичних системах і грунтувалися на значних історичних, культурних,
соціально-економічних і психологічних підвалинах. У результаті другої світової
війни дихотомія «Східна/Західна Україна» нарешті перестала існувати, принаймні
на політичному рівні. Після війни (період між 1939 і 1941 рр. виявився надто
коротким, щоб залишити тривалі сліди) радянський режим усіляко намагався
привести західних українців у відповідність із радянською системою та їхніми
східними співвітчизниками. Процес такого злиття двох розділених гілок
українського народу був не лише важливим аспектом післявоєнного періоду, а й
подією епохального значення в історії України.
Для
здійснення своїх цілей радянський режим мав велику перевагу військової й політичної
сили. І все ж перед ним поставало складне завдання, оскільки на Західній
Україні він мав справу з вороже настроєним до себе суспільством:
греко-католицька церква, ця головна західноукраїнська установа, цілком очевидно
не узгоджувалася з новим режимом; селяни, що серед західних українців становили
величезну більшість, жахалися перспективою колективізації; молодь, багато
представників якої сповідували націоналізм, убачала в СРСР свого найлютішого
ворога.
Ліквідація
греко-католицькоі церкви. Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала
греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними
українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна. Сигналом до
кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1
листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувався
величезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися
статті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці
українського підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський
комуніст Ярослав Галан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру
за явно сфабрикованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії,
включаючи її нового архіпастиря Йосипа Сліпого.
Ліквідуючи
церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового священика Гаврила
Костельника організувати групу греко-католиків для агітації за розрив унії з
Римом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив НКВС, розпочавши
серед духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала синод
(що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоб
розглянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед відоме
рішення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді,
проголосили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом
і «возз'єднання» греко-католицької церкви з Російською православною церквою.
Дещо пізніше аналогічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть
єпископа Теодора Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р.
греко-католицьку церкву в цьому регіоні також було знищено.
Зникнення
церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї змусили
багатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували з
парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянському
режимові вдалося припинити існування греко-католицької церкви просто черговим
декретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ'я,
продовжували таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів і свят.
Безперервний потік радянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчив
про те, що ще далеко не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.
Боротьба
з УПА. Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА продовжувала зростати.
У 1944–1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти. Головне джерело
людських ресурсів становили члени підпілля ОУН, яке й далі існувало паралельно
з УПА. Багато з них колись чинили опір масовим депортаціям чи колективізації.
До УПА у великих кількостях приєднувалися також дезертири з Червоної армії, а
також ті, хто втік до лісу від мобілізації й волів краще битися в її лавах, ніж
слугувати радянським гарматним м'ясом на фронті. Таким чином, у той час як
переможна Червона армія штурмувала Берлін, на Західній Україні великі,
чисельністю в батальйон, загони антирадянських партизанів установили контроль
над значними територіями й впровадили там свою структуру управління. Щодо
політики УПА та її політичної надбудови – УГВР, то вона полягала в тому, щоб
чекати розвитку подій на Заході (й сподіватися на початок нової війни між
союзними державами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щоб
перешкодити встановленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка
діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народною підтримкою та
ефективністю організації цієї армії, а з другого – тим, що радянських військ на
Західній Україні було обмаль[2].
Проте
після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг
організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945–1946
рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки в
регулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати
проти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та
передгір'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати
західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував
цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів
розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з
опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано
близько 500 тис. західних українців. Майже в кожному селі діяли «стукачі». Щоб
дискредитувати партизанів, загони НКВС перевдягалися у форму УПА й грабували,
ґвалтували та мордували українських селян. Нерідко певної вірогідності цим
радянським провокаціям надавали, зі свого боку, безжальне винищення
прорадянських елементів СБ – таємною поліцією ОУН. Одночасно більшовики
засипали партизанів, котрі жили взимку на грані голоду в підземних бункерах,
пропагандистськими листівками про безнадійністі їхнього становища, неодноразово
пропонуючи їм амністію.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6 |