Дипломная работа: Концепція кадрового забезпечення діяльності пенітенціарної системи в Україні

Характерним симптомом цієї стадії перенапруження є виникнення бажання випивати спиртні напої, вживати наркотичні речовини, палити. Вживання алкоголю стає привабливим через те, що він, впливаючи на центральну нервову систему, приводить до зниження її збудливості, дозволяє на деякий час позбутися нав'язливих думок, тривог, заснути. Працівник УВП починає сприймати алкоголь як природний засіб боротьби з перенапруженням. Однак алкоголь відзначається тим, що навіть невелика його кількість може привести до незворотніх змін у центральній нервовій системі, до руйнування нервових клітин і, як наслідок цього, при його вживанні організм потребує екстреного і ефективного захисту центральної нервової системи від такого згубного впливу. Іншими словами, всі системи організму напружено працюють для того, щоб захистити центральну нервову систему від отруючої дії алкоголю. Ясно, що така бурхлива, стресова реакція організму на алкоголь приводить кінець кінцем до серйозних змін внутрішніх органів.

Паління також є привабливим для персоналу УВП, які, знаходяться в стані психічного перенапруження. Людина, яка палить, у стані хвилювання, викликаного стресом, прагне запалити, вважаючи, що це допоможе їй заспокоїтися. Суб'єктивно вона відчуває ясність у голові, приплив сил. Однак цей стан продовжується недовго. Як тільки закінчується дія нікотину, судини стискаються. Різко підстрибує тиск крові, починає боліти голова, з'являється відчуття нудоти. Працівник бажає запалити ще раз - і це знову призводить до розширення судин, а потім їх стискання і т.д. У результаті такого "тренування" стінки кровоносних судин стають ламкими, різко зростає ймовірність внутрішнього крововиливу, в тому числі і в мозок, що приводить до паралічу або смерті. Є величезна кількість літератури, присвяченої негативному впливу паління на діяльність органів дихання /канцерогенні речовини, які містяться у тютюну, сприяють виникненню раку дихальних органів; смоли, які осідають у легенях, перешкоджають нормальному газообміну і органів травлення. Нікотинова інтоксикація уражає центральну нервову систему так само, як і алкогольна [80].

Таким чином, вживання алкоголю або паління тільки здаються ефективною мірою боротьби з перенавантаженням. У дійсності вони створюють уяву тимчасового полегшання за рахунок наступного значного  посилення перенавантаження.

Відмітимо ще раз, що всі ті зміни, які виникли в організмі працівників на другій стадії стресу, ще можна вилікувати. Правда, тут вже недостатньо тільки повноцінного відпочинку, а необхідне лікування [81].

Симптоми, що виявляються на першій і другій стадіях стресу, на третій набувають характер стійких, незворотніх змін, які не вдається повністю вилікувати, а можна лише частково компенсувати. Зміни набувають патологічного характеру: свою роботу персонал УВП виконує вкрай непродуктивне, втрачаючи багато часу на найпростіше завдання, його поведінка неадекватна, непередбачувана. Працівник легко роздратовується, збудження швидко змінюється похмурим, пригніченим настроєм, незадоволенням усім оточуючим, депресією, нудьгою. З такою людиною важко спілкуватися, оточуючі починають уникати контактів з нею. А це в якійсь мірі підсилює інтенсивність зміни поведінки.

Вживання працівниками УВП алкогольних напоїв і паління як засіб боротьби з перенапруженням тільки обтяжує картину захворювання і призводить до алкоголізму, при якому виникають морфологічні зміни центральної нервової системи, внутрішніх органів, швидке старіння, виснаженість, : непрацездатність.

Для того, щоб запобігти хворобливим змінам організму, необхідно застосовувати спеціальні психогігієнічні заходи.

висновки

Реформу пенітенціарної системи в Україні загалом і реформу кадрового забезпечення діяльності пенітенціарної системи зокрема, важко переоцінити особливо тепер, коли Україна все більше відчуває себе частиною великої Європи. Будь-яка нова зміна - це вже є реформа. Але не варто абсолютизувати реформу як спосіб отримати панацею від всіх проблем, пов'язаних з кримінально-виправною системою. На даному етапі, реформування кримінально-виконавчої системи в Україні має достатньо протиріч як по змісту, так і по впливу, яке воно накладає на хід процесів виконання-відбування покарань.

При вирішенні питання про відділення кримінальне — виконавчої системи від МВС не можна афішувати тільки чисто структурні реорганізації, що проявилися, наприклад, у створенні Департаменту замість Головного управління виконання покарань МВС. Самі по собі структурні зміни в апараті управління кримінально-виконавчої системи напевно не зможуть привести до якісних змін у діяльності органів і установ виконання покарань, оскільки це лише напівміра. Її варто розглядати як перший крок на шляху дійсно глибоких змін у вітчизняній кримінально-виконавчій системі.

Управлінські структури кримінально-виконавчої системи є формою її внутрішньої будови, в яку входять структурні одиниці всіх рівнів - Департамент, управління виконання покарань, окремі установи, їх структурні підрозділи. Ієрархічні взаємовідносини між ними нормативне врегульовані за певною схемою. У цій моделі створення Департаменту - це поява нової форми управління кримінально-виконавчої системи, яка виступає тепер способом вираження її змісту. Оскільки, форма і зміст за законом діалектики не існують окремо, то вузловою вимогою для надання нової якості кримінально-виконавчій системі є приведення її організаційних структур у відповідність до змісту управлінської діяльності, яким охоплюються цілі, задачі, функції, методи управління. Разом з тим, реорганізація управлінських структур кримінально-виконавчої системи мало що дасть без кардинального оновлення змісту діяльності адміністрації органів і установ виконання покарань.

У співвідношенні управлінських структур і змісту діяльності кримінально-виконавчої системи як взаємовідношенні форми і змісту, визначальною стороною виступає зміст. Зміст діяльності Департаменту відображений у його завданнях і повноваженнях. Потрібно відмітити, що відсутність у Положенні про Департамент таких перспективних цілей, як виправлення і перевиховання, вселяє обережний оптимізм. З'являється надія на те, що тепер не буде абсолютизації цього застарілого елементу діяльності виправно-трудової системи, в якому перевиховання і виправлення засуджених шляхом залучення до суспільне корисної праці набули самодостатнє, пануюче становище.

Інакше кажучи, існує надія, що нова управлінська структура буде пристосована не до ілюзійного, а до реального змісту виконуваної діяльності. Це здатно забезпечити найбільшу ефективність її роботи. Не варто при цьому недооцінювати ту обставину, що структурні одиниці кримінально-виконавчої системи   можуть  сприяти  або  перешкоджати   результативній   роботі Держдепартаменту. Це багато в чому залежить від службових і особистих акцентів представників адміністрації установ і в першу чергу, від орієнтації керівництва. Створення Департаменту само по собі не може гарантувати максимальну віддачу від цих нововведень, підвищити ефективність діяльності управлінських структур, якщо не будуть відкинуті застарілі уявлення про призначення адміністрації органів і установ виконання покарань, змінений світогляд персоналу, без того, щоб перевести його мислення з абстрактної площини в конкретну. Результатом створення Департаменту повинна стати демілітаризація персоналу. Це передбачає зміну взаємовідносин з засудженими, покращення мікроклімату в органах і установах виконання покарань. На вирішення цих проблем повинні бути спрямовані не тільки "спущені" зверху в структурні підрозділи кримінально-виконавчої системи директиви, націлені на надання єдності державній політиці в сфері виконання покарань, але й наукові розробки, які дають теоретичне обґрунтування діяльності органів і установ виконання покарань, з врахуванням соціально-економічних і політичних змін, що сталися в Україні в 90-х роках XX століття.

Розвиток кримінально-виконавчої системи повинен ґрунтуватися на ідеї, що в місцях позбавлення волі обов'язково повинні бути дві чітко розмежовані сфери впливу — держави і суспільства.

Кримінально-виконавча система повинна бути побудована з урахуванням того, що покарання є акцією примусу, яка виконується від імені держави за вироком суду до особи, що визнана винною у вчиненні злочину. Вона представляє собою передбачені законом несприятливі наслідки і обмеження прав і свобод засудженого. Це означає, що кримінально-виконавча система, ключовою ланкою якої є державні органи виконання покарань, покликана реалізовувати лише заходи державного примусу. Функціональним обов'язком адміністрації установ виконання покарань, як суб'єкту екзекутивної діяльності, має бути лише виконання покарання. При такому підході діяльність установ виконання покарань є різновидом державної діяльності. Що стосується діяльності персоналу, який здійснює в установах виконання покарань соціально-педагогічну діяльність, організовує залучення засуджених до праці і навчання, проводить соціально-виховні заходи із засудженими, то його покликання полягає в служінні інтересам суспільства. Саме суспільство повинно бути зацікавлене в тому, щоб особи, які відбули покарання, не представляли суспільної небезпеки. Для надання дієвості соціально-педагогічній діяльності , соціально-виховній роботі з засудженими необхідне об'єднання зусиль персоналу органів і установ виконання покарань і представників суспільних та релігійних організацій. При цьому кримінально-виконавче  законодавство  не  може  детально  регламентувати   форми співробітництва, а повинно лише в загальних рисах передбачити початок такої взаємодії, як це, наприклад, сформульовано в пункті 8 статті 4 Положення про Департамент, де сказано, що Департамент забезпечує організацію виховної роботи з особами, які утримуються в закладах кримінально-виконавчої системи, шляхом залучення до її проведення представників творчих союзів, суспільних і релігійних організацій, трудових колективів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13