Дипломная работа: Діяльність органів державної влади щодо ініціювання та запровадження антикризових програм
Таким чином, головною
пересторогою, яка не дозволяє визначити Європейський Союз як самостійного
впливового геоекономічного актора ХХІ століття є соціокультурна, ментальна
неготовність громадян "Старої" Європи поступитись своїми традиційними
національними привілеями на користь наддержавних структур. Десятиріччя
поступових цілеспрямованих інтеграційних кроків в економічній, соціальній,
політичній та воєнно-політичній сферах не призвели до формування навіть
конфедеративної держави. Кожна з держав, використовуючи переваги вільного
загальноєвропейського ринку товарів і послуг, здійснює власну соціальну,
енергетичну, зовнішньоекономічну політику. Знаковими у цьому контексті є
принципово різні позиції щодо військової операції США в Іраку. Показове
зближення Німеччини та Росії в енергетичній сфері викликало занепокоєння не
лише країн Східної Європи, але й Франції та Великобританії. Не існує
консолідованої позиції щодо термінів, напрямів та перспектив подальшого
розширення ЄС.
Для повного осмислення
розподілу функцій у системі державного управління між органами виконавчої
влади, керівних органів державної служби на прикладі деяких зарубіжних країн та
контролю у державній службі створені "Додаток А", "Додаток
Б" та "Додаток Г" [38].
Таким чином,
загальнонаціональний курс України на поступове наближення до економічних та
політичних стандартів ЄС й вступу до Союзу європейських держав на основі
взаємовигідного партнерства залишається головним стратегічним вектором не лише
соціально-економічної трансформації, але й державотворчого процесу взагалі. З
огляду на складність внутрішньо-економічних проблем, український
євроінтеграційний проект може перейти у площину практичної реалізації не раніше
2020 року.
1.2 Конституційна
реформа – основна антикризова програма для подолання владної кризи в органах
державної влади
Як відомо, нині проекти
змін до Конституції України і навіть нові варіанти Основного Закону
розробляються за ініціюванням різних конфліктуючих центрів державної влади,
включаючи ініціативу президентської влади. В більшості громадян вже не викликає
сумніву, що кожен із проектів змін або ж нової Конституції пишуться "під
себе і з дальнім прицілом на закріплення своїх інтересів в очікуванні і президентських,
і парламентських виборів. Схема за незначними відмінностями доволі проста (а
може й запозичена ще з періоду радянської доби): група підібраних поважних та
іменитих "вчених" і політиків отримують чітке завдання – що саме
розробити і обґрунтувати. Надалі все це проходить через "всенародне
обговорення" і підтримку (не забуваються і "пропозиції" від
народу, яких має бути дуже багато). Президент пішов ще далі – пропонуючи навіть
сам проект Конституції, якій народ не розробляв, приймати на всенародному
референдумі! Цього запалу турботи та любові до народу і розгулу демократії не
зрозуміли навіть зарубіжні аналітики, експерти і політологи. Щодо нинішньої
ситуації із різними проектами змін до Конституції України, то залишається
констатувати, що в заполітизованій до краю атмосфері владної кризи вже і
частину "вчених" затягнули до обслуговування різних політичних
проектів, пов'язаних з конституційними змінами.
Громадяни і громадські
організації можуть і повинні заявити про інакшу позицію й інший, конституційно-законний
підхід, починаючи з етапу розробки проекту змін до Конституції України. Адже
згідно з чинною Конституцією "єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Народ здійснює владу безпосередньо і через органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно
народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими
особами"[1].
Виходячи з цих
конституційних положень, головним завданням і визначальною ціллю державної
політики було й залишається "пробудити" в нашому населенні
громадянина. Одним з найвідоміших провідників ідей свободи Фрідріх А. Гаек
писав, що – "...коли необхідна умова вільного розвитку, а дух
індивідуальної ініціативи відсутній, тоді, безсумнівно, без нього жодна
життєздатна цивілізація не може рухатися вперед. Нині цього духу і справді
недостатньо, насамперед його треба розбудити" [57, с.25-26].
Розбудити громадянина
можна декількома засобами. Відомо, що згуртувати, об'єднати народ легше всього
навколо гасел щодо великої мети або боротьби з ворогом, якій зазіхає на наше
багатство. Цим успішно і користуються сьогодні українські політики: дехто
робить наголос, скажімо, на національному питанні, хтось ставить в центр
формування громадської свідомості питання щодо євроатлантичного чи СНГшного
вибору українців. Також, і цим часто користуються, наголос робиться на
регіональному патріотизмі, на відношенні до перебування російського
чорноморського флоту в Криму та деяких інших гострих питаннях, які знаходять
неоднозначну оцінку в українському суспільстві.
Цей шлях, який певним
чином можна характеризувати як конфліктний, має своїм наслідком формування
такого ж громадянина – безкомпромісного, агресивного, непримиренного борця зі
своїми ворогами, причому ворогом стає іншій громадянин. Що ж, з точки зору
політичних результатів для окремих особистостей, партій, ефективність такої
технології не викликає сумнівів. Але з точки зору державницької, об'єднуючої
ідеології, така практика формування громадянина, нації виглядає дуже сумнівною.
В результаті, українське суспільство постійно знаходиться в стані внутрішнього
протиборства яке час від часу проривається назовні у стихійних мітингах і
зіткненнях із своїми політичними опонентами.
Натомість, питання
організації внутрішнього життя, негаразди в соціальній політиці, в економіці, в
секторі житлова-комунальних послуг і багато іншого, в чому гостро відчувається
нестача державного тепла, займають українську державну владу значно менше. В
свій час відомий російський історик В.Й. Ключевський нагадував: "Идеал
исторического воспитания народа состоит в полном и стойком развитии всех
элементов общежития и в такому их соотнощении, при котором каждый элемент
развивается и действует в меру свого нормального значения в общественном
составе, на принижая себя и не угнетая других" [29].
Думається, що настав
час переосмислити завдання державної політики внесення змін до Основного закону
і цілеспрямовано взятися за формування українського громадянина на принципах
справедливості, свободи, рівності та права. Суспільство прагне жити по закону,
а не по "вказівках", "кумівстві", клановим або партійним
інтересам. Тільки законне право в змозі забезпечити громадський спокій і,
врешті решт вивести Україну в розряд цивілізованих країн світу.
До того часу, поки буде
відбуватися погіршення стану життя пересічних громадян, ніякими ідеологічними,
агітаційними і пропагандистськими гаслами любов до своєї країни не відродити.
Значна частина суспільства має негативний досвід щодо обіцянок Уряду і гучних
заяв про народне благо. Жодний кандидат у владу не пройшов осторонь цієї теми
але новітня історія України не знає жодного випадку коли б хтось прилюдно
покаявся і персонально поніс відповідальність за невиконані обіцянки, за
безвідповідальність заяви, за дезінформацію суспільства.
Важливо розуміти, коли
я говорю про погіршення життя, мова йдеться не тільки про матеріальний
добробут, чи прожитковий мінімум, чи про заробітну плату. В першу чергу мається
на увазі незадовільний стан морального життя, хоча і бідністю в матеріальному
сенсі в периферійній України нікого здивувати не вдасться, про відчуття
відчуженості людини від держави, почування себе обдуреним, незахищеним від
криміналу, "спритних бізнесменів", невпевненість в собі, жах перед
майбутнім, та таке інше. Це проявляється в недовірі до державної влади в цілому
і таких її інституцій як податкова інспекція, міліція, прокуратура, суди тощо.
Політики часто апелюють
до статистики, до макроекономічних формул, до глобальних тенденцій [24]. А люди
живуть в іншому світі і тут вимір інший. Можна посилатися на офіційну
статистику, а краще забути про неї і просто пожити деякій час у тих умовах, у
яких примушений жити той самий пересічний громадянин. Такий соціальний
експеримент, можна впевнено стверджувати, пересвідчить кожного, хто хоче
дізнатися правди, що люди у своїй більшості не живуть, а виживають. Переважна
частина з них нікому і нічому вже не вірять, і всі балачки, походженням з
офіційних засобів масової інформації, про турботу про цих самих громадян,
сприймають як чергову кампанію по затягуванню поясів. Насправді, звідки
візьметься довіра до влади, якщо вона говорить одне, а в реальному житті все
значно гірше.
Дехто з українських
урядовців з іронією і скепсисом ставиться до питання довіри і вважає, що
відкритість і прозорість влади це проста модні "штучки" придумали
десь там в Каліфорнії або Брюсселі і в нашій країні такі ідеї не приживуться.
Відповідно до ставлення випрацьовуються і підходи до організації державного
управління (в широкому розумінні) як методології, яка не передбачає ніяких сутнісних
змін, спрямованих на пошук діалогу з народом і забезпечення відкритих процедур
прийняття рішень і надання публічних адміністративних послуг. Вживаючи слово
"дехто", я, очевидно, роблю помилку розраховуючи на то, що решта
урядовців, все ж таки розуміють позитив в публічності влади і нічого не роблять
в цьому напрямку лише тому, що існуюча система управління к такому алгоритму не
пристосована. Хочеться ще раз наголосити, що відкритість – шлях до довіри,
ініціювання та залучення громадського суспільства до відкритого діалогу з
органами державної влади. В цьому сенсі низка довіра, це теж саме, що і
відсутність довіри[27 с.72]. Безперечно, у порівнянні, наприклад, з початковим
періодом становлення незалежності, влада усіх рівнів стала більш відкритою до
суспільства і сьогоднішній день можна стверджувати, що в Україні вже утворилася
певна система інформаційних контактів влади і народу.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28 |