Курсовая работа: Поняття і мета покарання

У науці кримінального права, до покарання розглядали як найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом обмеженнях чи позбавленнях її прав і свобод, а також тягне за собою особливий кримінально-правовий стан особи – судимість[7]. М.Й. Коржанський дещо по-іншому формулює визначення покарання. На його думку покарання – це застосовувана судом міра державного спонукання, яка заподіює певні втрати і висловлює йому від імені держави заперечливу, докірливу, юридичну і моральну оцінку його поведінці[8].

У ст.43 КК Російської Федерації покарання визначається як “захід державного примусу, що призначається вироком суду. Покарання застосовується до особи, що визнана винною в скоєнні злочину, і полягає в предбачених даним Кодексом позбавленні чи обмеженні прав і свобод цієї особи”.

У ч.1 ст.50 КК (Кримінальний кодекс) України зазначено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Розглянемо основні ознаки покарання, які його характеризують та на основі яких ми можемо відмежувати кримінальне покарання від інших заходів державного примусу.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визна­ної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття по­карання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і роз­глянути основні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом законного державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановле­но обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, Це ло­гічний юридичний наслідок почину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових за­ходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини не­великої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, строк або розмір. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена біль­шою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричи­няє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального по­карання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлен­ня волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, і т.ін.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певно­го, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака по­карання визначається тим, що вона визнається обставиною, що об­тяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проб­леми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

а)       абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б)       відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідов­ники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної аб­солютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність за­конодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Напри­клад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування заходів, що ганьб­лять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічно­го примушування (А. Фейербах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейербаха, воно має спричи­няти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одер­жує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення зло­чинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники тео­рій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити ви­правлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. їх прихильники у різноманітних ва­ріаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкоду­вання заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднан­ням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета заляку­вання, відплати, в інших — мета попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі ві­домі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей пока­рання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей осо­би винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пост­радянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5