Курсовая работа: Поняття і мета покарання
Ініціатива медиків дала новий
імпульс науковим дискусіям про роль генетичних факторів в генезисі злочинів.
Нажаль професіонали в галузі медицини виявилися делітантами в галузі
кримінології . До того ж дуже приваблива перспектива вирішення віковічної
проблеми злочинності за допомогою нескладної процедури стерилізації .
Психіатричні концепції причин
злочинності Новий
напрям розвитку психіатричного підходу до аналізу злочинності дали дослідження
австрійського вченого Зігмунда Фрейда . Вчення З.Фрейда нерідко зводять до концепції
сексуальності , хоча вона була далеко не єдиним елементом його психоаналітичної
теорії .
Сутність теорії Фрейда
розкривають за допомогою трьох понять: Воно , Я , над-Я . Агресія є
складовою частиною Воно , яке стримуєтся за допомогою Я .
Ця схема значно поглибила
розуміння багатьох мотиваційних процесів , зокрема в кримінальній галузі. На її
основі американський вчений Уайт зробив оригінальний аналіз феномена
злочинності . На його думку , людина народжується злочинцем , а її життя –
процес пригнічення руйнівних інстинктів , які закладені в Воно [4].
Сам Фрейд майже не намагався
аналізувати феномен злочинної поведінки . На його думку інстинкт смерті “
функціонує в кожній живій істоті і намагається привести її до загибелі ,
зводячи життя до первинного стану неживої матерії .
Ідеї Фрейда отримали значний
розвиток в рамках клінічної кримінології.
В 19 ст. Феррі та Горафало
розробили концепцію небезпечного стану злочинця, сутність якої полягала в тому,
що злочинця не треба карати, а виводити з стану підвищеної схильності до
злочину. В 20 ст. ця концепція була покладена в основу нетрадиційного напряму
науки про методи впливу на злочинність – клінічної кримінології. Представники
цього наукового напряму практично відкидали кару як превентивний стримуючий
засіб.
Методи впливу на злочинність
, які розроблюються вченими цього напрямку, пов’язані з невизначеним покаранням
злочинців ( позбавлення волі до тих пір, поки комісія лікарів не дасть висновок
про втрату небезпечного стану ) . Ця практика в 70-80-і роки була досить
популярною в ряді країн . Наприклад, в США біля 80% в’язнів відбували строк по
невизначеному вироку .
Нажаль, надії на радикальне
оздоровлення суспільства за допомогою різноманітних методик не виправдались .
Кримінологічний розвиток
концепції аномії. Найбільшою популярністю серед соціологів початку 20 ст. користувалась
концепція аномії .В 1938 р. Роберт Мертон опублікував статтю “ Соціальна
структура та аномія” в якій застосував концепцію аномії відносно проблем
кримінології. Одна з головних ідей Мертона полягала в тому, що основною
причиною злочинності є протиріччя цінностями, на досягнення яких суспільство
націлює людей, і можливостями їх досягнення по встановленим суспільством
правилам. Стаття Мертона дала міцний поштовх використання феномену аномії при
поясненні причин злочинності.
В 1961 році учень Мертона
Кловард опублікував монографію “Злочинність неповнолітніх і можливості: теорія
молодіжних кримінальних груп“. Автор переконливо показали, що суспільство
прищеплює підліткам різноманітні цінності, мало піклується про те, чи є їх
досягнення реальним для більшості молоді.
Одночасно зі статтею Мертона
в 1938 році з’явилась робота Торстона Селліна “Конфлікт культур і злочинність“.
Селлін розглядав в якості криміногенного фактора конфлікт між культурними
цінностями різних суспільств. На основі цієї теорії американський соціолог Коєн
у 1955 році розробив концепцію субкультур. Практичні висновки з цієї теорії
полягали у необхідності контролювати процеси еміграції, приймати міри по
зближенню культур різних соціальних прошарків і груп, виключати елементи, що
викликають їх протиріччя. Ця концепція направила увагу кримінологів на аналіз
взаємозв’язку культури суспільства і злочинності.
Теорія стигми В 1938 році поряд з іншими
з’явилась цікава робота вченого з Колумбійського університету Френка
Таннербаума “Злочинність і суспільство“. Він намагався застосувати до вирішення
кримінологічних проблем соціологічну теорію Джорджа Міда, який розглядав
суспільне життя як серію соціальних ситуацій і типових реакцій людей на
поведінку оточуючих (інтеракцій).
Застосувавши ці положення до
проблем пояснення злочинної поведінки, Таннербаум досить переконливо довів, що
неправильна реакція суспільства на злочини є одним з найбільш значних
криміногенних факторів. В кінці 30-х років багатьма соціологами дуже гостро
було поставлене запитання про те, чи справедливо розглядати в якості суспільно
небезпечних тільки ті діяння, за які закон передбачає покарання. Реально не
все, що заборонено законом є небезпечним для суспільства. Розроблена
Таннербаумом концепція “недопустимості драматизації зла “ в значній мірі
охопила ці ідеї. Вона лягла в основу інтеракціоністського підходу до вивчення злочинності,
який в подальшому трансформувався в теорію стигми. Стигма в перекладі з
латинської означає тавро. Ця теорія достатньо повно розкрила глибинні механізми
кримінального рецедива.
На розвиток теорії
стигматизації значно вплинула гіпотеза Селліна про те, що в пошуках
відмінностей злочинців від незлочинців кримінологи досліджують різницю між
засудженими і незасудженими. В дійсності серед несудимої частини суспільства
злочинців також немало, і серед незасуджених різниця між злочинцями
незлочинцями неістотна.
Кримінологічні
ідеї впливали і впливають на кримінальну політику, кримінально-правові теорії,
законодавство і на організацію кримінальної репресії.
Кримінально-політичні
ідеї і розуміння про роль репресії в суспільстві, значенні її як засобу боротьби
зі злочинністю було ідеалом не тільки фахівців-юристів, але і політичних
діячів, філософів і соціологів.
Сучасні
кримінально-політичні ідеї та пов'язані з ними погляди на злочин та покарання
по суті відображають боротьбу різноманітних течій. Однак цього не зовсім
досить, оскільки сучасний стан справ в цій сфері свідчить про недостатню
ефективність сучасного інституту покарання.
Варто зауважити,
що проблемам, які пов'язані з покаранням, його соціальною та правовою
ефективністю та визначенню головних напрямів в кримінальній політиці значна
увага приділяється з боку міжнародно-правових організацій. Пошуки в цьому
напрямі зачіпають як матеріальне так і процесуальне право.
Таким чином,
незважаючи на значну кількість наукових досліджень, присвяченій цій проблемі,
вона залишається ще не цілком розкритою і не до кінця дослідженою. Однієї з
причин такого становища, є з одного боку, безмежні і практично невичерпні
можливості в пізнанні навколишнього світу. З іншого боку, кожна історична
епоха, кожне покоління висуває свої вимоги, демонструє свої власні погляди на
дослідження питань і найбільш вірних напрямків, способи і засоби їх вирішення,
використовуючи одночасно суперечливий досвід, накопичений попередніми епохами,
поколіннями.
2.
Поняття та ознаки покарання
Перш ніж давати визначення покаранню необхідно з'ясувати його місце в
структурі суспільних відносин. Покарання - це перш за все одна із форм
відповідальності. Відповідальність можна розглядати як соціальне відношення між
суб'єктом (громадянином, колективом) та системою соціального контролю (в особі
її органів) в зв'язку з здійснюваною цим суб'єктом поведінкою[5]. Відповідальність можна
розуміти в соціальному плані. В цьому випадку вона виступає як вид відносин між
людьми з приводу взятих на себе обов'язків та ступені їх виконання.
Юридична відповідальність – складова частина, різновид загальносоціальної
відповідальності. Вони співвідносяться як окреме та загальне. Загальносоціальна
відповідальність є неправовим явищем і її досліджують вчені в галузі філософії,
соціології, політології, етики тощо. Сутність соціальної відповідальності
полягає в усвідомленні особою свого обов'язку перед суспільством, в суворому,
невідхильному та ініціативному виконанню нею своїх обов'язків, в почутті
відповідальності за доручену справу, в обов'язку дати відповідь за свої дії, в
позитивній чи негативній оцінці дій особи колективом, суспільством, державою[6]. Ці ознаки
характеризують загальносоціальну відповідальність як відповідальність в
основному позитивну. Але вона може виступати в якості негативної,
ретроспективної відповідальності. В цій якості вона втілюється або у формі
моральної відповідальності (суспільний осуд), або у формі юридичної
відповідальності, тобто відповідальності за правопорушення, яка знаходить свій
вираз у державно-примусовому впливі на правопорушника.
У нормативному аспекті негативна загальносоціальна відповідальність
проявляється в юридичній відповідальності і виражається в правових нормах, що
передбачають вид та міру державно-примусового впливу на правопорушення.
Юридична відповідальність являє собою один із спецефічних проявів
загальносоціальної відповідальності. Такий прояв, який у відповідності з
особливостями права прямо виражає його державно-владну природу і, не
перикриваючись іншими правовими явищами (правосвідомістю, законністю),
торкається головним чином наслідків за неправомірну, безвідповідальну з точки
зору закону, поведінку.
Одним із видів негативної юридичної
відповідальності є кримінальна відповідальність – це обов'язок особи, яка
вчинила злочин, дати звіт про свої суспільно небезпечні дії та обов'язок
піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.
Покарання є однією із форм (самою
основною) кримінально-правової відповідальності і є складовою системи заходів
кримінально-правового впливу. Умовно ці заходи можна поділити на дві групи: не
пов'язані з кримінальною відповідальністю (примусові заходи виховного і
медичного характеру) і такі, що здійснюються в межах кримінальної
відповідальності (покарання, умовне незастосування покарання, звільнення від
покарання).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5 |