Реферат: Романтизм та його значення в мистецтві

У драматургії Проспера Меріме (збірка п'єс "Театр Клари Гасуль") романтичний бунт замінено гострокритичним і навіть сатиричним зображенням персонажів свого часу (офіцери і солдати, шпигуни, дворяни різних рангів і стану, світські дами і солдатські подруги, рабині, селяни). Це сильні й пристрасні люди, які опинились у ви­няткових ситуаціях і звершують незвичайні справи, але вважати їх героями романтичної драми все-таки не можна — у п'єсах немає культу сильної індивідуальності, протиставленої суспільству, до того ж, героям чужі романтична скорбота і розчарування. Та й авторська іронія знижує романтичний настрій героїв.

В архітектурі це оформлення майдану Людовіка XV (майдану Злагоди), відкритого до парку Тюїльрі й на Сену і зв'язаного з широ­кими зеленими масивами Єлисейських полів.

З початку нового століття домінує стиль ампір —монументаль­ний в екстер'єрі, вишукано розкішний в інтер'єрі, з використанням давньоримських архітектурних форм. Класичні тенденції у живопису виникають у зв'язку з тим, що мистецтво знову закликають передусім виховувати людину, готувати її до служіння ідеям державності, а не, бути забавою і втіхою. Ідеалом французького буржуазного суспіль­ства напередодні революції була античність, але не грецька, а рим­ська, часів Римської республіки. Священики з. кафедри цитують не Євангеліє, а римського історика Тита Лівія; в театрі розігруються трагедії Корнеля, драматурга попереднього століття, який прослав­ляв в образах античних героїв громадянські чесноти.

Жак Луї Давід (1748—1825 рр.), художник, чиє життя було тісно пов'язане з усіма політичними подіями періоду Великої Французької буржуазної революції, поєднав у своїй творчості естетику класицизму з політикою революції, що й створило новий стиль у французькій культурі — "революційний класицизм". Першим його паростком була картина "Клятва Гораціїв".

Крім історичних полотен Давід залишив велику кількість чудо­вих за характеристикою портретів, наприклад, знаменитий портрет мадам Рекам'є. Витонченістю стилю Давід у портретах визначив наперед характерні риси того класицизму початку XIX ст., який дістав назву стилю ампір.

Давід створив величезну школу учнів. Серед них був і славно­звісний Жан Огюст Домінік Енгр (1780—1867 рр.). Саме він пере­творив класицизм Давіда на академізм, з яким воювали романтики.

Першим художником романтичного напряму був Теодор Жеріко (1791—1824 рр.) — майстер героїчних сюжетів, монументальних полотен. У нього є і класичні риси, і могутнє реалістичне начало. У картині 1812 р. "Офіцер кінних єгерів імператорської армії, який іде в атаку" — романтика наполеонівської епохи відображена із запа­лом двадцятирічного юнака. Картина мала успіх. Жеріко постійно шукав героїчні образи у сучасності. Сюжетом своєї головної карти­ни "Пліт "Медузи" він узяв події, що сталися на плоту з пасажирами французького фрегата "Медуза", який загинув з вини уряду, і ство­рив гігантське полотно 7 х 5 м. Серед людей на плоту є мерці, бо­жевільні, напівживі, вони несамовито вдивляються в далину. Тут і кла­сицистичні (точний узагальнений малюнок, різка світлотінь), і роман­тичні риси (драматична подія, неймовірні переживання, крайнє психологічне напруження).

Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа (1798—1863 рр.). Вже його перша робота "Човен Данте" викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв Жеріко. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внут­рішня могутність, похмурість і страшна приреченість.

Делакруа не вважав себе романтиком. Романтизм критикували за недбальство рисунка і композиції, за відсутність стилю і смаку, за наслідування грубої натури тощо. Хоча принципи романтизму були розроблені Гіого і Стендалем, в образотворчому мистецтві вони не мали визначеної програми. Ш. Бодлер говорив, що романтизм — це "не стиль, не живописна манера, а певний емоційний склад...". І справді, всіх романтиків споріднювало насамперед особливе ставлення до дійсності — прагнення вирватися з прозаїчної буденності, ненависть до міщанства, до обивательського животіння, культ сильних пристра­стей, відчуття самотності, неприйняття уніфікації мистецтва.

І все-таки цей художній рух існував, і Делакруа після виставки його картини "Різня на Хіосі" став визнаним його вождем. "Метеор, який упав у болото", "полум'яний геній" — такими були відгуки про Делакруа. Водночас були й протилежні ("Це різня живопису"), а Стендаль (сам романтик) говорив: "... наполовину змальовані посинілі трупи". Картина сповнена глибокого драматизму. На тлі похмурого, але безтурботного пейзажу турок топче і рубає людей. На передньо­му плані вмираючі, але ще не безсилі чоловіки і жінки різного віку, від ідеально прекрасної молодої пари в центрі до постаті найбезумної бабусі і поруч неї вмираючої молодої матері з дитиною, притуленою до грудей. Байдужа природа, чи як записав Делакруа у "Щоденни­ку", "... я подумав про свою малість перед лицем оцих завислих у просторі світів".

В Англії найцікавіші досягнення у живопису на рубежі століть зв'язані з пейзажем. Найяскравішим майстром цього жанру був Джон Констебл (1776—1837 рр.), який певною мірою продовжив традицію Т. Гейнсборо. Він малював готичні собори, краєвиди містечка Солсбері, морський берег у Брайтон!, свою рідну річку Стур, луки, пагорби, долини, млини і ферми його "улюбленої старої зеленої Англії". Художник одним з перших почав Створювати етюди на пленері, завдяки чому в його картинах можна відчути силу вітру, прохолоду затінку, свіжість зе­лені. Поєднуючи зелень з білим, він умів передати її вологість, на ній наче виблискують краплі роси. Констебл майстерно передавав мінливі ефекти освітлення, нюанси життя кожного предмета ("Собор у Солс­бері з саду єпископа", "Віз для сіна" та ін.).

1.  Історія світової культури. -К, 1994.

2.  Історія світової культури. Культурні райони. Сост. Л.Т.Левчук, В.С.Гриценко, В.В.Єфименко. Київ. Либідь. 1997 - 448

3.  Краткая история искусств. -М, 1991.

4.  Краткая история искусств. -М, 1991.

5.  Культурология. История мировой культуры. – М.: ЮНИТИ, 1995. – 224с.

6.  Українська та зарубіжна культура: Навч. Пос. – К: знання, 2000. – 622с.